У радянський період великим попитом у читацького загалу користувалися науково-популярні та просвітницькі видання. Мабуть, ще й досі важко знайти дорослу людину, якій би нічого не казали такі назви, як «Наука и жизнь», «Здоровье». Суспільні трансформації другої половини 80-х — початку 90-х болюче вдарили по таких виданнях: наклади деяких з них суттєво зменшились, інші взагалі припинили існування. Значну частину читацької аудиторії перетягнули на себе так звані глянцеві журнали. Звуження сектора просвітницьких видань перетворилося на серйозну соціальну проблему. Тим цікавіший досвід науково-популярного журналу «Здоров’я жінки в Україні», про який «Дню» розповіла головний редактор цього часопису Тетяна ДОЛІШНА. Цінність цього досвіду полягає ще й у тому, що редакція журналу працює не у стольному граді Києві, а в Тернополі.
— Видання загальнонаціонального медіапроекту в регіоні — явище все ще доволі рідкісне для України (особливо коли йдеться про спеціалізоване видання). Що потрібно для такого «стрибка»?
— Чітко сформулювати характеристики продукту, який пропонується, в даному випадку — читачеві. Тоді, мені здається, не має значення, де розпочинати загальноукраїнський медіапроект. В нашому випадку це журнал «Здоров’я жінки в Україні». Коли ми готували перший номер (це був 1997 рік), видань такої тематики в Україні не було. І через те ми відразу думали про наш проект як про загальноукраїнський. А тематику здоров’я обрали, тому що вважали, що вона буде цікава всім. Такий висновок, зокрема, можна було зробити, знаючи, якою популярністю користувався за радянських часів журнал «Здоровье». І ми одразу орієнтувалися на те, щоб до нас ставилися, як до науково-популярного видання. І з огляду на це вирішили подавати корисну інформацію — конкретні поради з питань здоров’я. І тому співпрацювали і продовжуємо співпрацювати зі спеціалістами (медиками, психологами).
— Але чому ви вирішили обмежитися лише здоров’ям жінки?
— По-перше, ми виходимо з того, що журнали більше читають і, відповідно, купують саме жінки. А по-друге, у жінки в Україні — особливий статус. Вона — берегиня, вона — хранителька домашнього вогнища (це слід сприймати не лише буквально — стосовно побуту). Тому ми вирішили через жінку ввести ці знання в сім’ю.
До того ж, жінка — перш за все мати. А здоров’я матері нерозривно пов’язане зі здоров’ям дитини і, відповідно, здоров’ям нації загалом. Система охорони здоров’я в нас зараз змінюється, вона недосконала. Але якою б вона не була, на першому плані має бути особиста турбота кожної людини про власне здоров’я — зараз ніхто вже не заганяє нас в систему профілактичних заходів, як це було за часів Радянського Союзу. І в усіх своїх виданнях (безпосередньо у журналі, у просвітницькому проекті «Моя дитина. Перший рік життя», у виданні «Тобі», орієнтованому на молодь) ми намагалися і намагаємося прищепити людині відповідальне ставлення до свого здоров’я.
— За радянських часів поняття «здоровий спосіб життя» асоціювалося, перш за все, із заняттями фізкультурою та спортом, позбавленням шкідливих звичок. Чи слід було б доповнити це поняття сьогодні?
— Так. Додалося розуміння того, що людина повинна позитивно сприймати життя. Прийшло розуміння здоров’я як гармонічного поєднання фізичної та психічної його складових. А це значить, що потрібно навчитися вирішувати проблеми, а не втікати від них, не розвивати в собі песимізм і, нарешті, більше посміхатися й спонукати до цього оточуючих. «Здоровий дух» передбачає психологічний комфорт.
— Те, про що ви говорите, характерне, перш за все, для західного світосприйняття. Як все це поєднується з особливостями національного менталітету? Чи треба вибудовувати новий образ українця?
— Історію і культуру від себе не «відріжеш», вона так чи інакше на тебе впливає. Але комфортний психологічний стан, мені здається, завжди сприймався як невід’ємна частина здоров’я.
— А чи достатньо, на вашу думку, в Україні соціально орієнтованих видань, які допомагали б людині вирішувати всі ці проблеми?
