У передвиборний тиждень, певна річ, майже всі телеканали України так чи інакше висвітлювали виборчий процес. Деякі робили це концептуально, як, наприклад, канал ТВі, що підготував програму «1000 днів» про три роки керівництва країною Партії регіонів. У Миколи Княжицького говорили, зокрема, про спроби змінити Конституцію. Відомий юрист Микола Мельник ще раз нагадав, що секрет успіху нації аж ніяк не в тексті Основного Закону, а в правозастосуванні, в наявності політичної волі виконувати Конституцію. Приємно, що так висловлюється професійний юрист, а то у нас в моді в цих колах юридичний фетишизм, упевненість у тому, що життя розвиватиметься за написаними юристами документами, суворо погодившись з ними.
Між іншим Конституція СРСР зразка 1936 року була зовсім непоганою, можливо навіть однією з найкращих. Там було безліч усіляких демократичних свобод: слова, друку, вуличних маршів і демонстрацій, совісті, самодіяльних організацій тощо. Пролетарі всіх країн могли розчулено ридати. Був лише один маленький недолік — її ніхто не збирався виконувати. Будь-які посилання на цю Конституцію сприймалися як особливо витончена контрреволюційна демагогія. Згадані обставини повною мірою відчули на своїй шкурі радянські (зокрема й наші, українські) дисиденти, які всього лише вимагали від радянської влади дотримуватися її власної Конституції. До речі, в «супердемократичній» конституції СРСР і в конституціях його республік було й право на вільний вихід зі складу Радянського Союзу. Левко Лук’яненко, який виступив із закликом до реалізації цієї конституційної норми, був визнаний вкрай небезпечним державним злочинцем з усіма наслідками, що випливають звідси. Словом, як у тому анекдоті: «Я маю право?» — «Маєте». — «То я можу?» — «Ні. Не можете». Написати можна все, що завгодно, папір усе стерпить. Але хто сказав, що завтра ж життя йтиме за цим папером? У нас є сотні, якщо не тисячі законів, постанов і так званих підзаконних актів. І що? Стало наше суспільство справедливішим і благополучнішим? А є процвітаючі демократичні країни, де взагалі немає конституції. І зі справедливістю, і з правами людини там набагато краще, ніж у нас. Якщо державному діячеві бракує політичної волі, рішучості, готовності брати на себе відповідальність, він, як правило, завжди скаржиться, що в нього було мало повноважень. У нас узагалі на кожний «чих» стараються закони написати. Щоправда, нікого не турбує, чи їх виконуватимуть. І що в цьому сенсі змінить нова Конституція України? Не виконували стару, проігнорують і нову. В Україні на наших очах глава держави взяв повноваження, яких виборці йому не делегували і які на той момент не були передбачені Конституцією. А Конституційний Суд усупереч Основному Закону, вийшовши за межі власних повноважень, розширив їх Президентові. Усі ці узурпації виправдовувалися інтересами «стабільності». Псевдоюридичні ігри й вправи, як можна судити з 20-річного досвіду, мало що дають у практичному житті, оскільки правлячий клас явно не збирається обмежувати себе будь-якими законами. Йому й так непогано.
Журналістка Наталія Седлецька, яка представляє вмираючий у нас жанр журналістських розслідувань, розповіла про закупівлю Міністерством освіти неякісних автобусів для сільських шкіл, один з них навіть згорів. Седлецька назвала це аферою, але визнала, що навряд чи хтось за неї відповість, бо, на її думку, чим вище сидить у нас чиновник, тим менше він боїться покарання.
Зайшов на «вогник» до Княжицького й Віталій Портников, який дав свої оцінки «1000 днів» правління відомої політичної сили. Зокрема, оцінив зовнішню політику трьох президентів: у Кучми було погано із Заходом, нормально з Росією, в Ющенка — погано з Росією, нормально із Заходом, а в Януковича погано і із Заходом, і з Росією. Портников звернув увагу на те, що влада мовчить про Харківські угоди, хоча спочатку дуже їх рекламувала.
Звісно, згадали в студії про викрадення російського дисидента в Києві й вивезення його через український державний кордон. Подібне навіть важко коментувати. Це дійсно ганьба для держави, яка свідчить про те, що фактично в нас немає державного кордону, немає суверенітету та хоч найменшої законності. Якщо в країні не буде кардинальних змін, то не дивно буде, якщо почнуть викрадати в наших містах і селах українців і допитувати їх де-небудь у Воронежі або Рязані.
Портников охарактеризував Євразійський союз, куди так активно затягують Україну, як союз авторитарних, недемократичних режимів. На його думку, Янукович хоче бути єдиним олігархом в Україні, як Путін у Росії, як Лукашенко в Білорусі, Назарбаєв у Казахстані, щоб одноосібно розпоряджатися всіма ресурсами країни.
Торкнулися, за участю Вахтанга Кіпіані, гуманітарної політики. На загальну думку, за 1000 днів вона стала неукраїнською. Ну, це ще дуже делікатно сказано. Нинішня влада припинила розкриття й розсекречування архівів, уклавши угоду з РФ, за якою тепер розсекречувати документи радянського періоду можна лише з відома Москви. На цьому напрямку Україна вже стала членом Євразійського союзу (не здивуюся, якщо через певний час Путін скаже: «А що таке Євразійський союз? Це та ж таки Росія, тільки назва інша...») Потім пан Кіпіані почав класичні малоросійські міркування про примирення всіх і вся у ставленні до Голодомору. На жаль, у нас від цих дурниць про взаєморозуміння вовка та ягняти, ката й жертви ще довго не відмовляться — ментальність така, чим, між іншим, пояснюється багато трагедій України. Кляте примиренство, прагнення досягти домовленостями того, що досягається в безкомпромісній боротьбі.
