Свого часу Гегель зауважив, що читання вранішніх газет замінило його співвітчизникам молитву. Якби великий філософ дожив до наших днів, то він би неодмінно уточнив, що перегляд телепрограм й різноманітних CD та DVD замінив більшості наших сучасників відвідання храмів. Щоправда, новітнє слово комунікативних технологій — Світова Павутина — нібито дозволяє поєднувати світське життя із духовним. Телерепортер із американської кінокомедії «Брюс всемогутній», наприклад, тимчасово виконує функції «Бога» якраз за допомогою iнтернету.
Але що ускладнилося найбільше, так це стосунки медіа зі сферою політичних комунікацій. І справа тут не тільки у підвищеній увазі політиків до медіа, але головне — у надмірному втручанні медіа та їхніх власників у велику політику, що дало підстави французькому мислителю Режі Дебре, соратникові легендарного Че Гевари, а згодом радникові президента Франсуа Міттерана, свого часу запровадити термін «медіакратія» («медіавладдя»).
«ПАКТ ПРО НЕНАПАД»
Вільні медіа й демократія не є, звичайно, ворогами, але, безумовно, вони є серйозними суперниками у боротьбі за впливи на уми й серця людей. Хоча вони мають корінь свого існування одне в одному, але їхня сестринська дружба має ті «параметри», за межами яких може перейти у взаємопоборювання й закінчитися «самогубством» як демократичних свобод, так і вільних медіа. Щось подібне, на жаль, неодноразово відбувалося на теренах колишньої Російської імперії, а згодом — СРСР.
Під медіавладдям Дебре розумів появу класу новітніх жерців, аристократів серед лідерів громадської думки. Таке явище у фаховій літературі небезпідставно називається «морально-інтелектуальною корупцією». Оскільки, як відомо, будь-яка влада моральнісно людину розбещує (корумпує), а інтелектуально-інформаційна влада — розбещує абсолютно. Суб’єкт такої влади із його неозорими можливостями маніпулювати станом суспільної свідомості зазвичай схильний до самообожнення й рано чи пізно починає вважати, що «вхопив бога за бороду».
Серед іншого, медіакратія — це наслідок реально існуючого протиріччя між ринком і демократією, яке часто замовчують, але яке навряд чи можна загнати у підпілля. Ринок із медіа-ринком включно має тенденцію до концентрації капіталів, внаслідок чого за стихійних умов рано чи пізно власниками левової частки медіа-ресурсів стає невеличка група «ринково зорієнтованих» людей. Тоді як демократія — це справа загалу, тобто не дуже багатих або й зовсім небагатих людей. Недарма у країнах розвиненої демократії між політиками й власниками та керівниками крупних медіа-каналів існує негласний пакт про ненапад, оскільки ані перші, ані другі не зацікавлені «будити собаку, що спить».
НІ — «ДЖИНСІ»
Популярне у США зондування реакції масової аудиторії на поведінку медіа — Pew survey — станом на літо 2004 року показало, що влада великих медіа-корпорацій над умами й серцями простих американців, а, отже, — їхнім політичним вибором, — уже досягла тої критичної межі, коли підтверджується робоча гіпотеза Режі Дебре щодо медіавладдя як загрози реальному народовладдю.
Виявилося, що молодіжна аудиторія, по-перше, нині винятково політизована, а, по друге, — надто довірлива, оскільки аж третина молодих респондентів вірить майже усім повідомленням медіа. Встановлено водночас, що аудиторія республіканців довіряє переважно новинам, але більш довірливою (англ. — gullibility) є аудиторія демократичної партії, оскільки майже половина (45%) цієї аудиторії вірить «майже всьому» (all or most), що виходить від CNN. На друге місце за ступенем довіри вийшов FOX channel Руперта Мердока із його 25% довіри.
До речі, ці відсотки довіри не йдуть у жодне порівняння із відсотками довіри до медіа безпрецедентно наївної української аудиторії. Зокрема, дослідження, проведене в 2004 р. соціологами на замовлення Асоціації видавців періодичної преси, вказує, що на той час з усіх соціальних інститутів лише церква користувалася більшою довірою населення у порівнянні зі ЗМІ (відсоток довіри — 69), тоді як українським ЗМІ довіряло 66%, російським — 54%, а іншим іноземним ЗМІ — 39%. Тобто, майже «за Гегелем», ЗМІ в Україні конкурують нині за впливи на уми людей з церквою.
