Марія Варфоломєєва — тендітна і розумна дівчина-луганчанка. Важко собі уявити, який стосунок вона може мати до війни і, тим більше, до полону. Хоча ще не так давно важко було собі уявити взагалі, як Україна могла бути втягнута в страшну війну, а її території окуповані. Проте це факт. Маша провела в полоні більш року, про що нині згадує в своїх щоденниках. В лютому цього року, коли вона була ще «на підвалі» в російських бандитів, «День» узяв інтерв’ю в Анатолія Полякова, який перебував в полоні разом з Машею. Тоді ми не стали оприлюднювати деталі розмови з Поляковим щодо Маші, щоб не зашкодити процесу її звільнення. Для мене ж — луганчанина, який стежив за її долею, — був важливим той факт, що Марія Варфоломєєва жива, адже тривалий час про її долю взагалі нічого не було відомо загалу.
Маша багато років прожила в Києві і називає його теплим і своїм. Київ мирний, а десь зовсім недалеко на теренах нашої країни триває війна. І до радості свободи в нашій бесіді домішується це болісне відчуття щоденної трагедії. Але нинішня розмова з Машею — не про полон, а про рецепт виживання. Виживання нації і держави.
«Я ЗАХОТІЛА БУТИ З ЛЮДЬМИ, ЯКІ ПРАГНУТЬ МИСЛИТИ ВІЛЬНО, — З УКРАЇНЦЯМИ»
— Маша, коли ти вирішила зв’язати себе із журналістикою?
— Взагалі-то я ніколи раніше не займалась журналістикою в прийнятому сенсі. Я писала статті про фото і вела свій блог саме про фотографії. Коли почались трагічні події в Криму і Луганську, то я просто відчула, що необхідно показати факт існування у нас проукраїнської позиції. Адже існував у багатьох стереотип, що Луганськ — це щось виключно проросійське і відповідно безнадійне. Потім я потрапила у видання «Вільний репортер», де була одна умова — досвід написання статей, при чому не обов’язково для якихось видань. У мене була хороша фотокамера і фактично я була більше фотокореспондентом цієї газети. Тоді я була присутня на всіх основних політичних заходах в Луганську, прес-конференціях, інших навіть не політичних заходах. Таким чином поступово вже набувала досвіду саме як журналістка.
— Події весни 2014 року для багатьох стали певним Рубіконом перш за все в ідентифікації себе як українців, як громадян. І тут питання не в етнічній складовій. Наприклад, ми з тобою знаємо таку людину, як Анатолій Поляков, який перебував разом з тобою в полоні і який є етнічним росіянином та громадянином Росії...
— Причому досі є громадянином Росії...
— Але це вже питання до тих, хто видає паспорт України за одну ніч із власної ініціативи одним, а інші мусять доводити своє право бути громадянином України кров’ю... Але все ж таки, саме ти, коли для себе визначилась що ти є саме українка і знаходишся саме на боці України?
— Я скажу відверто, що завжди відчувала себе росіянкою. Батько у мене росіянин, а мати — українка. Враховуючи те, що в Луганську було досить багато росіян, то я автоматично себе відносила саме до них. Але коли розпочався Майдан і я побачила, що в Україні дійсно існує громадянське суспільство, яке може протистояти стінам брехні, маніпуляцій, агресії, то в мене відбулось певне переосмислення. Я захотіла бути саме з цими людьми, які прагнуть мислити вільно, прагнуть свободи, якої їх хочуть позбавити. Це був особливий період, який багато чого відкрив для мене. Тоді я усвідомила себе українкою. Коли був окупований Крим, я зрозуміла, що не хочу відчувати себе частиною «русского мира». Розірвались мої останні мости з «русскостью». Я мислила самостійно, але уявіть собі, скільки людей не могли мислити критично і сприймати нову інформацію. Тим більше, враховуючи потужну проросійську пропаганду на теренах Донбасу.
— Якою, до речі, займались проросійські керманичі на місцях. Наприклад, після призначення головою Луганської ОДА Олександра Єфремова наприкінці 90-х років з’явились банери «Русского наследия».