Ще один представник вимираючого жанру журналістських розслідувань Артем Шевченко виступив з критикою особливих надмірних повноважень прокуратури в Україні. Ну, не дарма ж вона називається ГПУ. І дуже ці повноваження допомогли в боротьбі зі злочинністю, з розкраданням держбюджету й держмайна, з корупцією, рейдерством, бандитизмом і т.д.? Журналіст повідав про престижні автомобілі та шикарні вілли багатьох прокурорів, які за деклараціями вельми бідні люди. А роздуті прокурорські повноваження — це пострадянська традиція, що різко відрізняє Україну від європейських держав.
А у Євгенія Кисельова на «Інтері» і у Савіка Шустера на Першому Національному не обійшлося без скандалу. Арсеній Яценюк заявив, що до студії «Інтера» не пустили лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Кисельов був змушений заявити, що це стало наслідком колегіального рішення керівництва «Інтера». Здається, для російського журналіста настав момент істини. Якщо його остаточно перетворили на «шістку», яка навіть не може вирішувати, кого запрошувати до студії на свою передачу, то що робить на каналі «Інтер» незалежний демократичний журналіст Євгеній Кисельов? А якщо він брав участь у цьому ганебному «колегіальному» рішенні, то тим паче. І до питання про законність і принципи вільної журналістики: на якій підставі піддали дискримінації одну з найрейтинговіших партій України? Де санкція суду? ВО «Свобода» комусь не подобається? Але давайте відверто, без лицемірства та подвійних стандартів: ВО «Свобода» поки великих гріхів, окрім кількох нетолерантних висловів, не має. А от товариші комуністи за 70 років перебування при владі мають таку «кредитну історію», що волосся дибки стає. Щасливо уникнувши свого Нюрнберга, вони у нас не вилізають з телеканалів, і ревнителі демократичних цінностей із цього приводу не обурюються, а от «Свободу» пускати в ефір, як виявилося, не можна. Канал «Інтер» мене не дивує, давно не маю ілюзій, але Є.Кисельову слід було б подумати про своє реноме. У студії «Великої політики» відбувалася нудна пікіровка між Яценюком, Кличком і Симоненком з Азаровим. Але потім з’явилася тепер член ПР Таїсія Повалій і почала співати, що створило, по-моєму, якийсь комічний ефект.
Дивно, чому Тягнибок так налякав «інтер»-хлопчиків та «інтер»-девчат? Навряд чи б він висловився гостріше за політолога Андрія Окару, який заявив, що під владою Партії регіонів Україна перетворюється на випалену землю й мінус-простір, на країну без майбутнього. Редактор «Комментариев» Вадим Денисенко сказав, що від усього того, що відбувається, стає страшно, але хочеться вірити, що катастрофи не буде, а політолог Володимир Фесенко попередив, що хвалена «стабільність» може швидко перетворитися на застій.
Прем’єр-міністр Азаров докоряв опонентам тим, що вони «не люблять Україну». Ну, це взагалі важко коментувати в рамках нормативної лексики. І, звісно, не обійшлося без улюбленої арії прем’єра про «попередників». Треба було б уже закрити цю гнилу тему, тим паче зважаючи на те, що Партія регіонів перебуває при прем’єрській і президентській владі в Україні сім років, починаючи з 2004 року. А особисто товариш Азаров був при ній беззмінно починаючи ще з Кучми, майже як Анастас Мікоян, про якого жартували: «От Ильича (Леніна) до Ильича (Брежнєва) без инфаркта и паралича». Між іншим, державною податковою службою Микола Янович керував майже з моменту її створення в незалежній Україні, які вже там попередники... Азаров сам собі попередник і передвісник.
У Савіка Шустера продемонстрували (за день до виборів!) фільм на правах політичної реклами. Він був, певна річ, знову присвячений дискредитації опозиції. Привертало увагу те, що за стилістикою, за духом, за методами він був, як дві краплі води, схожий на недавно показані по російському ТБ фільми про те, що всіх російських опозиціонерів на корню скупили кляті «піндоси» (так затяті антизахідники в Москві називають американців) з допомогою не менш клятих «гризунів» (так у відомих російських колах після війни 2008 року називають грузинів). Виникало враження, що російський і український антиопозиційні фільми виготовлялися на одному монтажному столі й може навіть одними й тими ж людьми.
Цього разу Шустер не обурювався й журналістською цнотливістю не красувався. Людина служить на офіційно-державному каналі, а тому: «Скачи, враже, як пан каже».
Але ж і йому згадають роботу в Україні та не дуже пристойну участь в не дуже чистоплотних пропагандистських акціях влади. Здається, в Україні і з Шустером, і з Кисельовим зуміли зробити те, чого не вдалося керівництву Російської Федерації. Там, у Росії, вони вистояли, тут, в Україні, — ні. Отак минає мирська слава, так гинуть репутації. Адже журналістське життя українськими виборами 2012 року не закінчується, іще не вечір.
