Уважний телеглядач знає Марка Греся вже не перший рік. І не лише як автора неоднозначних, на думку багатьох, роликів до цьогорічного Дня незалежності України, а передусім, як телеісторика, автора документальних проектів на телеканалі «Інтер», які, варто сказати, також рідко викликали однозначну реакцію. Утім, очевидно, що ті, хто пов’язує свою професійну діяльність із непростою українською історією, на однозначність реакцій не розраховує.
Після зміни керівництва НТКУ в квітні цього року Марк Гресь очолив Творчо-виробниче об’єднання художніх і публіцистичних фільмів Першого Національного. «Дню» головний документаліст Першого розповів про своє бачення стану українського документального кіно та про плани творчого об’єднання, яке він віднедавна очолює.
— Пане Марк, що нині відбувається з українською документалістикою?
— Я не можу з упевненістю стверджувати, що стан документалістики в Україні є оптимістичним. Українська документалістика та окремі люди, що добре зарекомендували себе в цьому жанрі, існують незалежно одне від одного. Так склалося тому, що на жодному українському телеканалі документальне кіно не є пріоритетним напрямком діяльності. Сьогодні лише на каналі СТБ цей напрям почали підтримувати, провокувати коли не підйом кіномайстерності, то хоча б увагу до жанру. Цілком не виключено, що за декілька років ця підтримка покращить загальний стан справ. Як на мене, рівень сучасної російської документалістики та пубіцистики є значно вищим за український. У нас же він значно нижчий. Є декілька персон, як от Буковський або Зотіков із окремо взятими проектами, є кілька професійних лінійок СТБ і все. А загального фону поки що не існує.
— В інтерв’ю для українських ЗМІ ви неодноразово зазначали, що хотіли б створити низку документальних програм, зокрема, великі циклічні проекти під назвою «Прості речі», «Контингент», «Київська старовина». Що з них вдалося втілити?
— Глядач ще нічого з цих проектів не побачив, проте певні проекти вже існують. Зізнаюся, що коли я прийшов на канал, у мене було більше ілюзій. Навіть уявити собі не міг, що з виробництвом усе так сутужно. Я розпочав серйозну роботу з авторами, оскільки для мене текстовий ряд є визначальнішим за візуальну картинку. Дещо вже зроблено, проте є речі, які ми банально не встигаємо змонтувати, оскільки не вистачає апаратних та інших потужностей. Велику частину часу я як керівник повинен витрачати на формування, хоч як це смішно, щільної черги. Людей нібито досить, проте ті, хто лишився працювати на каналі після скорочення, звикли витрачати на монтаж 26-хвилинної програми чи фільму місяць часу. Зрозуміло, є об’єктивні причини затримок, але головним чинником повільного темпу роботи все ж таки лишається професійна неорганізованість. Я завжди кажу колективові: перш, ніж сісти в монтажну, фільм має вже бути змонтованим в голові. Тоді в комп’ютер не потрібно буде «заливати» по 20 годин матеріалу, не доведеться за монтажним столом витрачати дорогоцінні години на роздуми, чим перекрити невдалий шмат тексту.
— Уже готовий пілотний випуск програми «Прості речі», який я буду вести разом із Іриною Смирновою. Цей проект розповідає про історію звичайних речей — ножиць, панчох, бритв, парасольок. Програма дуже насичена комп'ютерною графікою, незвичними монтажними рішеннями. Попри те, що я хвалюся перед співробітниками тим, що мені на монтаж зазвичай потрібно зміну чи дві, я теж зіткнувся з гальмівним фактором застарілої техніки. Не знаю, чи зможу я вивести цей проект у ефір із періодичністю виходу раз на тиждень. Програму, швидше за все, доведеться змонтувати в іншому місці.
Щодо стратегії розвитку, то головною моєю метою як керівника підрозділу є перехід на випуск циклових проектів. Будуть і окремі фільми, але цикл передач завжди кращий із позиції формування глядацького інтересу. Його легше промотувати. Також така форма об'єднання передач дозволяє перевіряти, чи зацікавив глядача цей проект, і в разі невдачі — закрити його. А успіх лишається лише успіхом.
