Минулі півтора тижнi ваш автор провела на теплоході «Тарас Шевченко», що прямував маршрутом Київ — Ялта — Одеса, як член журі VI Міжнародного фестивалю телепрограм «Оксамитовий сезон».
І, мабуть, найбільш парадоксальним зі спостережень члена журі стало моє враження від перегляду не «дорослих», а студентських робіт, представлених на «Оксамитовому сезоні» в окремій конкурсній програмі «Надія телебачення». Змагалися в цій прем’єрній для фестивалю рубриці роботи студентів Інституту кіно й телебачення Київського національного університету культури та мистецтв, студентів ВДІКу (Росія), Білоруської академії мистецтв, факультету культури Єреванського державного педагогічного університету, Литовської Академії музики.
На одностайну думку членів журі, роботи молоді були набагато більш вражаючими, неординарними, свіжими, ніж роботи більшості учасників «дорослого» конкурсу. Можна сперечатися (й така суперечка відбулася під час фестивалю), наскільки адекватні ці роботи, всі без винятку зроблені в жанрі документального кіно, сучасному реальному телепроцесу. Думки тут можуть бути дуже різними: наприклад, що ніколи документальний фільм, зроблений за законами кіно, а не ТБ, не матиме глядача біля малого екрана й що абсолютно інший ритм виробничого процесу на ТБ ніколи не дозволить телевізійникам «вилизувати» свої роботи до рівня тих документальних 10-хвилинок, які колись знімалися у «великому» кіно по півроку...
А можна бути переконаним у тому, що й ТБ — як і кіно — має бути різним, і глядач перед малим екраном сидить різний, з різними очікуваннями, а кількість годин, виділених на знімальний період, не визначає головного: таланту й прагнення майстерності, а не ремісництва.
А справжня причина мимовільного порівняння на користь молодих і не на користь досвідчених і нібито, за визначенням, більш професійних, на мою думку, в іншому: кожна студентська робота явно робилася зі здоровим творчим честолюбством — це перше. І без страху перед горезвісним рейтингом, яким нині на ТБ лякають усіх, хто хоче зробити хоча б крок у бік від нескінченного пустого шоу й серіалів, — це друге. Честолюбство спонукало молодих думати про те, що, кого й заради чого знімати — і ми побачили роботи й про «дивну» людину, закохану в... тролейбуси (й, звісно, практично відторгнуту оточуючими). І про провідника залізниці, котрий знайшов вихід нереалізованим особистим потенціям не лише в меломанстві, а й в участі в «гуртку» неонацистів. І про безпрецедентний випадок самогубства київської школярки, котра через матеріальну скруту не вірила в можливість вступу до вузу. І про страшну безпросвітність життя сім’ї за відсутності-присутності мами-алкоголiчки...
Больові точки нашого хворого суспільства. Щирість і повага до неповторності кожної особистості. Спроба побачити «вічні питання» в повсякденності. Уважність зазирання в потаємні закутки людської душі. І все це — з рефлексією не тільки про те, що сказати, а й як. Студенти не ховаються за горезвісними стенд-апами та закадровим текстом. Це для «дорослого» нашого ТБ нескінченна говорильня в кадрі й за кадром стали і панацеєю, і справжньою бідою, словесним сміттям, під завалами якого нині майже поховано й увагу до образних, звукових (але не словесних) деталей, і розуміння значення для ТБ паузи, музичних акцентів, монтажних стиків, гри зі спецефектами, й бажання працювати не лише з героями, а й з атмосферою навколо них... Але це брехня — що телеглядачеві не потрібна пронизливість історій і контекстність (зокрема емоційна) розповіді про події! Успіх кращих наших телепрограм — тієї ж Ольги Герасим’юк, Юрія Макарова, — успіх, який був би й набагато значущим, я певна, якби із цими передачами інакше, ніж заведено, працювали б програмні служби телеканалів, — переконує в іншому. І це брехня — що, мовляв, шалений ритм нинішнього ТБ, потік диктують свої правила й своє ставлення до власного продукту, відповідно, й свою, телевізійну (тобто нижчого гатунку?!) якість... Коли знімати — як дихати, як жити, нескінченний конвейєр і нескінченні стреси позначаються на власному здоров’ї, особистому житті, особистих взаєминах з оточуючими — але не на якості передач.
Я далека від думки про те, що честолюбство зовсім не властиве нашим «дорослим» телевізійникам. Попервах. Але, на жаль, і основна конкурсна програма цього телефестивалю (як і багатьох, я певна, інших) підтверджує, що історія нашого ТБ — це історія убитих честолюбств, убитих поривань думки й душі, убитих рефлексій на тему про те, для кого, навіщо й, головне, в ім’я чого?!... Убитих багатьма обставинами. По-перше, явно, на очах, відроджується політична (чи політико-фінансова) цензура на телебаченні більшості пострадянських суспільств. І її поновлення можна лише замаскувати посиланнями на державницькі інтереси та необхідність формування позитивних образів країн, але «скасувати» згубний вплив негласних «з-з-я» і «ніз-з-зя» на якість нашого ТБ неможливо.
