Завдяки винаходу так званого «ящика» і потужним РR- технологіям, ми щодня поринаємо в аудіовізуальний простір, не підозрюючи, що реальність насправді залишається поза кадром, а її місце безцеремонно заповнює реальність, як заведено тепер казати, віртуальна. Картинки, образи та асоціації формують нашу свідомість — від політичних переконань до художніх смаків.
Ще не так давно московська Шаболовка як упіймала «совкового» обивателя, так і тримала його десятки років на території 1/6 світового телепростору. Сучасне українське телебачення з перемінним успіхом знімає кальки з минулого, хоча масштаби не ті. Тарілки сателіток на дахах мали відкрити кордони, що обмежували нас у доступі до телеінформації. Але ж ні. То фінансові проблеми (вбогість), то мовний бар’єр, то банальне бажання комфорту і звичка повернули тарілочки, в ліпшому випадку, на російські супутники. Отже, Росія «без шуму і пилу» виграла цього разу телеінформаційну війну. Однак краще залишимо це фахівцям у галузі національної безпеки, захисту прав споживачів та юристам. І перейдемо до свободи вибору — перемикати кнопочки, тобто телеканали. Зокрема, в Ужгороді, де на звичайну польську антену за 40 грн. із платою підсилювача сигналу глядач, не знайомий з угро-фінською мовною групою, може дозволити собі приймати дві-три словацькі програми. Зокрема, «Маркізу» — найуспішніший комерційний канал, СлТ-1, СлТ-2 аналогічні нашим державним УТ-1, УТ-2.
На вашому пульті, як правило, вісім кнопок, вісім програм. У якому порядку вони налаштовані? Як правило, за рангом уподобань, тобто за рейтингом. Для кого: УТ-1, УТ- 2, «Інтер», для кого — навпаки. «Маркіза» проводить акцію «Маркіза на «одиничці». Телеведучий і знімальна група навмання «вештаються» квартирами і родинними будинками, можуть завітати з телекамерою до будь-кого в гості. Відчиняються двері, господиня, трохи збентежена, запрошує до вітальні, вмикає телевізор. Якщо «Маркіза» на цифрі 1, то господині ставлять простеньке запитання з телевізійного репертуару. Вдала відповідь — і вона володарка новенького «Панасоніка». Звичайний рекламний хід.
Затримавшись біля екрана трохи довше, помічаєш ефект присутності. Репортер з оператором на вулицях Братислави, в типовій словенській корчмі, в циганському «гетто», на засніженій дорозі, де щойно сталася автопригода. Перехоплюють якогось чиновника зненацька у дверях кабінету. «Як сталося, що ділянка дороги, віднесена до вашої компетенції, була непридатна для їзди? Загинули люди!» Без коментарів. Однак із садистським задоволенням бачиш перелякані очі посадової особи.
Нескінченні вікторини, лотереї, конкурси. Гори листів до редакції. Ведучi поринають у ті купи, як Скрудж МакДак — у свої багатства. Дзвінки в студію в прямому ефірі.
Більшість програм добре знайомі нашому глядачеві. Є такі, що відверто програють російськоадаптованим («Любительське відео», наприклад). Як на мене, не вистачає блискучих коментарів, підтекстів, іронії. Усе занадто прямолінійно, як в американців. Став на лижі — впав — очухався — гіпс. На весіллі напився — пішов танцювати — впав — очухався — гіпс!
«Любов з першого погляду»: скромно, безпосередньо. Молоді пари — просто з вулиці. Їхня молодість, смаки, захоплення прекрасні самі по собі і не потребують особливої режисури.
«Форт Буаяр». Франкомовна версія — давно в минулому. Лишився форт і карлики. Кам’яними мурами дряпаються словацькі команди. Дядечко Фура підказує запитаннячка зі словацького фольклору. Призові дукати — словацьким будинкам притулку. Патріотично, благородно і ненав’язливо.