Також студія документальних фільмів готує цикл передач під назвою «Контингент». Він розповідає про перебування груп радянських військових у різних країнах світу. Автор Сергій Братішко знайшов людей, спомини яких дуже цікаво слухати. Тим більше, коли мала правда учасників подій перетинається з великою правдою геополітичного протистояння систем. Цикл Іванни Чередниченко «Київська старовина» — це зовсім інший, так би мовити, естетський продукт, у якому в модерновій формі окремі відтинки історії нашої держави репрезентуються через долі непересічних людей. Як на мене, глядач, якщо побачить хоч одну серію, з нетерпінням очікуватиме наступного випуску. Ми не женемось за геніальними ідеями, бо самоцвіт зазвичай потребує гідної оправи. Наші технічна й фінансова бази не дають нам таких можливостей. Але для створення якісного продукту у нас є найважливіше — голова та вміння писати.
— Якими, на вашу думку, є головні проблеми, що постають перед сучасними українськими журналістами під час створення сценаріїв для документальних фільмів та програм? Чи звертаєтеся ви за допомогою до фахових істориків, архівістів, археологів?
— Раніше в об'єднанні складалася така практика. Задля створення фільму укладалися договори з фахівцями. Кожному платили невеликі гроші. Але на виході кошторис кожного фільму складав суму, до якої із застереженням поставився б будь-який комерційний канал. Журналіст перекладав майже всю свою працю на плечі цих найманих людей. Зрештою, фільм ставав набором коментарів, умовно пов'язаних між собою одним-двома реченнями, написаними автором. Науковці говорять, так би мовити, науково. До того ж схвалювалася практика використання кількох протилежних думок щодо одного питання. В результаті бідний глядач, що так і не зрозумів, про що йдеться, потрапляв у атмосферу академічної суперечки. Результат — перемикання каналу. Сучасна передача 26-ти, чи 44-х хвилинного формату не має скидатися на лекцію в університетській аудиторії. Мій ідеал — це легка, зрозуміла розповідь на кшталт статей із одного з найпопулярніших колись журналів «Хімія і життя». Там про складне розповідалося простою мовою.
Сьогодні українці не є однією з найерудованіших націй у світі. Коли я розглядаю сценарії своїх колег, то постійно нагадую, що кожне речення має бути зрозумілим, поясненим у контексті проблеми, що розглядається. Текст, до того ж, обов'язково має бути просто цікавим. Не варто сподіватися на картинку. Телевізор сьогодні — це майже радіо. Увімкнений телевізор перестав бути фетишем, сьогодні він лише створює звуковий фон. Ми його не дивимося, а слухаємо. Головним інструментом сучасного документаліста, на мій погляд, є слово.
— Що плануєте знімати найближчим часом?
— Узимку цього року я планую розпочати на Першому Національному телеканалі зйомки великого проекту про становлення української незалежності. За час, що лишився, я маю зважити усі сили — фінансування, технології, виробничі потужності, на які я можу розраховувати, аби втілити свій задум. Як гігантоману мені б хотілося відзняти близько сотні серій. Радше за все, майбутній проект матиме назву «Великі перегони». Йтиметься про події періоду від середини ХІХ століття до підписання Мирного договору у Ризі 1921 року, який прописував кордони України до Другої світової війни. Намагатимемося створити суспільно потрібний продукт. Було б непогано, щоб його можна було розповсюджувати в школах, щоб хоч трохи доповнити та урізноманітнити уроки історії. Окрім того, в нашому об'єднанні зараз відбуваються зйомки дуже цікавого циклу під назвою «Українська мрія». Це спільний продукт авторів Ірини Шатохіної та відомого українського історика Юрія Шаповала. Це фільми, які розповідають про майже забуті імена лідерів українського відродження 20-х, 30-х років — Шумського, Хвильового, Скрипника. Це дуже цікавий проект, майже епопея.
