Як нагадала ведуча «Я так думаю», у США Людиною року-2003 став американський солдат. Не конкретний, а за визначенням. Таким чином американська громадськість висловила вдячність своїм миротворцям в Іраку, тому що вважає американську участь у побудові «нового Іраку» саме миротворчістю. А що ми знаємо про своїх миротворців, як їм в чужих далеких країнах і після повернення на Батьківщину, і взагалі, чи потрібна Україні миротворча місія? Про це й говорили в студії «Я так думаю» експерти й гості програми.
Звісно, військові однозначно «за» участь наших солдатів у миротворчих операціях, тому що сприймають «гарячі точки», що вимагають участі третьої, «разводящей» сторони, як полігон і можливість потренуватися в умовах, наближених до бойових, перевірити здатність своєї армії витримувати навантаження, її готовність, якщо доведеться, захистити мир і у своїй країні. Крім того, миротворчий контингент з набутим досвідом може стати основою нової української армії, яка повинна бути мобільнішою й злагодженішою, ніж нинішня громіздка. А психологи вважають, що думати слід про війну поза й усередині людини, про мотивації наших добровольців, про те, наскільки їх готують до подальшої інтеграції в мирне суспільство. Участь у бойових діях (саме у бойових), на їхнє переконання, — величезне навантаження на психіку, яка не може реагувати на стрес заплановано. Миротворство, звісно, зовсім інша річ, перед миротворцями ставляться інші завдання — не знищувати противника, а не допустити загострення конфлікту до стану війни. Мета миротворців саме в тому, щоб гармати мовчали. Однак бути між двома ворогуючими сторонами, на чужій території і, як правило, в складному й незвичному кліматі — це також психологічно складно. Військові такого твердження не відкидали, а от з приводу того, що єдина мотивація добровольців-миротворців — гроші, заперечували. Крім матеріального інтересу, є й інші — бажання побачити чужі країни, кар’єрний ріст, державні інтереси. Це щось інше, ніж «інтернаціональний обов’язок», тому експерти від армії постійно намагалися переконати інших учасників передачі в тому, що участь у воєнних операціях і миротворство, бойові дії та умови, наближені до бойових, — речі непорівнянні, зокрема й у психологічному плані. І не розмежовувати, не розрізняти одне й друге — помилка. Однак психологи, які надивилися на «афганців», їх не чули. Можливо, отримавши доступ до широкої телеглядацької аудиторії, вони поспішали висловити всі свої професійні побоювання, не дуже вникаючи у відмінності, наполягаючи тільки на тому, що психологічна підготовка миротворцям необхідна, з чим, проте, ніхто й не сперечався. Дещо покоробило порівняння небезпеки для життя наших солдатів у «гарячих точках» з «виробничим травматизмом», хоча, звісно, свідомо обрана професія «Батьківщину захищати» передбачає й прийняття всіх пов’язаних з нею ризиків, навіть у миротворчих операціях.
А в суботу на СТБ у тележурналі «WWW.Європа.Life», який робить телевізійне інформаційне агентство «Профі ТБ» у рамках проекту представництва Еврокомісії досліджували джерела виникнення «європейськості» та «європейства». Нова Європа як нова спільнота людей, які почуваються не іспанцями, італійцями тощо, а саме європейцями, нам поки так само мало відома, як їй Україна й українці. Головний об’єднувальний чинник, що стирає кордони, на думку творців програми, — особисте спілкування громадян. Не тільки політиків, не тільки парламентаріїв, а звичайних людей, які живуть у цій частині світу.
Правоту цього висновку повністю підтвердила розповідь на ICTV про фестиваль української музики в Лондоні, який організувала на старий Новий рік газета «Українська Британія». Як стверджують очевидці, зал клубу в центрі англійської столиці був переповнений, навіть погода не завадила вихідцям з України або їхнім нащадкам подолати відстані, щоб відчути в собі співзвуччя із сучасною культурою прабатьківщини. І «Скрябіна», і Руслану, й Ані Лорак, і Тараса Петриненка зустрічали із захопленням, а в попередньому голосуванні через Інтернет за найкраще в українській музиці проголосувало понад 80 тис. людей. Показовим було й зізнання охоронників заходу, які були щиро здивовані неагресивністю та веселістю українців і тих, хто прийшов їх послухати, і заявили, що їм «тут робити нічого». Загалом, «є контакт», якого так бракує українцям за кордоном, і тим, хто хотів би знати про нас більше.
А ось ведучі «Подвійного доказу» цього разу вирішили більше дізнатися про порятунок від диявола, якому, за визнанням Дмитра Корчинського, телевізійники опосередковано служать. Психіатри, священики й інші зацікавлені особи протягом передачі намагалися знайти відмінності між одержимістю та шизофренією, відділити легенди й міфи від дійсності, знайти відповідь на питання: диявол — це метафора, вигадка церкви чи матерія, а екзорцизм — це шоу чи таємна практика. За визначенням представника науки, це, скоріше, все-таки паразитуюча форма життя, яка харчується нашими духовними нечистотами. Форма мало вивчена й небезпечна, але таки існуюча, хоча чітких документальних, легітимних підтверджень цього досі немає (продемонстрований одним з учасників програми фотознімок «ангела смерті» особливої довіри в аудиторії не викликав). Але з тим, що зло в різних проявах існує, що все в цьому світі полярне, що світло й пітьма протиборствують, тому що душа не терпить порожнечі, й що ефект бумеранга спрацьовує і в одному й у другому випадку, погодилися всі. Незрозуміле — не означає неіснуюче, а шлях до Бога — довгий і звивистий шлях усього життя, підсумували ведучі, які ратували за порятунок телеглядацьких душ. Треба тільки знати про небезпеку поневолення «темними силами». Зокрема, й дивлячись у екран телевізора…