До того ж, професії журналіста й партійно-політичного «полум’яного пропагандиста», на жаль, не відсепаровані, а прихована реклама звила собі кубельце на шпальтах не одного видання. Тоді як, на відміну від нинішньої України, взаємовідносини між пресою та політиками у демократичному соціумі формуються «з точністю до навпаки». Будь-яка спроба впливати у «ручному режимі» на медіа, та медіа-політику неодмінно обернеться проти тієї влади, яка таке собі дозволятиме, й призведе до втрати довіри до неї з боку громадськості, поставивши її поза межами легітимності.
У свою чергу, якщо ЗМІ виконуватиме у демосоціумі безпосереднє замовлення якоїсь політичної сили або певного діяча, причому робитиме це не відверто (на правах реклами) — а прихованим маніпулятивним чином, то на впливовості (а, отже, — комерційній прибутковості) такого ЗМІ можна сміливо ставити хрест. Журналістів же, помічених чи навіть підозрюваних у написанні й підготовці до ефіру матеріалів на замовлення («джинси») західні колеги піддають остракізму хоча б із міркувань «профгігієни» корпоративного іміджу. Але це не означає відсутності каналів медіа-лобіювання й медіа-маніпулювання. Просто вони пахнуть по-іншому, аніж наші «канали».
ТАК — МЕДІАЛОБІЮВАННЮ?
За даними Тімоті Карра (редактор MediaChannel.org й виконавчий директор громадської організації «Медіа — за демократію»), вашингтонські лобісти надто активно використовують канали медіа-лобіювання, витративши на ці цілі впродовж 1999—2003 рр. аж 159 млн. доларів. У свою чергу, на Заході завжди потрапляють під підозру власники крупних медіа-імперій, небайдужі до політики. На зразок Руперта Мердока із його News Corporation (контроль за 40% газетного ринку у Великій Британії) або ж нинішнього італійського прем’єра Сільвіо Берлусконі, який лякає вболівальників італійської демократії тим, що реально володіє половиною телевізійних медіа-ресурсів країни, а потенційно здатен впливати також на іншу половину.
Нашому б «теляті» та з’їсти їхнього «вовка»?! Україні з її нинішніми вкрай упослідженими медіа, навіть усупереч надто високій довірі до них населення, нібито не загрожує жодна медіакратія. Але як знати… Якщо компроматно-викривальницькі жанри аж до медіа-приводів безпосередньо до чаші Феміди, нині започатковані масово в українських медіа невідомо з якою метою — демократично-просвітницькою чи масово-розважальницькою, — збережуться всерйоз і надовго, то за принципом «Правильною дорогою йдете, товаришки й товариші!» ми неодмінно потрапимо замість царства свободи й демократії у царство медіакратії.
У культового російського письменника Віктора Пелевіна у «Generation P» така влада медіа над громадською думкою називається «телекратією» або «медіакратією», а для її пояснення вживається алхімічний образ уробороса — змія, який ковтає власний хвіст.
Загроза медіакратії особливо актуальна для епохи просунутих політичних технологій, НЛП й «перцептивного маніпулювання», коли медіа без особливих труднощів можна перетворити у засіб промивання мiзків «несвідомих» співвітчизників, а демократію — за підмогою тих же медіа (і не тільки) — зробити «керованою». Адже й сьогодні над братньою Росією тяжіє нетлінний образ «батька народів», який не просто заважає їй рухатися до демократії, але навіть спонукає її часом рухатися у зворотному напрямі.
Здається, лише добре розвинене почуття самоіронії першого українського Президента нової доби й майже ірраціональна нехіть до мас-медіа й медіа-сфери взагалі іншого президента завадила деяким охочим до того медійникам зробити із них обох, або із одного, зокрема, нетлінний образ «всеукраїнського батька нації». Хоча «матеріал» був для цих цілей не таким уже й непридатним, як декому здається. Адже із колишнього «ракетного генерала» зліпити батьківський образ набагато простіше, аніж iз колишнього директора радгоспу.
Виявитися за бортом медійного життя для сучасного політика — навіть містечкового масштабу — смерті подібно. Якщо у цьому містечку немає впливового видання (радіо-, телевізійного каналу тощо), то роль медіа може зіграти місцевий майдан, намет у центрі міста, знаменитий «бабком» із його незмінним ОБС — інформагентством пліток, чуток, пересудів тощо. Це, здається, цiлком засвоїв вітчизняний політикум. Інша річ, що він перманентно плутає містечкові методи політичної боротьби зі столичними.
