На тлі різноманітних змін, які переживає журналістика, дискусій щодо майбутнього медіа-простору на другий план відходять, здавалося б, прості, але водночас духовно важливі речі — стиль, смак і відчуття тексту, глибина думок... Звичайно, для декого все це — само по собі зрозуміле, органічне. Але не для всіх.
На факультетах журналістики і на медіа-тренінгах увагу звертають передусім на те, з якої платформи краще продаватиметься інформація, якою буде роль блогерів, натомість мало хто каже, що журналістові, серед усього іншого, важливо відточувати почерк, виробляти відчуття мови, увагу до деталей. Тому і текстів — а особливо репортажів — які вражають, стають знаковими, пам’ятними в українській журналістиці, дедалі меншає, а журналістів загальнонаціонального масштабу, які стабільно тримають свого читача, можна перерахувати на пальцях.
Тому серед лекторів, яких «День» запросив поспілкуватися з учасниками Літньої школи журналістики, була Людмила Засєда — журналіст з неймовірним досвідом репортерської роботи, вражаючим стилем і смаком до життя. Пані Людмилу головний редактор «Дня» називає «репортером від Бога». Це рідкісний випадок, коли людина вміє помічати життя, пропускати його крізь себе і створювати живі, яскраві, надзвичайно енергійні й багаті на деталі тексти. У газеті Людмила Засєда вже шість років веде рубрику «Післясмак», яка має серед інших матеріалів своє неповторне обличчя.
Власне, про те, наскільки важливий для журналіста власний почерк і як його формувати, що є запорукою живого, енергійного тексту, учасники Літньої школи спілкувалися з пані Людмилою.
— Почерк не з’являється за хвилину, — каже вона. — Варто бути дуже уважним до чужих текстів, кожну фразу роздивлятися під мікроскопом, осмислювати, чим вона вразила, збентежила. Матеріал — це, до певної міри, вбрання для думок та життєвого досвіду. Треба зібрати цей наряд за допомогою деталей. Почерк з’являється не тоді, коли робиш спокійний, «правильний», логічний матеріал, а тоді, коли пишеш і відчуваєш, що тобі то холодно, то моторошно... І звичайно, кожен автор повинен знайти свою нішу, щоб його матеріали не були абстрактними.
Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:
— У своїх колонках ви часто ділитеся власним баченням певної суспільної проблеми. Скажіть, будь ласка, як зробити це бачення ненав’язливим і разом з тим актуальним та цікавим?
Людмила ЗАСЄДА: — Для автора важливим є відчуття міри. Коли пишеш власну колонку, легко перейти межу. Я цього собі не дозволяю. А ще в текстах має бути інтрига та певний поштовх, хоча завжди треба добре зважувати своє бачення тієї чи іншої ситуації. У моїх матеріалах багато фантазії, я не називаю жодних прізвищ, але всі ситуації — реальні. А коли не знаю, про що писати, виходжу в місто, спостерігаю і думаю. Й ідеї з’являються! Просто «Післясмак» відображає моє відчуття життя.
Анна СВЕНТАХ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Буває так, що в молодих журналістів уже сформувався власний стиль і смак, але вони не мають права голосу лише через свій вік. Чи можна якось змінити цей стереотип?
Л.З. — Молоді журналісти можуть бути в дечому наївними, але дуже талановитими. В юності людина майже нічого про себе не знає. Для неї важливо, щоб хтось її похвалив. Це допомагає зміцнити віру в себе. Гарно з цього приводу прозвучав Богдан Ступка: «Людина не літає, а крила має...». Але оці крила в один день не виростають. Газета «День» — молодець, що підтримує молодь. Я навіть сказала б, що ми всі — у школі «Дня». І мені це подобається. Важливо, щоб було цікаво, а не просто тягнути лямку вдома чи на роботі. Це велике щастя.
«МИ ВСІ — У ШКОЛІ «Дня». І МЕНІ ЦЕ ПОДОБАЄТЬСЯ»
А. С.: — Яким чином журналістам, що виробили завдяки тривалій практиці власний стиль, удається не повторювати художніх образів у кожному наступному матеріалі?
Л. З.: — Насправді це велика праця — писати без повторів. Наприклад, я намагаюся запам’ятовувати, яку думку я вже використовувала. Хоча, з іншого боку, від повторів дуже складно втекти, адже життя у нас теж подібне. Загалом, бажано себе контролювати. У цьому допоможе якийсь поштовх, подія, враження. І ви себе не впізнаєте! Наприклад, я не працюю з диктофоном. Не люблю. Іноді беру його, коли потрібно робити великі матеріали, а взагалі стараюся все запам’ятати, зокрема тон, настрій, дрібниці... Коли працюєш із диктофоном, «колір обличчя» матеріалу змінюється, він стає солідним, правильним, натомість трепетність втрачається. А я не хочу пропускати важливі деталі...
Репортаж виходить вдалим, якщо ти сів — та одразу його написав. Такі матеріали консервувати не можна. Враження треба одразу висловлювати. Це навіть не робота — тільки сідай, і все, що в тебе ввійшло, віддай. Якщо не сприймати написання статті як роботу, тоді вона буде гарною.
Марта КОВАЛЬЧУК, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Кого з класиків і сучасних письменників нам варто читати, на що звертати увагу, аби виробити образне, об’ємне мислення?
Л. З.: — Сьогодні, на жаль, геніїв не так багато. Звісно, я можу помилятися. Для мене геній — Богдан Ступка. Це випадок, коли не треба пояснювати чи писати на ярличку: «Це геній». Серед творчих людей, особливо молодих, багато тих, хто на кожному перехресті кричать: «Я — геній!». Ми мимоволі починаємо сумніватися: може, й справді, коли про нього так кажуть? Але справжній геній не кричить.
Я все життя читаю Голсуорсі. Уже знаю його напам’ять. Відкриваю будь-яку його книжку — і він мені про все розкаже. Так само Шелдон. Знаєте, я люблю книжки, які потім довго мені допомагатимуть. Книжка, яку ви любите, має любити і вас.
М. К.: — Чи можете ви законсервувати свої враження та емоції, а потім використати їх у своєму матеріалі?
Л. З.: — Я такий «консерватор»! Це «консервування» стало частиною мого життя. І ви «консервуйте» те, що цікаво. Адже натяк на враження трапляється дуже часто.
М.К.: — А як щодо сучасних репортерів? Зараз багато хто практикує літературні репортажі, в яких особливу увагу звертає на деталі. Маєте якісь взірці для себе?
Л. З.: — Знаєте, я не аналізую. Просто іноді мене щось вражає. Я люблю «День». Тут друкують масивні, глибокі, пізнавальні тексти. «День» має свою традицію, і вона вимагає деталізації. Це вище за журналістику. Журналістика не така глибока, вона не встигає за «Днем».
Ельвіра МАТРОСОВА, Київський державний університет ім. Т. Шевченка:
— Що краще для молодого журналіста — працювати фрілансером на різні видання чи постійно в одній редакції?
Л.З.: — Якщо хочеш бути об’ємним, щоб тебе було видно, то треба «дружити» з однією газетою. І там виробляти, шліфувати свій стиль, здобувати перших постійних читачів. Утім, прекрасно, коли людина може писати по-різному в різних виданнях.
А. С.: — Наскільки може жінка-журналіст поєднувати роботу й сім’ю?
Л. З.: — Зрозуміло, є взаємовиключні періоди. Але якщо дуже хотіти, то сили знайдуться. Сили у жінки безмежні, бо їй треба багато зробити. Бог так дає. І це рятує, допомагає не втратити професію. Без професії дуже прісно, тьмяно, ніяк.
