Минулого року київський фотограф Максим Дондюк став учасником та одним із переможців
ХІІІ Всеукраїнського фотоконкурсу газети «День» із серією робіт «Туберкульоз. 10 тисяч щороку». Уже другий рік він працює з хворими на туберкульоз, щоби зменшити відчуження суспільства від цих людей. Робить це радикальним і вкрай ризикованим способом: свідомо відмовляється від захисного респіратора і прагне бути в однакових умовах із героями свого проекту (наприклад, під час фотографування в Херсоні жив у тубдиспансері).
Максим пише у своєму блозі, що вірить у силу фотографії, в те, що вона може змінити життя і долю людей. Його світлини відбивають проблему, котра переросла в категорію національної. У них немає місця цинізмові, чорно-білому кольору, фотошопу та постановним кадрам. Знімки виходять реалістичні, щирі, до болю щемкі, можливо, тому й привертають увагу.
Максимові світлини друкують іноземні видання. Робота TB epidemic in Ukraine перемагала у закордонних фотоконкурсах.
24 березня — Всесвітній день боротьби з туберкульозом. В Україні теж відбудуться певні акції. Саме ініціатива окремих людей поки що сяк-так рятує катастрофічну ситуацію — 70 тисяч українців мають стійку форму хвороби.
— Чому у фокусі вашого об’єктива — саме хворі на туберкульоз?
— Кілька років тому я працював фотожурналістом із політичної тематики. Інколи мав завдання знімати серйозні речі на соціальні теми, але це бувало рідко й мало. Зрештою, мене зацікавило тривале відтворення атмосфери. Мій друг Михайло, працівник міжнародної організації «Лікарі без кордонів» із Нью-Йорка, вперше відкрив мені очі на проблему туберкульозу в Україні. Він розповів, скільки існує труднощів, аби потрапити до в’язниць, де утримують туберкульозних хворих. У травні 2010 року в мене виникла ідея створити такий проект. Тоді я був упевнений, що буде достатньо кількох місяців, щоб об’їздити Україну і все відзняти. Але потрапив на першу зйомку лише в грудні. Так багато часу пішло на те, аби отримати офіційний дозвіл фотографувати у лікарнях та тюрмах.
Звертався, де тільки можна, і скрізь — відмова. Єдині, хто відгукнувся, — фонд «Розвиток України». Вони звели з головлікарем Донецької області, котрий допоміг потрапити в тубдиспансери й СІЗО. До березня знімав у Донецьку, а вже у червні — в Херсоні.
— Чи покращилася ситуація за два роки вашої роботи, адже за даними Міністерства охорони здоров’я України епідемія, котра лютує в нас з 1995-го, йде на спад?
— Нещодавно мене як спеціаліста запросили на «Шустер Live», і в нас розгорілася дискусія з приводу цифр, які оголошувалися. Це ж просто окозамилювання — беруть кращу з кращих статистик і ще потім компонують!
Я знімав лише у двох регіонах, тому не можу сказати за всю Україну. У Донецьку ситуація дещо краща завдяки Фонду Ахметова. В Херсоні ж я спостерігав повну катастрофу. І головлікар нічого не може з цим вдіяти, оскільки недостатньо коштів. Пацієнти, котрі лежать із початковою стадією, ще мають змогу оплатити своє лікування, а от зі стійкою формою все набагато складніше — немає коштів, на харчування взагалі виділяється сім гривень на день. Хворим видають два шматки хліба вранці, і вони мають розтягнути їх на весь день (!), суп рідкіший, ніж кава. І от там люди, в яких немає грошей, просто вмирають. Приходжу в лікарню, де пацієнти усвідомлюють, що хтось із них піде з життя завтра, а хтось післязавтра, й нічого не можуть з цим вдіяти.
Часто через недбалість із боку держави (пропустили тендер, наприклад) ув’язненим починають курс прийому медикаментів із сильних антибіотиків і не доводять його до кінця. А коли завершується термін позбавлення волі, ці люди, прагнучи повністю одужати, приходять у цивільні лікарні, де їм відповідають: «Вибачте, немає таких ліків, нам не виділяють достатньо грошей». Як наслідок — туберкульоз переходить у стійку форму, яку складно вилікувати. Причому у в’язницях якість лікування, як правило, краща: підконтрольність іншому міністерству, дисципліна краща, плюс іноземні перевірки. Міжнародні спостерігачі, констатуючи певний рівень ситуації у в’язницях, вважають, що у лікарнях апріорі має бути краще.
— А скільки коштів необхідно на лікування?
— Я не лікар, але за приблизними підрахунками, щоб просто підтримувати життєдіяльність, потрібно десь 1500 грн на місяць. Це без їжі, і навіть не повний курс, а просто щоб не померти. Натомість лікування туберкульозу має бути системним: приписали п’ять найменувань, значить, їх стільки й має бути, інакше все марно і курс не дасть результатів. Часто лікарі кажуть, мовляв, вживайте ці, а потім інші. У такому разі виробляється стійкість — хвороба переходить у мультирезистентну форму. До того ж має бути бездоганною система харчування. За місяць можлива втрата до 15 кілограмів при нормальному харчуванні, а в лікарнях воно просто примітивне.
