Інга БАЛИЦЬКА, журналіст:
— Вибрати тему для «Без табу» — те саме, що й одружуватися за Гоголем. Якби вуха з однієї історії та додати до носа з іншої... Запропонуєш що-небудь нашому режисеру, а він морщиться: те простеньке, те кисленьке. Мені колись радили: нас — п’ятдесят два мільйони. Знімай собі по черзі кожен дім. У кожнім домі є щастя і горе, кохання і смерть. І важко буває пояснити, що наша передача не про щастя, горе, кохання чи смерть. А про людську гідність. І тільки той може стати учасником програми, хто, пройшовши через усе це, щось зрозумів у житті. Саме щось, тому що немає у нас готових відповідей, немає позитивних і негативних героїв, немає схем, за якими ми вчимося жити, а кожна нова історія якщо нічим не ранить — отже, справді простенька і кисленька...
Чим далі від Києва, тим більше відверті люди. Щоправда, зв’язатися з ними майже неможливо. У селах часто немає світла, а отже, телефонного зв’язку, а якщо є, то такий, що у відповідь на моє «Здрастуйте! Вас турбує «Студія «1+1», у трубку кричать: «Скільки?!»
Знімати конфліктні історії — окрема проблема. У відрядженнях, куди я найчастіше їжджу з оператором Женею Гераніним та інженером Валерою Ониськовим, ми виконуємо всі ролі відразу: ти і слідчий, і прокурор, і актор, і психіатр. Ми їдемо до людей, про яких знаємо тільки те, що вони самі захотіли розповісти, і тому під час першої зустрічі мимоволі оцінюємо їх: чи не обманюють нас, чи не хочуть використати з особистою метою, чи не хворі, вибачте, на голову. Це звучить цинічно, але, на жаль, без цього не можна. Тому що за день ми повинні вислухати прямо протилежні версії конфлікту й зрозуміти, що відбувається. Водночас оцінюють і нас. А часом і стежать за нами. Так було в одному з сіл, де ми знімали шкільну історію про те, що вчителька молодших класів б’є дітей. Разом із жінкою, яка написала нам про це листа, ми їздили до батьків, і здавалося, жодна птаха не ворухнулася на гілці — так тихо було навколо, а коли ми зустрілися з начальником райвно, виявилося, що всі все знають — і де ми були, і про що говорили... Більш того, до школи у цей час підтягувалися колони «альтернативних» батьків із гаслами на зразок «руки геть від нашого села». Ми, можливо, і забрали б руки геть, якби не зняли значно більше, ніж могло знадобитися в програмі. Ми бачили перелякані обличчя односельцiв, чули фрази «вона била мою дочку в першому класі так, що та упісялася», нам говорили щось на зразок «мою вже не б’є, тому я зніматися не буду...» Ці касети у нас досі зберігаються, хоча ми їх не використали (люди не погоджувалися відверто говорити), — але точно знаємо, що ми не помилилися й суд не обвинуватить нас у наклепі...
Після «мітингу» ми знімали ще години дві чи три — і яким було наше здивування, коли, вже у потемках, виїхавши на трасу, знову побачили поруч машину райвно: де вони їздили, — незрозуміло, але коли на спідометрі нашої машини я побачила швидкість сто п’ятдесят, нам усім було дуже смішно — здавалося, що втікаємо від погоні...
Коли зйомки закінчено, однаково ще з півдороги подумки щось дозапитуєш, досварюєшся, додумуєш — і єдиний порятунок від цього — випити темного пива в машині...
Сказати, що ми любимо усіх, кого знімаємо, — буде майже правдою. Майже — тому, що одних більше, а інших менше. Якби мене запитали, хто твій улюблений герой «Без табу», я би вибрала одну стареньку жінку з Чечельника. Її звати Гафія. Коли у неї загинув син, вона взяла в пологовому будинку дівчинку, а коли та дівчинка виросла, запросила до неї на весілля її рідну маму. Гафія живе в селі, дуже рідко дивиться телевізор, уже давно не читає книг — але таку тонку й інтелігентну людину спробуйте знайти у нашій престижній столиці... Вона дуже не хотіла зніматися — боялася, що цим засмутить другу маму, але потім, коли довідалася, що і та погодилася, нічого не кажучи, тихенько вийшла і вдягла на голову іншу хустку...
Коли тобі розповідають щось дуже особисте, завжди трошки страшно. Дивна взагалі робота. Коли у моєї дочки запитували, де працює мама, вона відповідала: «Приходить до чужого будинку і каже «говоріть у камеру»...
