Нагадаємо, вже в понеділок, 25 червня, в «Дні» розпочнеться Х Літня школа журналістики. Ми продовжуємо знайомити наших читачів із молоддю, яка найближчим часом, сподіваємося, активно увіллється в роботу колективу газети й буде надалі присутньою на шпальтах видання (читайте також матеріал «Моє покоління багато чого мусить зробити для України» від 20 червня 2012 р.). Тим більше, що всі учасники, судячи з надісланих анкет та есе, — неординарні й цікаві особистості. Отже, пропонуємо вашій увазі фрагменти анкет та есе учасників ювілейної Літньої школи журналістики «Дня».
«МЕНЕ НЕ ПЕРЕСТАЄ ДИВУВАТИ КОНТРАСТНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПРОСТОРІВ»
Олена КЛИМЕНКО, Харківський національний економічний університет, спеціальність «Фінансовий менеджмент», с. Великі Сорочинці Полтавської області:
— За останній рік я багато переосмислила й відкрила для себе необмежені можливості самореалізації та заняття улюбленою справою. Адже серед моїх інтересів — політика, громадська аналітика, історія та журналістика. Я вже сім місяців як журналіст Програми парламентського стажування, а з січня 2012 року стажуюся в інтернет-виданні «Українська освіта». Одне з моїх улюблених занять — подорожі. Люблю пізнавати найрізноманітніші куточки України. Я впевнена, що кожна область, кожен район має що показати будь-якому туристові, щось унікальне та мальовниче знайдеться обов’язково. Мене не перестає дивувати контрастність українських просторів: карпатське селище чи Кримське узбережжя, волинські озера та донбаський степ, Черкаська набережна Дніпра чи вінницький затишок — усе дивує. Найбільше в моїй пам’яті закарбувалася картинка чарівного Закарпаття: угорсько-українське містечко Берегово та замкове Мукачево, стародавнє Чинадієво та історично насичений Ужгород. Одним із пріоритетних завдань, які я перед собою поставила, є просвітницька робота, намагання розширити доступ жителів нашого селища та району до чесних новин та правдивої інформації.
«ПРАГНУ, ЩОБ ПАРАДИГМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ЗМІНИЛА СВІЙ ВЕКТОР — З «ІСТОРІЇ КРОВІ» НА «ІСТОРІЮЇ КОМПРОМІСУ»
Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. Франка, факультет журналістики, Львів:
— ...Вважаю себе справжнім книгоманом — читаю тільки те, що може мене концептуально збагатити, — від наукової до художньої літератури, також люблю читати духовну літературу, зокрема енцикліки, роздуми, інтерв’ю Папи Івана Павла II, роздуми митрополита Андрея Шептицького чи Патріарха Йосипа Сліпого. Літня школа «Дня» — це завжди інтелектуальний тонус і редакційний ритм. Минулого літа я сумувала за цим динамічним життям, тому вирішила їхати цьогоріч знову, щоб збагатитись новим досвідом, знаннями, запропонувати свій невеликий журналістський внесок.
...Наша історія зазнала багато спотворень. Проте сьогодні — час «нового аркуша», коли варто відкривати архіви й плекати нову історичну свідомість нації. Як представник нової незалежної генерації, прагну, щоб парадигма національної історії змінила свій вектор — із «історії крові» до «історії компромісу». Я хочу, щоб сьогодні упівці потиснули руки ветеранам Радянської армії, щоб спільно могли визначити напрями й результати місій минулого й зрозуміти, що в єдності — сила народу, й жодні політичні провокації чи політичні шоу не порушуватимуть цього балансу. Я хочу, щоб українці через ініціативи газети «День» розуміли знову-таки трагедію Сандармоху та взаємоінтегрувалися не лише в суспільних колах, а й у елітарних прошарках, спрямувавши силу й потугу своєї думки на те, щоб не справдились слова Ліни Костенко із «Записок українського самашедшого»: «Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури, масі треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований бік».
