На жаль, офіційної зведеної статистики щодо функціонування засобів масової інформації національних меншин України у 2005 році немає. Відтак сьогодні можна робити лише певні теоретичні узагальнення щодо деяких характерних особливостей сучасного інформаційного простору, які здійснюють вплив на функціонування системи міжнаціональних взаємин в Україні. Такою стала основна теза, озвучена 14 лютого на конференції «Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору».
За словами учасників конференції, як і напередодні президентських виборів 2004 року найбільшої актуалізації у мас-медіа сьогодні набувають дві теми: тема державного статусу російської мови в Україні, а також тема антисемітизму, яка проявляє себе в антисемітських публікаціях та публічних діях окремих політичних діячів. А це може призвести до поглиблення і поширення конфліктів культурних ідентичностей та до виникнення нових підстав для дискримінації представників багатьох інших національностей. За словами народного депутата Рефата Чубарова, так звана карикатурна війна ще раз дала нам змогу пересвідчитися, що у сучасному світі ЗМІ і журналісти можуть визначати поведінку людей.
До того ж, сьогодні в Україні на державному рівні не закріплено жодних спеціальних правових механізмів захисту мов, що зникають. Чи не єдиною спробою впровадження таких механізмів в українське законодавство була ратифікація у 1999-2003 роках Європейської хартії мов або мов меншин. До переліку зникаючих мов, зокрема, потрапила і кримськотатарська мова. Однак і ця хартія залишається все ще декларативною. З іншого боку, гнучкість законодавчого визначення підстав для відповідальності за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження честі та гідності громадян, відкриває шляхи для уникнення відповідальності за такі дії. Приклад — ситуація навколо газет «Крымская правда» та «Крымское время», на які неодноразово подавали судові позови за антиукраїнські та антитатарські публікації. Проте жодна зі справ не була вирішена на користь позивачів.
Щоправда, сьогодні державою все ж таки здійснюється комплекс політико- правових та організаційних заходів щодо практич ного вирішення проблем задоволення інформаційних потреб представників різних національностей, які проживають в Україні. З огляду на особливості національного складу населення, мовлення для національних меншин та народів ведуть Закарпатська (угорською, румунською, словацькою та німецькою), Чернівецька (румунською, єврейською та польською), Одеська (молдавською, болгарською та гагаузькою), Житомирська обласні державні телерадіокомпанії, а також Севастопольська регіональна державна ТРК, Державна ТРК «Крим» (кримськотатарською, болгарською, вірменською, грецькою, німецькою та російською) та Національна радіокомпанія України. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення України, станом на 8 червня 2004 року в Україні було зареєстровано 197 видань мовами національних меншин та народів. Та здебільшого ці видання навряд чи можуть розраховувати на розповсюдження хоча б серед представників окремо взятої національної меншини. За підтримки Державного комітету України у справах національностей та міграції також виходить 7 видань мовами національних меншин та народів. Однак більшість друкованих ЗМІ національних меншин існують на спонсорські кошти, яких часто недостатньо для забезпечення підготовки якісних інформаційно-наповнених видань. Так, за словами експерта з питань ЗМІ національних меншин Тетяни Хорунжої, серед найзначніших проблем друкованих ЗМІ національних меншин є те, що вони у своїй більшості мають комплементарний характер, а розміщеним у них публікаціях бракує проблемності в поданні тієї чи іншої інформації. На думку начальника Управління у справах національностей Тетяни Пилипенко, питання розвитку друкованих ЗМІ національних меншин — це насамперед питання об’єднання зусиль самих громад. Метою цього розвитку має бути не тільки збільшення кількості видань, але й покращення якості матеріалу, який у них подається. І кожній громаді не обов’язково мати окреме видання. Вирішенню проблеми можуть посприяти, наприклад, впливові загальнодержавні видання, завданням яких має бути донесення до якомога більшої кількості читачів інформації про життя тієї чи іншої національної громади.
На думку Наталії Беліцер, дослідника Інституту демократії ім. Пилипа Орлика, для України сьогодні надзвичайно важливо неупереджено поглянути на те, що зараз відбувається у світі, щоб вчасно зробити висновки і запобігти негативним тенденціям, що розвиваються. «Багато експертів та аналітиків пишуть, що останній цикл балканських подій майже повністю підготовлений і створений журналістами, — пояснює Беліцер. — І як приклад наводять широко розповсюджений в пресі матеріал про злочин, де жертвою був серб, а агресором — хорват. Після такої серії публікацій населення обох країн було готове взяти зброю до рук і воювати один iз одним». Також, за словами Беліцер, на колишньому радянському просторі залишилося чотири так званих заморожених конфлікти: Нагорний Карабах, Південна Осетія, Абхазія і Придністров’я. Кожен iз цих конфліктів так чи інакше впливає на ситуацію в Україні, дозволяючи ЗМІ використовувати подібні ситуації з суто політичною метою. Тому сьогодні ті ЗМІ, які пишуть про право на самовизначення, право на відокремлення тощо, мають чітко усвідомлювати наслідки своїх публікацій. «Проте, — говорить Беліцер, — на превеликий жаль, багато журналістів iз легкістю оперують цими термінами, абсолютно не даючи собі ради розібратися по суті»...