І хоча на «Оксамитовому сезоні» не змагаються новині та інформаційно-аналітичні програми, наявність цензури та самоцензури відчувалася не менш значуще в тій же номінації публіцистика. І не лише в тому значенні, що, якщо судити з представлених на конкурс робiт, чимало «гарячих», «гострих» тем просто залишаються за кадром нинішнього ТБ. Небезпечніше, напевно, інше: явно відчутна закритість для телевізійників питання «Хто винен?» у багатьох дуже актуальних проблемах. Наприклад, у декількох конкурсних передачах, присвячених наркотикам, лише ведуча Марина Максимова з Казахстану (телекомпанія «Южная столица») в циклі з чотирьох програм «Знак біди» торкнулася теми міліцейської корупції як однієї з причин поширеності наркоманії й безкарності наркоділків. Однак далі лише натяку й лише на корупцію в правоохоронних органах — що явно не є останньою інстанцією в ланцюжку тих, хто наживається на людських трагедіях, — і в Казахстані не пішли. А отже пролому в «змові мовчання» суспільства — не пробито, й, отже, ТБ і надалі лише звертатися до жертв наркоманії, не насмілюючись вступити в боротьбу з її «вічними рушіями»: корупцією на найвищих щаблях влади й тіньовою економікою.
По-друге, здорові амбіції нашого ТБ вбиває, зрозуміло, жалюгідне його економічне становище. Що виявляється великою мірою, до речі, не у відсутності на ньому шикарних дорогих шоу (вони-то якраз час від часу з’являються, а їхня якість — це вже розмова, пов’язана не лише з кількістю грошей). Передусім фінансова скрута б’є по так званих «іміджевих проектах», некомерційних. Скажімо, при обговоренні програми «Хто там» (ДТК «Телекомпанія «Культура», Москва) , що розповідає про людей нового покоління в мистецтві, член журі конкурсу, заст. генерального продюсера телеканалу «ТЕТ», ведучий програми «Вісті тижня» Микола Канішевський зазначив, що на нашому комерційному ТБ вихід такої передачі неможливий. І справді — реклами під неї особливо не збереш, непрямої політичної або економічної вигоди вона нікому не принесе... За рахунок чого ж таку передачу знімати? За відсутності цивілізованої системи бюджетної й позабюджетної (скажімо, за рахунок абонплати) підтримки некомерційних, нерейтингових, культурних, просвітницьких, освітніх проектів, за відсутності підтримки виробництва високопрофесійних, неангажованих політично й економічно новинних, інформаційно-аналітичних програм, в Україні навряд чи в найближчому майбутньому з’явиться якісне серйозне ТБ. Хоча, гадається, саме його поява набагато більше дала б державі навіть у сенсі тієї ж національної безпеки, про яку нині багато говорять у сенсі інформпростору. Якщо, звичайно, першу розуміти в глобальному значенні — а не в значенні безпеки правлячої верхівки, хоча, проте, і її благополуччя тримається в стратегічному плані аж ніяк не на миттєвих медійних перемогах над опозиціонерами, електоратом або «шкідливим» зовнішнім впливом... Упевнений у своїх силах, освічений, ситий, творчо заряджений народ — ось потенціал для благополуччя не тільки суспільств і цивілізацій, але і владних верхівок. На жаль, поки що ТБ на пострадянському просторі таке ж безвідповідальне, якою безвідповідальною є й політика владних еліт, що, зрозуміло, взаємопов’язано.
Як за умов політичної і економічної цензури, хвилинної вигоди виживає якісне ТБ? Важко — про що, як я вже зазначала, свідчив і загальний рівень надісланих на конкурс програм. Так, відбіркова комісія фестивалю, а потім і журі, що також відсіяло від виходу в фінал конкурсу значну кількість передач, змогли знайти цілком неганебні і навіть гідні, неординарні передачі. Серед них — і достатня кількість українських: це і «N-ий кілометр» («Інтер) — головний приз у номінації «Публіцистика», і «Імпреза» (СТБ) — головний приз серед науково-популярних і пізнавальних передач, і «Показуха» («Інтер»), і «Новий елемент» (Новий канал), і «Життя тварин» («Інтер»), котрі отримали почесні дипломи, в різних конкурсних номінаціях . Але, за моїми спостереженнями, яких-небудь особливих відкриттів, ну так, щоб аж дух перехоплювало, журі для себе з конкурсної програми не винесло. Так, часом зроблено було програми навіть дуже грамотно, скажімо, завдяки переконливо схопленому нервові проблеми (репортаж з Македонії «N-го кілометра») . Так, іноді режисерськи вигострене, з тонким звуковим і відеомонтажем, виразними деталями, з майже «літературною» викінченістю композиції, що відтіняє, до того ж, практично самогрального героя — талановитого музично і тямущого симпатичного хлопчика («Про любов без зрад», Ростов-на-Дону, «Пломбір-студія», Гран-прі в номінації програм для дітей і юнацтва) . Так, безсумнівно, розумно і з точними сучасними акцентами було знято портрет видатного польського музиканта, диригента К. Пендерецького («Імпреза», СТБ) . І все ж мені особисто найцікавішими видалися в конкурсі