Історія — це невичерпне джерело авторитетів. Мені прикро, що сьогодні ЗМІ займаються популяризацією духовно й інтелектуально пустих персоналій. Пригадую свою першу університетську практику в одній із центральних львівських газет, яка для мене тоді була еталоном у журналістиці. Коли я запропонувала редакторові відділу культури написати матеріал про один історичний музей, вона сказала, що цей матеріал для літнього періоду відпусток годиться, проте для «робочого» сезону — ні, тоді ж варто публікувати розмови із більш цікавими людьми, наприклад, із Потапом чи Настею Камєнських або Тіматі. Після закінчення практики я зачинила за собою двері редакції й перестала читати цю газету.
ПРО ВАЖЛИВІСТЬ РОДИННОЇ ПАМ’ЯТІ
Ольга ШКРІБЛЯК, Національний університет «Острозька академія», факультет політико-інформаційного менеджменту, с. Рожнів Івано-Франківської області:
— Моя маленька Батьківщина — Прикарпаття — славиться витканими і вишитими виробами і, звичайно ж, різьбленими. Мій родовід прославили талановиті різьбярі Шкрібляки. Родоначальником був Юрій Шкрібляк, а ремесло батька продовжували сини — Василь, Микола, Федір. Нащадки також продовжували займатися різьбярством. Здобутки цих поколінь зберігаються у Львівському музеї етнографії та художнього промислу та Львівському музеї українського мистецтва. Також чимало праць вивезено за кордон. Я надзвичайно пишаюся тим, що моє прізвище асоціюють із цими видатними майстрами. Буду завжди зберігати пам’ять про цих талановитих умільців із села Яворова (звідки родом і мій батько), передаючи знання наступним поколінням. Відчуваючи обов’язок за продовження історичного внеску, хочу також у майбутньому приносити щось прекрасне у навколишній світ.
«ВЧУСЯ У ТИХ, ХТО НЕВТОМНО ТРИМАЄ ЛІНІЮ ОБОРОНИ»
Юлія САБАДИШИНА, Львівський національний університет ім. І. Франка, факультет журналістики, м. Сміла Черкаської області:
— Я відчуваю таємничий, майже містичний зв’язок із Холодним Яром, що на Чигиринщині. Відкрила для себе цей куточок набагато раніше, аніж набули широкого розголосу книги Юрія Горліс-Горського та Василя Шкляра... Чи не кожного літа гостювала у бабусі в Суботові, назавжди закохавшись у ті простори. Енергетика Холодного Яру заворожує... Україна мальовнича і різноманітна, але для мене — саме ця місцина особлива, туди хочеться повертатися знову і знову. У житті звикла керуватися правилом: «Якщо дуже прагнеш, то неодмінно досягнеш бажаного, адже справжнє «прагнеш» передбачає наполегливі вольові зусилля». Головну проблему нашого суспільства вбачаю у тотальному збайдужінні, розчаруванні й апатії. Моральними авторитетами для мене є Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, із сучасників — Василь Шкляр. Зачитуюся романами Івана Багряного. Його «Сад Гетсиманський» чи не назавжди став улюбленою настільною книгою, з якої черпаю віру в людяність і волю до життя. Зізнаюся щиро: у мені не припиняють боротьбу песиміст з оптимістом, сперечаючись за майбутнє рідного краю. Ніяк не зумію віднайти в собі непоборну віру в те, що «ось така» Україна гідна чогось кращого... Та мені є в кого вчитися — хто цю віру вже віднайшов і невтомно тримає лінію оборони.
«ПОКЛИКАННЯ МОГО ПОКОЛІННЯ — ДОВЕРШИТИ СПРАВУ СВОЇХ БАТЬКІВ»
Тарас САМЧУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, історичний факультет, с. Деражне Рівненської області:
— ...Захоплююся працями Жака Ле Гоффа та роботами інших представників «Школи анналів», також мені цікаві книги Ролана Барта. З художньої літератури мені найбільше подобається творчість Кнута Гамсуна. Окрім цього читаю багато сучасної літератури, як правило українських письменників, таким чином підтримую вітчизняного виробника. Мене завжди приваблювали гори, тому найяскравіші емоції викликають поїздки до Криму та Карпат, особливо подобаються кількаденні піші прогулянки горами, після яких з’являється натхнення. Велике враження на мене справила подорож до Македонії та Греції — вражаюча красою природа (неймовірні гірські пейзажі) і близькість історії, дотик до античної культури. Планую відвідати ще дуже багато країн, у першу чергу хочеться краще зрозуміти Європу і європейців, проте таємниці Сходу — це теж для мене.