До речі, ще одним проблемним регіоном є Крим. Більшість амністованих влітку їде працювати туди: є сезонна робота, тепло. Тому хочу перевірити, чи працюють люди з туберкульозними формами на курортах.
— Схоже на театр абсурду...
— В одну з колоній, де утримуються туберкульозні хворі, під час епідемії свинячого грипу надійшов запит на пошиття п’яти тисяч марлевих пов’язок (!). Керівництво колонії пише лист-відповідь, мовляв, схаменіться, у нас тут в’язні з відкритою формою. На що з міністерства відповіли: кожна колонія обов’язково має здати певну кількість масок. Потрібно віддати належне керівництву в’язниці, яке знайшло кошти на купівлю партії аптечних пов’язок і надіслало їх до міністерства.
Ще приклад: у Херсоні в центрі міста стоїть в’язниця суворого режиму, де утримуються хворі на туберкульоз. Навколо парк, поряд набережна — місця збору усієї молоді. Я розмовляв із тими, хто відпочиває на набережній: усі знають, що поряд тюрма, але мало кому відомо, що вона «туберкульозна». А такі заклади мають бути хоча б на відстані 70 км від міста. При цьому начальник колонії каже, що її можна перенести, готові усі папери, є підприємці, котрі на тому місці (якщо його дати в оренду років на 50) готові збудувати торгового-розважальний центр. Проте все заходить у глухий кут через нестачу кількох підписів в облраді чи міськвиконкомі. А за гроші, виручені від оренди, можна за п’ять років побудувати нову колонію за містом, ще й з містечком для обслуговуючого персоналу — це було б краще для всіх.
— За радянських часів існував стереотип, що сухоти — це хвороба соціально незахищених. Чи зберігся він у сучасному українському суспільстві?
— Суспільство, введене в оману, починає уникати цих людей, вважає, що сухоти — прерогатива нарко- та алкозалежних. Насправді ж захворіти може будь-хто. Існують відкрита та закрита форми. При закритій людина не несе ніякої загрози. Приміром, такий хворий може пройти піврічний курс терапії, вилікуватися і при цьому не нестиме ніякої загрози. Ще існують позалегеневі форми — туберкульоз нирок, печінки та інших органів — вони теж ніякої зарази не несуть. А як здебільшого чинить оточення хворого? Одразу ж заборонять дітям спілкуватися, сусіди перестануть розмовляти, запрошувати на дні народження тощо.
Ефективною є система лікування на Заході, наприклад, у Прибалтиці. Хворих із відкритою формою закривають у приміщенні, і родичі, друзі не можуть забрати їх доти, доки ті не вилікуються. У лікарнях є повністю ізольовані поверхи, спеціальні лікарі, і для пацієнтів створено всі необхідні умови. А в нас, коли хворий замерзає, немає медикаментів та їжі, він змушений їхати додому, брати їжу, йти в аптеку по медикаменти, а коли є можливість, то ще й десь підробляти.
З іншого боку, коли форма туберкульозу безпечна для оточуючих, суспільство все одно відчужує цих людей. Навіть тих, хто повністю вилікувався, бояться, не приймають на роботу. Головлікар однієї херсонської лікарні розповідав мені, що в нього працюють лікарі, котрих звільнили з інших лікарень через те, що вони перехворіли на туберкульоз.
— Минулого року ви організовували акцію на залізничному вокзалі Києва...
— 24 березня минулого року до Всесвітнього дня боротьби з туберкульозом на балконі другого поверху Південного вокзалу ми зі співробітниками Фонду Ахметова по колу розвісили триметрові плакати з фотографіями хворих, так, щоб їх було видно з усіх сторін. Щоб люди дивилися і усвідомлювали, що може статися з ними у випадку, коли не лікуватимуться. А поряд надавали консультацію лікаря.
Упродовж двох тижнів, доки тривала ця своєрідна виставка, внизу знаходився мобільний рентген. Усі охочі могли перевіритися і вже через 15 хвилин отримували результати. У декількох діагностували захворювання легенів, у двох виявили рецидив — жорстку відкриту форму туберкульозу.
— А які акції відбудуться цього місяця?
— Міністерство охорони здоров’я АРК організовує місячник боротьби з туберкульозом, що має на меті інформувати населення про симптоми, лікування та профілактику. (Вони, до речі, самі мене знайшли, чому я був здивований.) По всьому півострові протягом березня встановлять сіті-лайти, на яких буде зроблено мною світлини плюс текстівка.
У Донецьку з 20 березня по 2 квітня теж триватиме тематична виставка. На дорогах стоятимуть шестиметрові банери із зображеннями вмираючих від сухот людей. Сподіваюся, ці бігборди дадуть сильний ефект. Оскільки виставку організовує Фонд Ахметова, то, окрім городян, буде запрошено політичну верхівку, щоб вони також це побачили на власні очі. Найголовніше — розвіяти притаманні людям стереотипи і домогтися розуміння того, що туберкульозом може захворіти кожен, що хворих на сухоти не потрібно відчужувати від решти суспільства.
ДО РЕЧІ
Максим Дондюк став фіналістом премії Photo Evidence Book Award 2012 із серією робіт про епідемію туберкульозу в Україні. Поряд із кращими роботами інших учасників світлини документаліста буде представлено в галереї фотоагентства VII. Колективна виставка відбудеться в жовтні цього року в Нью-Йорку.
