На перший погляд, телевізійну програму 9 травня було складено традиційно. Художні та документальні фільми про війну, тематичні випуски різних передач. Наприклад, у «Смачно з Б. Бурдою» («Інтер») годували фронтовою пшоняною кашею, а у «Караоке на майдані» (там же) співали пісні воєнних років.
Але, мабуть, уперше бачимо сюжети про те, що на Західній Україні 9 травня викликає не «радість зі сльозами на очах», а роздратування. Це здається нелогічним — адже гітлерівські окупанти вслід за комуністами розстрілювали націоналістів. І, проте, факт. («Факти», ICTV; «Війна. Український рахунок», «1+1»). Просто телебачення відображає нормальний історичний процес. Чесна констатація — перший крок до національного примирення.
СВЯТКОВИЙ МУНДИР ЗАСТІБНУТО НА ВСІ ГУДЗИКИ
Можна передбачити, що більшість із 4 млн. українських ветеранів ВВВ 9 травня дивилися саме УТ-1. Цей канал більш грунтовно поставився до Дня Перемоги. Добротна офіційна програма включала святковий концерт із Палацу «Україна», віршовані музичні композиції; фільми, звичайно.
Фронтовими піснями, записаними у 70-х, та якісною документалістикою порадував канал «Культура». Авторська передача О. Бійми була дуже особистою. Його батько — Герой Радянського Союзу, тітка зазнала остарбайтерства у Німеччині, сам він із мамою пережив жах окупації Києва та ледве не потрапив до притулку.
І все ж 9 травня — не тільки День пам’яті, але й (передусім ) День Перемоги. І хотілося б, щоб характер свята був радісним, а не скорботним. Тим більше, що для більшості фронтовиків, зі слів О. Бійми, роки війни були кращими в їхньому житті.
Мимоволі напрошувалося порівняння «картинки» УТ-1 з офіційним каналом Росії. ГРТ перебудовується швидше. І цей сонячний травневий день запам’ятається глядачам дійсно святковим, переможним. Улюбленець публіки А. Малахов вів пряму трансляцію від Великого театру, місця зустрічі ветеранів. «Їхній» екран був повен нестандартних інтерв’ю. Так, пригадали М. Амосова як фронтового хірурга. Ветеранам він порадив не лежати, ковтаючи таблетки, а працювати розумово та фізично. І з властивою йому прямотою хірург сказав: за радощами 9 Травня ховається бездарність воєначальників. Цікаво, змогли б прозвучати ці слова в ефірі Першого Національного?
Так чи інакше, телевізійники УТ-1 уже довели свою здатність до реформування. І, можливо, 9 травня 2003 року буде на цьому каналі більш життєрадісним.
ЗДОБУТТЯ ІСТОРІЇ
Найбільш адекватним значущості свята був — як і минулого року — документальний проект телеканала «1+1»: «Війна. Український рахунок» (автор і режисер — Сергій Буковський), що розрісся за рік до чотирьох серій. Спроби проголошення української державності на початку війни і каральні акції проти українських націоналістів, проведені фашистами. Здача Києва та вибухи на Хрещатику. Справжня ціна оборони Севастополя, яка закінчилася тим, що понад півтисячі представників керівного складу Приморської армії та партійного активу міста було вивезено на літаках та підводних човнах, а рядових бійців залишили на вірну загибель...
Особливої згадки, звичайно ж, заслуговує піднята автором проекту тема українського націоналізму в контексті Великої Вітчизняної, що донедавна за інерцією сприймалася у рамках приклеєних раніше ярликів, — «зрадники», «німецькі прихвоснi» i т.п. С. Буковський якщо і не співчуває діячам українського національного руху, які покладали надії на німецьку допомогу у звільненні «з-під московської окупації», то принаймні дає їм шанс розповісти про мотиви своїх дій.
Хтось міг би звинуватити Сергія Буковського у певній десакралізації образу війни. Але в цьому випадку це явно не мета автора проекту, а тільки наслідок усвідомлення реального досвіду Великої Вітчизняної. Чіткого усвідомлення того, що війна ця для України була не тільки війною з ворогом, який прийшов ззовні, але й війною всередині... Ці сторінки української історії ми, звісно, могли б прочитати і без Буковського. Але завдяки йому почули (і зберегли) свідчення безпосередніх учасників подій. Тих, для кого Велика Вітчизняна — не історія, а частина життя. Можливо, найбільш значуща.
ПРИТЯГАННЯ ТЕПЛА
Чекай мене… Програма («Чекай мене. Україна», «Інтер») про дивну властивість людини — здатність бачити серед маси народу особливо близьких і дорогих тобі людей. Втративши когось із них, деякі здатні на очікування довжиною майже у ціле людське життя. Герої цього випуску не втрачають надії на таку зустріч уже майже шість десятків років. Вкраплення в оповідання хроніки немов перевертає відлік поточного часу, коли сама хроніка сприймається реальністю, а реальність — тільки віконцем у далеке майбутнє.
Дуже хочеться поговорити з тими, хто простягає до камери знімки далеких років, і спитати їх: «Навіщо вам потрібні зараз ці зустрічі з минулим? Що вам у цьому минулому таке дороге?». Неначе чуєш відповіді дочки зниклого безвісти воїна, яка продовжує чекати вістку про нього за себе і за маму, що вже пішла з життя. Здогадуєшся про цінність дитячої дбайливості далекосхідних хлопчиків по відношенню до молодшої подружки та зворушливого братства дітей із дитячого будинку, яких війна залишила без батьків і які своїм днем народження всі як один записали 9 травня.
Із перших кадрів, коли під звуки «Місячної сонати» Бетховена камера пропливала над списками загиблих у війні, а потім протягом усієї передачі немов «зависала» над найдрібнішими виявами людського тепла, відчувалося дбайливе ставлення творців «Чекай мене» до своїх героїв.