2009 року успішно закінчив Рівненське музичне училище, одержавши диплом молодшого спеціаліста, що дає право викладати в дитячих музичних школах, також у 2009 році мав досвід роботи у дитячій музичній школі смт Клеваня, що в Рівненській області.
Покоління наших батьків досягло величезних успіхів, воно спромоглося здобути незалежність своєї держави, звичайно ж побудувати ідеальну державу не вдалося, але в цьому і покликання нашого покоління — довершити справу своїх батьків. Зрозуміло, що з першої спроби важко досягнути прийнятного результату, але я згадую досвід французів, які протягом XIX та XX століть багато разів змінювали свою конституцію, інколи докорінно, і все ж змогли досягти необхідного результату. Тому моєму поколінню необхідно акумулювати кращі світові досягнення у розбудові державності і взятися за введення серйозних та прогресивних змін.
«ХОЧУ ПОВЕШТАТИСЯ СТЕЖКАМИ ОКСАМИТОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»
Ельвіра МАТРОСОВА, Київський національний університет ім. Шевченка, факультет журналістики, Київ:
— ...Читач я переважно білінгвальний: після Андруховича чи Матіос легко переходжу до Довлатова... і навпаки. (Останнього почала поважати за сакральне: «У радянських газетах відвертими і чесними могли бути тільки описки та друкарські помилки».) Полюбляю твори екзистенціалістів (особливо, Камю та Сартра) й літературні антиутопії (Олдос Хакслі, Джорж Оруелл, Рей Бредбері. Смерть Рея декілька днів тому мене дещо шокувала — ось таке сумне підтвердження булгаковської «раптової смертності людей». Прикро. Але це, до речі, ще один пункт до списку улюбленого — Булгаков. Чимало міст відвідала, але понад усе моєму внутрішньому естетові сподобалися Прага, Будапешт та Львів. Міста — архітектурні побратими, але соціальні антиподи. У майбутньому планую обов’язково відвідати Кам’янець-Подільский (фортеці — давня мрія) та Братиславу. Хочу повештатися стежками оксамитової революції! Знаюся на мистецтві та музиці, граю на двох інструментах. Улюблений композитор — Рахманінов.
«ПІДЧИЩАЮ «ХВОСТИ» ШКІЛЬНОЇ ПРОГРАМИ»
Антон СОЛНИШКІН, Київський національний університет ім. Шевченка, філософський факультет, Київ:
— Восени я писав статті для молодіжно-політичного журналу «Демшиза» (виданий тільки пілотний випуск за браком ентузіазму), а також оповідання для літературно-екологічного проекту «ПРОдайте їсти». Виступав на міжнародних наукових конференціях: у Московському державному університеті ім. Ломоносова (переможець секції «Історія і теорія політики») та в Одеській юридичній академії. Поступово підчищаю «хвости» шкільної програми, але найбільше подобаються Достоєвський, Лагерквіст, Едгар По, Борхес, Брати Стругацькі, Станіслав Лем. А взагалі, хотів би написати власну книжку та побувати в Японії.
