Ті, хто знайомий з українським телебаченням лише кілька останніх років, навіть не можуть собі уявити, що колись на «1+1» було звичною практикою транслювати цікаві культурологічні проекти. Сьогодні інтелектуальний телевізійний продукт є швидше винятком у бездумному розважальному контенті українського телеефіру. Тому проект «СІТІ: невідомі герої» поряд з кількома іншими історичними програмами, що транслюються на цьому ж каналі, — важливий крок для українського телебачення. Як уже повідомляв «День» (16 липня 2010 року), телеканал «СІТІ» започатковує новий проект «СІТІ: невідомі герої». Він важливий ще й тим, що є ініціативою каналу, в тому числі його керівництва, а не кількох опозиційних до менеджменту журналістів. Редактор проекту Роман Вибрановський під час круглого столу заявив, що канал переконаний у наявності запиту на такий продукт. Те, що в суспільстві існує величезний запит на якісні українські програми та фільми на історичну тематику, наочно продемонструвала також презентація фільму Василя Вітра «Богдан Хмельницький» у квітні цього року, коли зал Будинку кіно був вщент заповнений глядачами. А Київ — це місто, де творилася велика історія, де в усі епохи жили люди, варті уваги. Разом із тим, історію Києва, закладені у ній смисли, потрібно розуміти.
Саме тому телеканал «СІТІ» став ініціатором круглого столу, в якому взяли участь історики Дмитро Малаков, Віталій Ковалинський, Михайло Кальницький, письменник Олексій Зарахович та головний редактор «Дня» Лариса Івшина.
Про те, як сприймати Київ — як привабливе, зелене місто чи духовний центр, державну столицю, мрія про яку жила в усіх поколіннях українців; що повинно бути в центрі уваги — сам Київ, його аура чи ті, хто прославив місто, — про це дискутували учасники круглого столу, чиї погляди ми публікуємо на шпальтах «Дня».
Дмитро МАЛАКОВ, науковий співробітник Музею історії Києва:
— У Мексиці суспільство асоціюють із кавуном: зелена оболонка — можновладці, білий прошарок — інтелігенція, а червона середина — народна маса. На превеликий жаль, у більшості країн світу при владі посередні люди. Прошарок інтелігенції, який має потенціал і міг би бути владою, зазвичай виступає посередником між тими, хто при владі, та народною масою.
Стосовно вдячності та невдячності представників влади: вже четвертий президент сидить на Банковій, 11, але чи знає він чи хтось із його попередників, хто побудував цей будинок? А це був Сергій Григор’єв, харків’янин, який 1934 року прибув із командою нової влади до Києва, зумів збудувати не тільки цей будинок, а й низку так званих сірих урядових будівель на Липках. Жодна з цих будівель не суперечила існуючій на той час історичній аурі, навпаки — всі вони стали окрасою району. Разом із тим жодна влада не виділила коштів навіть на телевізійну програму про Сергія Григор’єва. І така невдячність влади має компенсуватися тими, хто працює в ЗМІ, хто займається вихованням широких мас. Завдання інтелігенції — бути духовно і морально вищими за владу, бути шанованими самими собою, громадою. І те, що започаткований проект розповість про забутих видатних киян, — це важливо. Тому що нам потрібно змінювати ставлення киян до Києва, подавати різнопланову історію міста. Це потрібно ще й тому, що сьогодні місто переповнене людьми з інших середовищ. Відбуваються процеси, які можна назвати «drang nach westen», коли Азія заполонила Європу, а Київ заполонили люди зі сходу України. Столиця, на жаль, не продукує ні своїх можновладців, ні своїх керівників, ні своїх патріотів. Тому сподіваюся, що проект телеканала СІТІ матиме успіх, знайде свого глядача. А киян, які можуть стати героями такої програми, не бракує.
Віталій КОВАЛИНСЬКИЙ, історик:
— На наше сприйняття історії завжди впливала ідеологія. На моє переконання, оцінка громадських діячів має відбуватися поза впливом ідеології. Коли у 1999 році вийшло перше видання моєї книги «Меценати Києва», воно стало ударом по усталених поглядах. Раніше ми не знали, що багатії можуть бути нормальними людьми, здатними на благодійні вчинки, тому з політичних причин справи та імена багатьох людей були несправедливо забуті. Наприклад, всі ми з підручників історії знали, що губернатор Бібіков — погана людина. Але саме ця «погана людина» перша звернула увагу імператора на знущання над кріпаками. Або генерал-ад’ютант Федір Трепов, який був фундатором Видубицького монастиря, очолив кампанію і дав гроші на спорудження Олександро-Невської церкви.
Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ, історик:
— Коли я занурююся в історію Києва, мені завжди приємно дізнаватися про те, що в історії міста були професіонали, котрі чудово робили свою справу не заради винагород, не заради визнання чи першості в громаді, а просто виконуючи свій життєвий обов’язок. Зараз про цих людей, на жаль, згадують чи не в останню чергу. Хтось казав, що війна — це продовження політики іншими засобами. Я скажу, що політика є продовженням комерції іншими засобами. Оскільки зараз все обертається навколо комерції, то й зводиться до політики. А політика — річ дуже полярна, вона вимагає поділу на «своїх» і «чужих», серед іншого в історії. Наприклад, після розпаду Радянського Союзу вулицю Комінтерна в Києві перейменували на вулицю Петлюри, хоча була пропозиція назвати цю вулицю на честь відомого історика Миколи Костомарова. Але наша політика не визнає золотої середини. Тому ми відкидаємо на периферію низку важливих людей. Про них є певні згадки у статтях, публікаціях, але вони не перебувають у центрі уваги сучасних медіа, що й відіграє вирішальну роль. Наприклад, цього року був ювілей знаменитого інженера Аманда Струве. Мало хто у ХІХ столітті зробив більше для Києва. Саме ця людина була ініціатором і творцем першого київського трамваю. Ще минулого року я писав про те, що варто відзначити цей ювілей, тому що у Києві про нього немає ніякої згадки — ні пам’ятника, ні вулиці. Ювілей пройшов — жодна офіційна особа про Аманда Струве не згадала.