У всіх своїх інтерв'ю я наголошую, що українське телебачення, на відміну від російського, ніколи не було вагомим інструментом впливу на суспільну думку. В Україні ніхто чітко не знає, як найоптимальніше використати цей ресурс, примусити його працювати на державу, втілюючи суспільно вагомі телепроекти, зокрема програми, що мають дати українцям найменш пафосне уявлення про власну історію. Держава, що відчуває комплекс неповноцінності через власне минуле, нормально розвиватися не може.
— Ролик про росіян із циклу короткометражних сюжетів, у яких представники нацменшин України до Дня Незалежності країни виконують державний гімн своїми рідними мовами, викликав неоднозначний резонанс. Чи згодні ви із закидами щодо публічної образи національної гідності росіян в Україні?
— Країна готується до місцевих виборів, і кожна з маргінальних партій намагається використати кожну можливість пропіаритись. Що ж до сприйняття змісту, то можна згадати одну притчу з життя Сократа. Одного разу філософ сів відпочити біля дороги, і зустрів чоловіка. Той сказав: «Я йду з чудового міста Аргоса до Афін. Мої земляки — працьовиті, добрі, чесні люди. А як у Афінах? Сократ відповів: «Іди, чоловіче, ти там зустрінеш таких само працьовитих, добрих та чесних людей». Через певний час йому трапився інший перехожий. Він звернувся до Сократа: «Я родом із Аргоса. То не місто, а пекло, навкруги одні заздрісники, брехуни, злодії. Хочу оселитися в Афінах!». Сократ замахав руками: «Не йди, не йди до Афін, чоловіче, там ти знайдеш те ж саме». Людина, яка хоче побачити щось погане — неодмінно його побачить. У глечику з молоком вгадає розсіл, у доброму велетні — дебіла.
Звинувачення мене в тому, що я навмисно образив росіян, є цілковитою нісенітницею. Я сам напівросіянин. Моя мати походить із невеликого міста Коврова у Владімірській області. Здебільшого я виховувався на російській культурі, зокрема, на чудових творах російських слов'янофілів — Аксакова, Лєскова, Тютчева. Створюючи ролик, ми звернулися до мотивів лубка. Це смішно, весело, сатирично. Уявляю, що буде, коли глядач побачить український сюжет, у якому негр у вишиванці спілкується українською мовою з азербайджанцем!
Україна є дорослою державою, що позбувається юнацьких комплексів, зокрема, від дуже надривного ставлення до себе. Відповідно, відносини між націями в середині України відходять від принципу відносин між титульною та другорядними націями. Всі ми — громадяни. Нас об'єднують не лише кордони, символіка на першій сторінці паспорта, а й легке та радісне ставлення до життя.
— Насамкінець, чи виправдав ваші авторські сподівання той телепродукт, що побачив світ до Дня Незалежності?
— Я одвічно невдоволена людина, мені майже завжди не подобається те, що робиться за моєї участі. Чи сподівався я більшого? Скажу «так» і, водночас, «ні». У знімальної групи, якою керувала моя сестра Анна Гресь, після прийняття остаточного рішення про створення роликів майже не було часу на організацію та зйомки. Кожен ролик — це один знімальний день без особливих приготувань. Приїхали на об'єкт, розгорнулися й почали знімати. У кадрі не було жодної людини, яка б мала професійні акторські навички. Не вистачало часу на кастинг. Тих, кого знайшли, одразу ж брали в кадр. Важливо наголосити, що терміни не дозволяли нам виїхати за межі Київської області. Через це в режисера не було можливості знімати пейзажі, щоб глядач міг хоча б трохи помилуватися краєвидами. Ліпили красу з того, що було. Майже всі написані сценарні сцени довелося корегувати на місці, а точніше — до неможливого спрощувати. Попри бажання та природний талант наших героїв, не всі з них могли впоратися з більшістю професійних завдань. Але продукт все ж таки вийшов цілісним, красивим і несподіваним для глядача. До того ж жодний із наших критиків не помітив, що акція такого масштабу вперше відбулася на українському телебаченні. Сподіваюся, що до двадцятої річниці незалежності ми запропонуємо Україні щось більш яскраве.
