У вівторок катастрофа українського літака з п'ятьма нашими льотчиками на борту в Анголі практично для всіх інформаційних програм комерційних каналу була новиною № 1. І лише УТН на державному, головному національному каналі, розповіли про це своїм телеглядачам на... 24-й хвилині програми. Ще один жахливий прецедент того ж дня — спроба самоспалення шахтаря у Луганську — також опинився на периферії уваги головних теленовин країни. Так, звісно, зустріч Леоніда Кучми з представниками регіональних ЗМІ, з якої УТН почалися, важлива. Особливо, якщо на ній Президент робить сенсаційні заяви (які журналісти понесуть у маси по містах і весях країни) про свої успіхи там, «де йому не заважають», і пропонує це «незаважання» продовжити... Та однак — пріоритети держави в інформаційній політиці багато що можуть сказати і про її пріоритети взагалі. Якщо будь-який крок Президента виявляється важливішим за життя будь-якого іншого громадянина країни, отже, від тоталітаризму, основний принцип якого: влада — все, людина — ніщо, ми ще не просунулися і на міліметр. І що там нам можновладцi говорять про Раду Європи, права людини, пріоритет інтересів особистості над інтересами держави?.. І що дивного в тому, що права наших громадян (до яких відноситься не тільки П.І. Лазаренко, а й ті ж моряки з наших арештованих кораблів, українські дівчата, продані в рабство, та ін.) непокоять у країні в основному поки що тільки пресу та омбудсмена Карпачову, роботу якої, до речі, змушені фінансувати посольства інших держав?
Дивне відчуття залишила і телетрансляція на УТ-1 церемонії нагородження переможців конкурсу регіональних електронних ЗМІ «Золота хвиля», що проходив у Харкові. Поява подібного змагання в нашому інформаційному просторі — безумовно, річ відрадна. Саме зараз регіональні телестудії і FM-радіостанції активно ростуть і вдосконалюються. І мета, заявлена його організаторами — «створити для регіональних телерадіокомпаній справжній професійний майданчик для спілкування, який допоможе колегам побачити і почути один одного, виробити критерії оцінки і намітити нові цілі» — благородна, але змушує нiяковiти одна рiч, яка стає тенденцiєю з урахуванням того факту, що «Золота хвиля» проводилася в рамках національного телеконкурсу «Золота ера». Як відомо, серед організаторів останнього була і є «Студія «1+1» — і вона ж торік здобула найбільшу кількість нагород. Майже аналогічна ситуація — у нинішній «Золотій хвилі». Серед членів журі конкурсу був Аркадій Жаровський, генеральний директор телекомпанії «ТЕТ». І саме ця київська ТК здобула 5 з 10 вищих нагород конкурсу. У мене немає ані найменших сумнівів у тому, що і програми «1+1», які перемогли торік у «Золотій ері», і передачі «ТЕТ», які перемогли нині в «Золотій хвилі» — гідні і виграли справедливо. Але... Як відомо, серйознi зарубіжнi кіно- і телефестивалі не допускають випадків участі в конкурсі робіт членів журі. Ви уявляєте собі, скажімо, члена журі кінофестивалю в Каннах, який одержує головний приз?! Навряд чи. Подібне там сприйняли б як чинник, який може негативно позначитися на репутації і форуму, і переможців, репутації в тому числі і комерційній. Чому про це не задумуються організатори наших професійних конкурсів? Невже по простоті душевній? Чи у країні, де панує свавілля влади, і у пересічних громадян занижений поріг моральних вимог до самих себе?
Незручність етичного порядку, що залишила болючий слід у душі, була допущена і творцями «Ток-рингу» (УТ-1). До речі, хочеться відмітити, що минулого тижня в їхньому ефірі була, мабуть, одна з найсильніших програм цього циклу. Про проблему боротьби з наркоманією шляхом можливої легалізації в Україні наркотиків дискутували на рингу Валерій Івасюк і Микола Рудьківський. Дискутували, чуючи один одного, протиставляючи аргументу — аргумент, щоразу дуже вивірений і вагомий. Абсолютна протилежність позицій панів Івасюка та Рудьківського поєднувалася з однаковою і відчутною тривогою в душі і за нашу країну, і за її молоде покоління. У останній же програмі, присвяченій евтаназії (умертвiння за бажанням хворого), рівень дискусії вже був дещо нижчим, і не в останню чергу, як мені здається, через невибудованість програми і суто по-режисерськи, і концептуально. Погодьтеся, наприклад, що проблема евтаназії для тварин і людей — це все ж таки різні, дуже різні речі, з різним етичним підтекстом. Але чомусь автори програми пішли на змішування цих двох різних проблем, провокуючи на обговорення їх ніби в одному ряду, без особливого розмежування, відповідними заздалегідь відзнятими телерепортажами (з ветеринарної лікарні, київських вулиць зі зграями собак тощо). А потім пішла і вкрай неприємна нетактовність. Зйомки в інтернаті для дітей з вродженими жахливими патологіями супроводилися коментарем, який мав, за задумом авторів, виправдовувати необхідність евтаназії. «Кількість таких дітей, — звучало з екрана, — збільшується. А кількість грошей на їхнє утримання — зменшується... Ніхто з них не доживе і до 5 років. Але чи не гуманніше було б позбавити їх раніше цих мук?». Напевно, навіть не треба пояснювати, що коли в розмові про гуманність постає такий аргумент, як гроші, кількість яких меншає (з вини, до речі, нашої держави) — це жахливо. Чому цього не відчули автори сюжету? Навряд чи тому, що вони послідовники теорій фашизму або а-ля Мальтуса, і готові, наприклад, запропонувати такий метод розв'язання проблеми і з убогими нашими стариками, і бомжами тощо. Напевно, мова може йти лише про недостатню тонкiсть, точність, уважність авторів, а, в кінцевому результаті, професіоналізм, який не в останню чергу передбачає здатність до співпереживання, до співболю, незалежно від того, кого ти в даний момент і задля чого знімаєш. Тільки-но цей початковий імператив добра в душі нашій зникає — народжується вже не журналістика, а підробка, сурогат.