Олексій ЗАРАХОВИЧ, письменник:
— За нечастими розмовами про знаменитих киян ми, хоч як це дивно, губимо саме місто. Тому при всій моїй повазі до людей, що жили тут, я виступаю за те, щоб головним героєм програми став Київ — самодостатній світ, який виник завдяки поєднанню води, піску, повітря і того, що стосується не лише фізики, а й метафізики. Цей світ сформував навколо себе певну реальність, був єдиним духовним центром для багатьох людей. Сьогодні цей єдиний духовний центр, який об’єднував би всю країну, втрачено. Тому ми частково належимо до російського світу, частково до ще чийогось. Коли ми почнемо дивитися на Київ іншими очима, під іншим кутом зору, багато що нам нарешті вдасться. Візьмемо, до прикладу, наше «Розстріляне Відродження». Хто зараз скаже, що Зеров — відомий для всіх герой? Я думаю, що, на відміну від Росії, яка воскрешає Сталіна, у нас переміг Постишев. Тут важливо знати імена радянської історії — і не для того, щоб ставитися до них з презирством, і не для того, щоб ставити їм пам’ятники, а для того, щоб розуміти. Хіба краще знати лише Cталіна? А хто ж знає Свідзинського, Мисика? Власне кажучи, якщо на перший план ми висунемо саме Київ, то ми дізнаємося про Плужника, що тут жив, про Зерова, який тут працював. Тому потрібно вирішити, який шлях є більш вдалим: проектувати долю однієї людини на місто чи навпаки.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Світлої пам’яті Сергій Борисович Кримський казав, що тільки в Києві він спить спокійно, бо відчуває, що тут 20 тисяч років культурного шару. Це гігантська вертикаль, на яку можна нанизувати важливі факти з усіх пластів київської історії, щоб привернути увагу до всього того розумного, доброго, вічного, що було та є в Києві та що потребує суспільної уваги й обговорення. Київ завжди містив у собі об’єднавче начало. Для розумних людей із заходу України та зі сходу він завжди втілював мрію про столицю. Тому, створюючи телепрограму, її авторам необхідно визначитися, про що в ній ітиметься: лише про колишню славу Києва як зеленої провінції, а також про людей, які створили Київ таким, яким ми пишаємося, з його прекрасними архітектурними спорудами, — чи йтиметься серед іншого й про тих, хто бачив Київ столицею Української держави та працював на це. Я розумію, що історики можуть ображатися на тих політиків, яким не вдалося цього втілити. Але то не означає, що про ці особистості треба забути, навпаки, нам потрібно переосмислити їхні невдачі, щоб забезпечити собі шлях до успіху в майбутньому. Без погляду на Київ як столицю Української держави ми отримаємо програму про чудове гарне місто, де всі гуляють у парках і не думають ні про що серйозне — вічно за пічкою, але чудово розписаною та добре збереженою. Тому ми повинні говорити про Київ як столицю — з успіхами та невдачами Директорії, Української Народної Республіки, про драматичний контекст цих подій. Саме цей аспект найбільше потребує осмислення.
Сьогодні розробка проекту «СІТІ: невідомі герої» триває. Зокрема, відбувається пошук форм та підходів. Тому, за словами авторів програми, вони зберуть ще не один такий круглий стіл за участю професійних істориків та знавців Києва.
ДО РЕЧІ
«Світ Миколи Лисенка»
Під час круглого столу етномузикознавець, викладач Пітсбурзького університету Тарас Філенко представив книгу «Світ Миколи Лисенка. Національна ідентичність, музика і політика України ХІХ — поч. ХХ століть», співавтором якої він є. Тема книги виявилася співзвучною з темою круглого столу. Тим більше, що світ Миколи Лисенка теж не надто пізнаний українцями. Як розповів «Дню» Тарас Філенко, випадкова група харківських молодих людей на запитання «Що ви знаєте про Миколу Лисенка?» відповіла: «Это, кажется, был украинский писатель». Книга «Світ Миколи Лисенка» була частково видана за підтримки відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні та фонду «Відродження». Решту коштів Тарас Філенко збирав, виступаючи зі своїми концертами. Парадоксально, але Миколі Лисенку також доводилося шукати можливості для видання збірок своїх пісень у Лейпцигу, а не в Києві. Очевидно, з тих часів в Україні змінилося небагато. До книги автор додав також диск із творами Лисенка у виконанні української естрадної співачки з Канади Лесі Волянської.
— Ця книга не тільки про Миколу Лисенка, а про все українське тло того часу — художників, архітекторів, кобзарів, живописців, — розповів Микола ФІЛЕНКО. — Вона писалася близько 30 років лише на основі першоджерел. Тут вперше були подані всі твори Лисенка. Я не хочу отримувати від цих книг жодного прибутку, моя мета — віддати їх університетам, щоб їх читали й більше знали про Миколу Лисенка та його світ. Прикро, що коли я запропонував безкоштовні 200 примірників книги посольствам та бібліотекам, нею ніхто не поцікавився. Очевидно, Київ ще не став столицею нової держави.