ПРО ВАЖЛИВІСТЬ «ПУПКА» У ХАРАКТЕРІ НАЦІЇ
Ніна ПОЛІЩУК, Львівський національний університет ім. І.Франка, факультет журналістики, Херсонщина:
— Життєвої енергії і завзятості мені завжди додають мандрівки і табори (таборую переважно зі Спілкою української молоді, членом якої є). Так пройшла чи не всю Херсонщину (наприклад, Олешківські піски — єдина пустеля в Європі), Львівщину (маршрут «Золота підкова»), половину запорізького краю та Івано-Франківщини. Була й у сусідній Європі минулого літа — Світові Дні Молоді. Уже рік марю подорожжю в Німеччину — почала вивчати німецьку мову. Проте понад усе хочу в нетуристичні Карпати, туди, де забута хата мольфара та нявки (захоплююся міфологією). Що ж до книжок, то незмінно улюбленими є філософська фантастика (Р. Бредбері, С. Кінг, Ю. Гордер) та всі напрямки модернізму (М. Пруст, Дж. Джойс). Останнім часом навертаюся до мемуарів та документальних жанрів (наприклад, «Листи з Києва» С. Павличко). У житті, перш за все, намагаюся досягнути гармонії.
Ернест Гелнер, англійський філософ та соціальний антрополог, у праці «Нації та націоналізм» в одній із частин розглядав проблему «пупковості» націй. На перший погляд така назва однієї зі складових націоналізму звучить смішно, як і будь-що справді серйозне і вагоме в наших реаліях. Проте, за Е. Гелнером, саме з пупка нації патріоти, як діти від матері, отримують генетично важливу інформацію власної самодостатності, що у майбутньому є родючим ґрунтом для стійкого патріотичного громадянського суспільства. Пупковість нації — це щось особливе, що характерне і виплекане тільки цим етносом. Так, до прикладу, у Чехії — це чеський націоналізм, обґрунтований їхнім президентом Т. Масариком. Пупок Англії — парламент, у Болгарії — глаголиця Кирила і Мефодія, у Греції — демократія тощо. «Отже, одні нації мають пупки, інші знаходять їх, деяким їх імплантують. Найімовірніше ті, що мають справжні пупки, перебувають у меншості, але це не важливо. Важливим є те, що існує потреба в пупках, зумовлена вимогами сучасної доби», — писав Е. Гелнер. А що ж до України? Який у нас «пупок»? Що характерне тільки для нас? Невже «мояхатаскрайність» та прислів’я «де два українця — там три гетьмани»? А може, дослухавшись до Е. Гелнера, нам варто будь-що знайти власний «пупок» та вирізати той, що був імплантований за радянських часів — пупок малоросійтва, маловартості (меншовартості)? Так, вирізати брехливу частину «мало», а натомість поставити на місце так само колись вирізаний м’який знак у «руській землі», «руській історії» та ще багатьох інших словах-індикаторах української самодостатності та унікальності. Тоді, здається, буде звідки черпати живу воду для біснуватих «іванушків», тоді нарешті можлива поява не щасливого кінця, а щасливого продовження...
«ПЕРШИМ КРОКОМ МОЛОДОГО ПОКОЛІННЯ МАЄ БУТИ КРОК ВІД СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ ТА ТЕЛЕБАЧЕННЯ ДО БІБЛІОТЕК»
Іванна СКУБА, Волинський національний університет ім. Лесі Українки, факультет романо-германської філології, Луцьк:
— Вивчення іноземних мов на професійному рівні, окрім усього іншого, передбачає також аспект занурення в культуру народу, мова якого вивчається. І нещодавно в мене з’явилося відчуття, що у процесі пізнання інших культур я все більше віддаляюсь від своєї власної, від проблем, якими живе сучасна Україна, що, власне, й стало причиною зацікавлення Літньою школою журналістики в газеті «День», концепт якої спрямований на внутрішню українську атмосферу. В мене багато захоплень, серед яких книжки посідають чи не найперше місце. Читаю англійську класику (як із цікавості та поваги до неї, так і через зобов’язання перед професією), зокрема мені імпонує реалізм Чарльза Діккенса та Вільяма Теккерея (особливо для себе відзначила твір Теккерея «Ярмарка Суєти», оскільки проблеми, які він там розкриває, характерні не лише для Англії XIX ст., а є дуже й дуже актуальними для сьогоденної України), а також твори сестер Бронте. Доволі цікавою є американська аболіціоністська література (зокрема творчість Гаррієт Бічер-Стоу), оскільки яскраво змальовані картини з нелегкого життя рабів змушують мене мимоволі провести паралель між рабством на плантаторському Півдні Америки та проблемою кріпацтва в Україні. Вершиною російської класичної літератури для мене назавжди залишиться «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, за моїми особистими враженнями, йому поступається навіть всесвітньо відомий «Фауст» Гете. Якщо говорити про сучасних письменників-іноземців, то не можу втриматися перед спокусою прочитати нову книжку Дена Брауна чи Бернара Вербера. Цілком зрозуміло, що українська література займає окрему нішу в моїх літературних уподобаннях. Будучи завжди палким прихильником прози, я зовсім по-новому подивилася на поезію — завдяки віршам львівської письменниці Мар’яни Савки, яка тепер разом із Ліною Костенко є моєю улюбленою поетесою.
