У цьому діапазоні бився пульс минулого телетижня. Від «синього полум’я» «Інтеру» до квартирного скандалу, як виявилося, великого любителя розкоші, завзятого вербального борця з корупцією С.Лещенка.
Утім, приділяли увагу й іншим темам. Зокрема, інколи на телеканалах згадували й війну. Хоча й у специфічному контексті. Наприклад, нещодавно на каналі NewsOne, шеф якого Євгеній Мураєв раптом (після подій на « Інтері») почав бити себе в груди й каятися в любові до України, запросили до студії Матвія Ганапольського екзотичного одесита пана Співака. Востаннє я його зафіксував у партії Юлії Тимошенко, а де він нині, навіть не уявляю. Втомився, знаєте, відстежувати головоломні переміщення шукачів політичного щастя. Одесит вирішив зробити геополітичну заяву. На його думку, вийти з нинішньої ситуації Україна може лише шляхом прямих переговорів з Путіним. Про що? Про нашу капітуляцію й про тріумфальне повернення «ДНР/ ЛНР» до складу України з путінською місією?
Капітулянти переходять у рішучий наступ на український опір. Будь-який «договорняк» з Путіним можливий лише за рахунок здачі національних інтересів України, а отже, рівнозначний державній зраді. Говорити з кремлівським диктатором про щось можна лише після звільнення всієї території України. Інакше обговорювати будемо виключно свою поразку.
У ВИШАХ — ПРОПАГАНДА
Канал «112 Україна» розповів про дуже нездорову обстановку, що склалася в педагогічному університеті ім. М.Драгоманова. Був інцидент, пов’язаний з професором цього вишу пані Зайцевою. Зайцева у минулому вірний соратник міністра Д.Табачника. В університеті ім. М. Драгоманова відрізнилася співпрацею з адміністрацією окупованих територій. Чого цей місіонер «русского мира» міг навчити українських студентів? А тут іще з’явилися такі собі сестри-викладачки, що демонструють в інтернеті завзяту підтримку політики Путіна. Ректорові, професорові, педагогічному академікові й членові-кореспондентові НАН України панові Андрущенку є сенс замислитися про процеси, що відбуваються в підвідомчій установі. Звідки стільки погані взялося? Треба терміново оздоровлювати університет. Зі свого майже сорокарічного досвіду викладання у вищій школі можу впевнено заявити: у наших вишах, школах, керівних органах освіти — антиукраїнської нечисті тьма-тьмуща. Практично вся освітня сфера потребує очищення від п’ятої колони Кремля. Погано, що жоден керівник МОН навіть не спробував взятися за розв’язання цієї важкої проблеми, яку можна й далі відкладати, але вона рано чи пізно боляче вдарить країну. Власне, вже б’є. Багато бойовиків на Донбасі — це люди, виховані українською (?) школою і вишем уже в період незалежності України. Роками в наших школах уроки із суспільних наук незрідка перетворювалися на банальну антиукраїнську пропаганду. І це нікого в державному апараті не хвилювало. Там були інші інтереси. Пам’ятаю, як років 15 тому я у своєму рідному місті Севастополі здійснив візит до начальника міського управління освіти пана Чербаджі з претензією: чому у Севастополі відкрили десяток філій вишів Російської Федерації? Чербаджі слухав мене спокійно, а потім розлютився і сказав: «Спочатку вони в Києві за гроші роздають ліцензії на відкриття російських вишів, а потім телефонують мені і влаштовують рознос, чому так відбувається». Мені було нічого заперечити. Леонід Кучма під час чергового договорняка з РФ особисто дозволив відкрити у Севастополі філію Московського університету. А тепер робить заяви, що Крим нам уже не повернути. Так, якщо при владі й далі залишатимуться вихованці Кучми, то не лише не повернемо, а й ще багато чого втратимо.