дві роботи, відзначені, на жаль, за сукупністю оцінок членів журі, лише дипломами в професійних номінаціях. Це документальний серіал «Хроніки надій і ілюзій» (Київ, студія «Телекон», ефір-телеканал «ТЕТ», диплом за кращу режисуру) , про який я вже детально писала в «Дні». Масштабний проект — як за охопленням хронікального матеріалу, на якому побудовано роботу, так і за спробою осмислення історії радянської України, з трактуванням якої можна (і треба) сперечатися, але безсумнівність їхньої глибини, по-моєму, є. Як і професіоналізм, і свідомість (в тому числі — і образна) верстки хронікальних кадрів. І другим цікавим явищем у фестивальній програмі мен і здалася робота телеведучої Світлани Конеген у розважальній передачі «Делікатеси» (Москва, ТВЦ) . У передачі — мабуть, найбільш спірнiй в усьому конкурсі «Бархатного сезону», і, як відомо, одній iз найскандальніших у ефірі Москви. До ведучої виникає безліч запитань — починаючи від вельми й вельми двозначного трактування вельми, скажімо так, пікантних тем — до проблем професійної етики щодо героїв програми. Це, як правило, вельми відомі особистості, котрi, можливо, і не підозрюють про те, в якому саме розрізі й контексті використовують їхнi прозріння. Ці питання я б із задоволенням обговорила з самою Світланою — і це також було б, думаю, цікаво, оскільки ведуча, незважаючи ні на що, демонструє, по- моєму, найважливіше на ТБ: уміння уникати стереотипів у найбiльш, здавалося б, стереотипних ситуаціях. У міру творчого дорослішання (хочеться вірити!) орієнтація виключно на скандальність може піти, а ось зарядженість на нетривіальність мислення може залишитися. Нетривіальність, яка й народжується ось тим самим честолюбством і тими самими здоровими амбіціями, яких бракує нашому ТБ. До речі, можливо, саме тому, що наше ТБ — слуга цензури і неринкового рейтингу (ринок — це насичений вибір для всіх — від найневибагливіших споживачів до гурманів, у тому числі духовної їжі) — і народжується на ньому поки що щось незвичайне саме в одіозно-скандальних формах? Відсутність повітря завжди породжує відхилення від норми. На відміну від насиченої киснем творчості атмосфери, де конкуренція талантів створює самоконтрольований і саморегулівний механізм, що вирівнює викривлення, але не пригнічує гру уяви.
Можливо, відродження фестивального руху на телевізійному ринку України буде якимось началом, котре бореться із загальним усередненням нашого телеефіру і його підпорядкованістю виключно локальним політичним, економічним, ідеологічним інтересам? Принаймні на «Оксамитовому сезоні» на журі не тиснули (достеменно так!) ні організатори, ні які-небудь зовнішні обставини. Ми намагалися своєю роботою продемонструвати, що на фестивалях у нас перемагати можна лише завдяки професіоналізмові та творчій небайдужості. Більше фестивалів — більше стимулів у нашого ТБ для справжньої роботи, а не халтури і брудного РR? Дуже хочеться вірити.
P. S. Цими «дорожніми нотатками», написаними в режимі «нон-стоп» відразу після «Оксамитового сезону», ваш автор прощається з любими йому читачами «Дня» як штатний працівник газети. Наприкінці вересня, завдяки грантові федерального уряду США, виділеному через посольство цієї країни в Україні і через неурядову організацію «Інтерньюз-Україна», я починаю новий для українського медіа-ринку проект «Телекритика» (www.telekritika.kiev.ua). Це інтернет-видання продовжуватиме традиції, закладені «Днем» в галузі аналізу телевізійного процесу в широкому контексті політичних, соціальних, культурних подій. У партнерстві з «Днем» і з колегами з інших видань ми уважно стежитимемо і за процесами навколо свободи слова в Україні, в її правових, політичних, економічних аспектах. Професійна етика журналістів, як і проблеми медіа-бізнесу, стануть темами для широких дискусій, для експертних опитувань. Ми сподіваємося, що «Телекритика» зможе стати справжнім форумом українських журналістів і всіх громадян України, небайдужих до того, як живеться і дихається мислячій людині в нашій країні, яка інформація і якої якості нам доступна, насільки дійові ЗМІ в питанні контролю влади і захисті наших демократичних прав і свобод...
І хоча на сторінках «Дня» ваш автор з’являтиметься рідше, я сподіваюся, що завдяки Інтернетові наші можливості для спілкування лише зростуть. Сподіваюся, що розшириться й увага політиків, журналістів, читачів, глядачів до аналізу процесів, що відбуваються на нашому ТБ і в наших ЗМІ, що потрiбно і самому телебаченню, і суспільству, яке стає все більш залежним від якості та оперативності інформації. Я дякую колегам і керівництву «Дня» за по-справжньому творчу і збагачуючу співпрацю, і до зустрічі в Інтернеті у вересні!
ВІД РЕДАКЦІЇ. — «День»
«День»бажає Наталі — своєму першопрохіднику в телекритиці — нового цікавого імпульсу в розвитку спільної справи.