Мрію про те, щоб подорожувати Великобританією, Японією та Південною Африкою. В ідеалі мрію пов’язати подорож Африкою та Японією з волонтерською діяльністю на цих територіях, тобто з навчанням дітей англійської мови.
У майбутньому я хочу займатися художніми перекладами для того, щоб застосувати не лише свої перекладацькі вміння, а й дати волю певному творчому началу. Однак на даному етапі мого навчання та становлення мені подобається робота з дітьми, яким я даю уроки англійської. Власне, в цьому я і вбачаю своє місце в соціокультурному просторі країни: перекладацька діяльність — це доволі непоганий спосіб ненав’язливого ознайомлення іноземців з культурою й історією України та проблемами, якими вона жила й живе. А викладач, у свою чергу, знайомлячи учнів із мовою та традиціями іншого народу, завжди знайде спосіб навчити їх усвідомлювати неповторність та значущість власного. У такий спосіб я намагатимуся довести, що людина, яка присвячує своє життя пізнанню інших мов та культур, має неабияку повагу до своєї рідної культури й є важливою ланкою у державному механізмі.
Віддаючи свою історію, ми не лише калічимо державу, а й самі разом із нею стаємо неповноцінними. Кожному варто задуматися над фразою Лариси Івшиної про те, що «спадкоємці великої історії не мають права бути жалюгідними, занедбаними та жалібно шкребтися в європейські двері». Як на мене, вони, перш за все, не мають права бути неосвіченими. Тому першим кроком молодого покоління має бути крок від соціальних мереж та телебачення до бібліотек. Вивчати власну історію, пишатися тим, що ми в ній компетентні, що ми знаємо, хто ми і звідки походимо, й, окрім того, активно це пропагувати — ось якими мають бути першочергові дії сучасної молоді.
«УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ НАСАМПЕРЕД ЛЮБОВІ ТА ПАТРІОТИЗМУ»
Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія», гуманітарний факультет, Волинь:
— Моя спеціальність «літературна творчість» вимагає щоденного пошуку — в книгах, мистецтві, особистостях, житті. Можливо, саме тому я не відчуваю проблеми стандартизації та шаблонності української освіти. Мій же пошук ґрунтується, напевно, на літературі, бо це те, де можна прочитати (найчастіше між рядків) усе життя суспільства в його повному розрізі. Читаю, зазвичай, сучасних українських авторів, модерністів ХХ століття — Винниченка, Підмогильного, химерну прозу Валерія Шевчука, захоплююся французькими екзистенціалістами, японською літературою. В житті прагну досягнути стабільності у всіх сенсах цього слова. Думаю, це саме те, чого не вистачає моїй країні та більшості її громадян. Хоч якою буде політична чи економічна ситуація, стабільність завжди підказує правильні шляхи розвитку й вирішення проблем. Якби кожен із нас визначився зі своїми інтересами та пріоритетами, то й держава не хилилася б туди, куди вітер повіє. У переповненому інформацією світі все ж важко віднайти найважливіше, найвагоміше. Але попри найрізноманітніші вектори свого майбутнього, Україна та її соціокультурний простір потребує звичайної любові й патріотизму, не маргінального існування, а активного життя.