НА ЧІТКИХ ПРИНЦИПАХ
На «UA: Перший» Ольга Герасим’юк змістовно спілкувалася з журналісткою й правозахисницею Марією Томак. Марія проголосила: ми не повинні будувати Україну на радянських (?) принципах: чорне — біле, свій — чужий, перемога — поразка. Чому ці принципи радянські? На цих чітких позиціях стояли всі країни, що воювали за свою свободу й незалежність. Це справжні європейські цінності періоду прогресивного розвитку Європи, коли вона була ще здатна давати ефективну відповідь викликам диктаторських режимів. Західні демократії в 1939—1945 рр. саме на чітких принципах будували своє життя й боротьбу. Тому й перемогли. На правозахисних стогонах, плачах, проханнях та істериках війну не виграти. Як в умовах збройної агресії Росії проти нашої Батьківщини відмовитися від понять «свій — чужий»? Але навіть якщо ми відмовимося, Росія не відмовиться. Якщо ми зазнаємо поразки, то де будуть усі наші балакучі правозахисники? Де тепер правозахисники в Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії, Криму, окупованому Донбасі?
Правозахисники, які часто роблять корисну справу, бояться подивитися правді в очі, побачити жорстоку реальність і зрозуміти неспівпадіння з цією реальністю пропонованих ними методів.
Я не знаю держави, яка б перемогла у війні, керуючись рецептами правозахисників. Сьогодні треба захистити країну й націю від найстрашнішого (і щоб ніхто у власних лавах не заважав цьому), а потім у нормальних умовах нехай працюють правозахисники. Путіну і його посіпакам жодні правозахисники не потрібні. Вони мають значення і якусь вагу лише в демократичних державах. Але окуповані країни демократичними не бувають. От і робіть висновки.
МОРАЛЬНЕ ДНО
Євгеній Кисельов запросив в ефір NewsOne Сергія Лещенка, щасливого VIP-клієнта «Ощадбанку Росії». Лещенко виступив з пристрасною апологією телеканалу «Інтер». Звісно, апелював до «свободи слова». Ну, це проходить по іншому «департаменту»: по свободі проросійської пропаганди. До речі, як висловився Віталій Портников, якого важко звинуватити в «українському буржуазному націоналізмі», «головна мета проросійських ЗМІ в Україні — демонтаж держави Україна». Згоден цілком.
Євгеній Кисельов висловив і свою думку, мовляв, інцидент з «Інтером» — це конфлікт між різними угрупованнями у владі. Такого чинника як український народ Кисельов не бачить впритул. Це загальна біда всіх, хто мислить по-московськи.
А далі пішов потік «антикорупційних» фантазій Лещенка, уривки зібраних ним десь пліток, конспірологічних гіпотез і легковагих звинувачень. Потім нардеп почав нести суцільну маячню, назвавши обурення української громадськості проросійською діяльністю «Інтеру» — «нацизмом». Ну, в нацизмі Лещенко розбирається ще гірше, ніж у корупції. Наостанок він дуже розсмішив, назвавши свого друга Мустафу Найєма «совістю нації». Думаю, що в нашої нації справи із совістю не настільки погані...
У скандалі з апартаментами борця з корупцією мене здивувало одне. Так, Лещенко ніколи не справляв на мене враження чесної, щирої й принципової людини. Але де нині в Україні журналіст чесною працею за рік може заробити 100 тисяч доларів США? Покажіть мені це місце. А Лещенко наголошує, що він їх заробив. Що стосується його посилань на те, що решту дуже великої суми він позичив у однієї жінки, у іншої жінки — то в європейській культурній традиції подібного роду чоловіків, схильних до фінансового використання жінок, було прийнято називати «альфонсами». Лещенко може звертатися до яких завгодно НАБУ, і я цілком повірю, що він чистий формально-юридично, але для суспільства він перетворився на моральний труп. Людина, яка бажає бути духовним лідером боротьби з корупцією, має поводитися морально, а не набивати власну кишеню у важкий для країни час, одночасно тавруючи й батожачи інших за пороки, які й сам має. Віднині його полум’яні спічі проти корупції сприйматимуться зовсім інакше. І якщо Мустафа Найєм, якого Лещенко назвав «совістю нації», швиденько не дистанціюється від свого дружка, то разом з ним піде на моральне дно. Лещенко даремно зловживає формально-юридичними категоріями, українське суспільство його оцінюватиме за моральними критеріями, а вони тут набагато жорсткіші. І в очах цього суспільства ніякі рішення НАБУ, судів і прокурорів не допоможуть моральному банкрутові. Ну, і як з такою «кредитною історією» Лещенко продовжить свою діяльність? І яка партія тепер ризикне взяти його до свого виборчого списку? Луснула ще одна мильна бульбашка...