Згадав про патріотизм, коли на «Маркізі» крутили наш вітчизняний комік-серіал «Каламбур». Дуже потішався з «Дєдіни глупаков» («Деревни дураков»). Окрім повідомлень про злочинні угруповання українців та про нелегальних заробітчан, це була все-таки інформація про Україну.
У вас є трохи слуху та голосу, трохи безпосередності i шарму? Співайте! Спочатку зупинять вас на вулиці і запропонують продемонструвати що- небудь з улюбленого пісенного репертуару. Якщо ви не безнадійні, то матимете години веселощів, справжньої енергетики, аматорського завзяття в студії, де справжня зірка, такий собі провінційний парубійко в ролі блазня-телеведучого, розкрутить на зірку навіть скромну кравчиню з гірського села.
Як тут не згадати проект «1+1», який остаточно розвіює міф про Україну, котра якось шанує традиції співу. Вражає не так черево колишнього студента та його «подачі» на рівні КВК, як свідоме селекціонування в студії юних обдаровань за незрозумілими критеріями. Чутливому глядачевi під час цієї програми може стати погано. В очах рябить від далматинців та безнадії почути й побачити щось нефальшиве.
Словаки теж люблять пожартувати, покепкувати, зокрема й над собою. Проте чомусь не додумалися створити проект, подiбний до нашого «Батько алкоголік і його син — дегенерат». Варто один раз переглянути програму «Ай мудрий схибить» (і розумний помиляється), щоб переконатися в цьому. У студії — два цікавi співрозмовники, відомі в країні політики, актори, журналісти, які під час бесіди роблять ставки на компетенцію випадкових перехожих у галузі географії, історії тощо. Виявляється, тільки двоє з десяти пересічних громадян можуть правильно відповісти на елементарні запитання: «Чому вночі темно, а вдень видно», «Якою мовою розмовляють кубанці (кубинці)». Відповідь «кубанською», можливо, й бентежить декого з інтелектуалів, але не публіку в студії, яка веселиться від душі.
Від душі — передачі для дітей. У суботу ввечері — для душі — легке порно дорослим. І, звичайно, фільми, серіали, переважно американські. Реклама короткими блоками. Часто соціальна. Короткі випуски новин. Мінімум політики, якою цікавиться безнадійна меншість. Одним словом — добротний середній рівень для «вирахуваного» глядача.
Звичайно, немає в них такої високої публіцистики, щоб після програми шахтарі різали собі вени. «Швидка» не чергує біля під’їзду телецентру, щоб урятувати серце тележурналіста. Мабуть, до цього не доходило. Дай, Боже, щоб не дійшло. Кожному — своє?
Для чого, власне, розгортати дискусію про резонанс серед глядацької аудиторії України трансляції телебачення зі Східної Європи?
Думаю, справа не в оцінках рівня професійності, не в порівнянні підходів, стилів, не в національних, мовних особливостях. Можна вимкнути звук і побачити багато спільного — динамічні заставки, бездоганно вибудуваний відеоряд, чудовий дизайн, комп’ютерну графіку, професійність візажистів, освітлювачів та однакові рекламні ролики жуйок, «вилизані кліпи», логотипи спонсорів. Те, чим глядач уже давно ситий.
Різниця в іншому — в тому, що та ж «Маркіза» може дозволити собі показувати словаків такими, якими вони є. Без комплексів. Без надриву. Внутрішня свобода персонажа на екрані (від міністра — до водія таксі) проявляється в деталях — жестах, погляді і, звичайно, в словах, інтонаціях. Важко навіть уявити собі заяву якої-небудь дами на братиславській автобусній зупинці: «Я — за двопалатний парламент, хоча уявлення не маю, що воно таке».
Наше вітчизняне телебачення змушене балансувати на тонкому дроті між благопристойністю (тобто показувати видимість громадянського суспільства) і «прозою» життя, що дивитися без брому просто неможливо. Зрештою, це не проблеми телебачення, це наші з вами проблеми.