— Мені здається, що в цьому плані український медіа-ринок тільки почав розвиватися. Ще декілька років тому соціально корисні видання, видання просвітницького плану не були затребувані. Причина, мабуть, криється у нашій попередній історії: у радянський період нас весь час чомусь вчили — як правильно жити, як планувати своє життя тощо. І люди, мені здається, трохи змучилися від такої «правильності». Їм би хотілося більш популярних, розважальних видань, яких у нас майже не було до перебудови. І відразу ж, коли з’явилася можливість читати такі видання, багато хто «переключився» на них. Але з часом все одно виникає потреба в більш серйозних виданнях. І такі ЗМІ почали з’являтися (не тільки на тему здоров’я), і це радує. Зараз стало більше вузькоспеціалізованих видань, які певний час не були затребувані на ринку. Хоча слід зазначити, що брак видань соціального спрямування компенсується певною мірою не завдяки появі нових вітчизняних видань, а за рахунок російської, іноземної періодики.
— Об’єкт вашого дослідження — жінка в усіх її проявах. Досі щодо української жінки існують певні стереотипи, які транслюються, зокрема, й засобами масової інформації: зациклена на домашньому господарстві, працьовита, як то кажуть, в тілі. Як бачимо, з образом європейської жінки не дуже збiгається. А яка вона насправді, на вашу думку, — українська жінка?
— Сформульований образ українки обумовлений історією: він відображає — хоча дещо карикатурно — деякі її найяскравіші риси. І це не страшно, що існує згаданий образ: він асоціюється із тим, що хотілося завжди мати в домі, — із теплом, добробутом, чистотою. До того ж, цей образ зовсім не виключає авторитетності жінки в сім’ї. Звичайно, якщо говорити про авторитет української жінки в державі — наприклад, про те, скільки в нас представлено жінок в парламенті, — то цифри, дійсно, дуже «смішні». Але насправді в Україні шанобливе ставлення до жінки. І мені здається, що українська жінка зараз сприймається саме як європейська жінка, тому що крім стереотипу жінки-господині існують й інші: зокрема, про українських жінок говорять, що вони гарні та розумні.
— Якщо вже говорити про національні особливості, то не секрет, певні ментальні розбіжності між Західною і Східною Україною все-таки існують. В цьому контексті чи можна говорити про якісь особливі риси західноукраїнської та східноукраїнської жінки?
— Звичайно, устрій господарства, культурні відмінності, традиції впливають і на характер жінки, і на те, яку вона позицію займає — в сім’ї, суспільстві. Жінки Західної України, на мою думку, більш практичні, потайливі, завжди шукають підтекст в діях, вчинках. В Західній Україні людині під час першої зустрічі важче завоювати авторитет: до тебе ставляться з деякою підозрою. А в Східній Україні жінки (і чоловіки також), на мою думку, добріші, простіше ставляться до речей, і перший контакт завжди легший. Це, звичайно, зумовлено культурними й історичними особливостями (Закарпаття, наприклад, ніколи не було «в радянській владі»). Все ж це не заважає бути єдиною нацією. І скільки б не було нарікань на те, що українська національна ідея не вибудовується, проголошення держави у 1991 році і її життя протягом 12 років свідчать, що це — єдина країна.
— Одна з найбільш активно обговорюваних тем у сучасному суспільстві — гендерна рівність. Хоча ми знаємо, що за багатьма чоловічими вчинками стоять якраз жінки. Як ви вважаєте, хто дійсно формує українську дійсність?
— Я думаю, що як жінки, так і чоловіки. Як говорять у нас, чоловік — голова, а жінка — шия, куди покрутить, туди голова й дивиться. Гендерна нерівність в Україні, я думаю, не має реальних підстав для того, щоб її серйозно сприймати.
А щодо участі жінок у державотворенні, то, звичайно, у тому ж парламенті, на певних керівних посадах жінок має бути більше. Але процес приходу української жінки до влади має бути поступовим. Це лише питання часу, яке вирішуватиметься еволюційним шляхом. Я оптимістично ставлюся до цих речей.
А взагалі, воювати треба діями, а не якимись лозунгами. Я вважаю, що питання прав жінки не дуже актуальне для тих жінок, які щось реально роблять. Не так вже й важливо — робить вона якийсь загальноукраїнський проект, чи стала «бізнесвумен», чи віддає себе сім’ї. Я вважаю, що кожна жінка себе знайшла — і немає справи більш чи менш почесної. Коли я знайомлюся з різними жінками, захоплююся тим, що вони вміють те, чого не вмію я. І якщо хтось для себе якийсь шлях обрав — це і є його успіх, його правда життя.