І, навпаки, коли в журналістській роботі є безпосередність почуття (без оманливого пафосу) — навіть якісь огріхи відходять на другий план. Скажімо, я не є прибічником того стилю інтерв'ю, який сповідує Олена Лазутіна в циклі програм «Родом з України», що йдуть на каналах «ЮТАР» і «НТУ». Будучи прихильником жорсткої, провокаційної журналістики, я не завжди приймаю тон безумовної зачарованості співрозмовником, коли всі запитання — тільки «по шерстці», дуже м'які і від того нерідко банальні. Та все ж, попри власну суб'єктивну прискіпливість, я не можу не відмітити щирість журналістських емоцій і доброзичливість Олени Лазутіної, котрі — видно з усього — зачаровують і її знаменитих візаві: героїв передач цього телетижня Віктора Мережка і Клару Лучко, і колишніх зустрічей — Олену Бистрицьку, Наталю Фатєєву, Ларису Удовиченко, Олександра Парру та інших. У результаті навіть передбачуваність тем, запитань і відповідей, яка спочатку дратує, наприкінці програми народжує відчуття затишку і, хоч як дивно, сокровенності сказаного знаменитістю. Ось неначе близькій людині, без зайвого надриву і самокопання, без ростібання всіх гудзиків, ніби впрокид — а скажеш, буває, найважливіше, найбільш глибоко приховане у твоїй душі. Створити таку атмосферу протягом бесіди також треба уміти.
У тому, що iнодi простота — не вада, переконує й автор «Глухоманії» з «Телеманії» («1+1») Валентина Руденко. Від знаменитих провінційних історій Олександри Ліванської в пам'ятному моєму поколінню і старшим «Погляді» цикл «Глухоманія» різниться меншою винахідливістю в деталях. Авторські підводки Валентини Руденко більше стандартизовані, технологічні, у них менше фантазії та неповторності стилю. Але Ліванська сприймалася в інтер'єрі сільської глушини деяким ефемерним створiнням, чужим провінційній реальності, яку вона показувала і відкривала глядачам. То був погляд столичного жителя, схильного ставитися до життя в глибинці з деякою захопленістю, поверхневістю і сентиментальністю дачника. Валентина Руденко — інша, і професійний стиль у неї інший. Вона створює образ «своєї людини» в «компанії провінціалів», прагнучи максимально наблизитися до їхнього гумору, мови, світовідчуття. Вона зі своїх героїв не робить «героїв» у прямому сенсі цього слова, в результаті персонажі не чепуряться, не напружуються, щоб вичавити з себе щось, а залишаються буденно-спокійно-такими, якими вони є насправді. З суржиком і без, часом дивакуватими, часом засмиканими життям, часом розумними, а іноді простакуватими, і однаково зворушливими у своїй істинності, непідробності. Не випадково Валентині Руденко більшою мірою вдаються саме мікропортретики провінційних персонажів, аніж суто репортажні замальовки. У двох останніх «Телеманіях» Валентина Руденко запропонувала мінісеріал про жителів містечка Шаргород. І найбільш вдалими в цих сюжетах були не суворо продумані і зняті під «авторську ідею» мізансцени, а мінімально зрежисовані моменти, ті, в яких телевізійники ніби відпускали поводи, і дозволяли ситуації розвиватися за її власними законами реального життя. Найбільш класним у цьому сенсі був епізод у домашньому фотоательє, де старий фотограф Аркадій Вайсман знімав грунтовно, з почуттям, до ладу, розстановкою на допотопному апараті Валентину Руденко. Дбайливо збережені в ефірі паузи, довготи, звичайні для дійсності, і котрі, зазвичай, прибираються в ТБ-сюжетах при монтажі, посилили ефект достовірності, ніби одномоментності того, що відбувається. А потім у кадрі були фотоальбоми шаргородців різних поколінь: «Це Клара Лейбівна. Це Роза й Аркадій. Це знову Клара Лейбівна». І заключний текст за кадром: «Всі ці фото зробені в одному й тому ж ательє, у одного й того ж майстра, на одній і тій же вулиці Карла Маркса, в одному і тому ж місті — у Шаргороді...». Виявляється, є в нашому нервовому, безперервно змінюваному світі, і щось стійке, добротне, вічне — це любов до рідного вогнища і людини: близької, а іноді й далекої. І добре, що є таке телебачення, яке іноді нам про це може нагадати.
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