Так само немислимим для демократичного соціуму з його неодмінними «стримуваннями та противагами» є поєднання медійних та політико-державних функцій в одній особі. Тому незрозумілим, з позицій такого соціуму, є ситуація, коли політик, який щойно прийшов до влади, замість того, щоб ефективно справляти цю владу, займається невпинним рихтуванням власного іміджу й руйнуванням іміджів колег, навіть не довіряючи таку відповідальну справу фахівцям від медій.
СИМПТОМИ МЕДІАКРАТІЇ
Один із характерних симптомів виродження демократії у медіакратію полягає у тому, що політики перестають мислити перед мікрофоном або телевізійною камерою, а висловлюють виключно «поставлені» думки й почуття, користуються виключно медіа-штампами, а у їх джентльменському вербальному наборі з’являється аж забагато слів про демократію й свободу, права людини й захист вітчизняного виробника, верховенство права тощо.
Характерним симптомом медіакратії є також перетворення фігур достатньо «розкручених» публічно у фігури великої політики на зразок американця Шварценегера й росіянина Федотова. У такому разі відмінності між сферою розваг й сферою публічної політики стираються.
Принагідно варто зауважити, що у подібній медіатизації (підпорядкуванні великої й малої політики жанрам й стилям розважальних медіа) не було б нічого поганого, якби ця тенденція не діяла в зворотному напрямі, перекриваючи дорогу до політики усім особам, нездатним органічно вписатися в формати й смисли медіа, хоча й достатньо доброчесним, щоб зайнятися публічною політикою.
У цьому контексті не може не турбувати той факт, що синдром надмірної медіатизації вразив чималу частину українських політиків «нової хвилі», які — небезпідставно чи безпідставно — підозрюють себе в медіагенічності, намагаючись постійно виступати у функції продюсерів медіа-атрактивних дійств, політичних DJ, власних речників й пресових аташе водночас. Можливо, до цього «автомейкерства» їх привчило тривале перебування в опозиції й вони досі не можуть зрозуміти, що віддавна перебувають «у позиції»?!
Скажімо, не зовсім зрозуміло, для чого членам коаліційного уряду під прицілом телевізійних камер виконувати такі інтимні дійства, як: відвідання ковзанярського майданчика, національного театру; для чого їм колективна посадка дерев тощо. Здається, невдовзі вони так само після рясного дощику строєм відправляться на пошуки опеньок… А національні папараці, тим часом, старанно відстежують «хвилюючі події» й вирізають більш-менш влучні відеоцитати для вечірніх випусків новин. Скажімо, — у сюжеті із «політично посадженими» деревами у поле зору папараці потрапило запитання Юрія Луценка, яке у певному контексті могло видатися не просто сакраментальним, але навіть зловісним — «Ми тут уже все посадили?!».
Але «апофігеєм», безумовно, став медійний день напередодні зірваної із відомих й невідомих причин поїздки Юлії Тимошенко до Москви (14 квітня 2005 р.). Бурхливу медіа-діяльність колег Тимошенко (з урядовцями включно) годі зрозуміти не лише масовому політобивателю. Тим більше, що йому до роздумів запропонували версію прем’єра, невиїзного з огляду на посівну кампанію («Львівська газета» назвала це «весняно- польовою дипломатією»).
Дещо зрозумілішою така «дипломатія» стане, якщо врахувати, що нині в медійну моду входить війна рейтингів політичних партій і блоків напередодні майбутніх парламентських виборів. А «Батьківщина» Тимошенко має рейтинги не дуже «скромні».
До речі, пророцтва соціологів зазвичай не збуваються або збуваються у формах, далеких від первісних. Й дякувати Богу, що не всі «молитви» соціологів та їхніх замовників доходять до Нього. Бо інакше, як влучно зауважив на одному із круглих столів газети «День» Євген Головаха, політики знали б наперед «дату власної смерті» (себто — точні результати наступних виборів). Але це зовсім не означає, що в Україні невдовзі припинить існування масова маніпулятивна соціологія.
А щодо штучних медіа-приводів, напрошується однозначний висновок: українським політикам не повинні зраджувати здорові глузд і такт. Бо політичний «ентетейнмент» був би зрозумілим, а, можливо, — й потрібним, якби справи в Україні уже рухалися у потрібному (обіцяному) напрямі відповідно до слогана «Не словом, а ділом!». Тобто щось уже реально зроблене можна було б продемонструвати каналами масових комунікацій.