— Дуже добре їх пам’ятаю біля Червоної площі. Так, це було поступове впровадження певної проросійської думки. Начебто непомітне, але враховуючи незадоволення загалом свого матеріального стану, досить дієве. Тоді Росія почала розпускати свої щупальця. Вся справа в тому, що якщо одразу зайти в холодну воду, то можна одразу почути відторгнення. Саме тому Росія намагалась все робити поступово. Неможливо було луганчанам сказати: ви — росіяни. Вони себе відчували українцями. Тому їм впроваджувалась певна програма. На це особливо варто звернути увагу. Але враховуючи ситуацію 2014-го року, можна сказати, що все ж таки погрузити нас в свою «теплу» ванну Росії не вдалося. Українці зуміли відреагувати, не дивлячись на багатьох із тих, хто ностальгував по певній соціальній стабільності в части Радянського Союзу. На них пропагандисти робили суттєву ставку.
«УКРАЇНЦІ, ЯКІ ІМІТУЮТЬ РОСІЯН, ДЛЯ ОСТАННІХ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАТЬСЯ «ХОХЛАМИ»
— Але є й етнічні українці, які піддались цій пропаганді...
— Є такі українці, які намагаються «разгаварівать» по-російські з акцентом на окупованій території. Це смішно і трагічно. Вони намагаються імітувати росіян, які приїхали з автоматами. Про це варто замислитись, адже існує така категорія людей, у яких спрацьовує комплекс меншовартості. Можливо, вони слабкі і просто шукають примарної сили. Але в тому-то й справа, що ці українці у росіян будуть завжди «хохлами».
— Якщо взяти твоє виховання, то може важливим фактором стало те, що ти вісім років до всіх цих подій прожила в Києві?
— Дійсно, у мене набагато менше шаблонів ніж у луганчан, які не виїздили з Луганська і не жили ніде тривалий час поза свого міста. У них існує комплекс — все, що інакше, — те вороже. І цей комплекс впроваджувався в певному середовищі. Я інакша, і мені це допомогло сприймати нові ідеї, нові думки. Крім того, я вже до всіх цих подій бачила інші країни і знала, що там не ходять навколо тільки геї, а на заході України немає страшних «бандер», які прагнуть захопити Донбас. Але на Луганщині часто, крім своїх невеличких місць, люди нічого не бачили і саме тому так і сприймали нав’язану їм інформацію. Більш того, вони навіть в Росії не були і далеко не завжди розуміли, що Росія — це не казкова Москва, яку демонструють по ТБ в численних яскравих телешоу. Росія здебільшого — це темрява, бідність, суцільна ізоляція. Хочу наголосити, що я це говорю не лише із свого досвіду чи висновків, але й з досвіду моїх друзів та знайомих, які живуть там.
«МИ ВСІ ЯК ГРОМАДЯНИ МАЄМО ПРОЯВЛЯТИ СВОЮ ПОЗИЦІЮ»
— Ти згадала Майдан. Зараз дехто транслює думку, що в Майдані багато хто розчарований. Що ти очікувала від Майдану?
— Якщо раніше влада користувалась палками, то тепер вона частково боїться нас. Принаймні вона на нас зважає. Не може так бути, щоб в один момент, за таких складних умов зовнішньої агресії, у нас все змінилось. Але те, що влада вже почала прислухатись до нас, говорить про те, що наші зусилля не даремні. Просто треба також усвідомлювати, що за кожним емоційним, справедливим поштовхом потрібна усвідомлена, системна робота з розбудови держави на різних ланках. Зрештою, ми і є держава. І Майдан — це ми. Не варто перекладати відповідальність на когось, але треба вимагати від конкретних осіб конкретні дії. Це має стати звичкою для кожного українця. Зараз існують умови при яких суспільство постійно нагадує владі про те, що це ненормально. Інша справа, що дійсно поки що не зроблено кардинальних кроків в зміні свідомості в цілому як суспільства, так і чиновництва. Але ми розпочали це. Змінюються стандарти, за якими мають жити суспільство і влада. Тому Майданом я не розчарована.
— Можливо, це тому, що деякі люди, які підтримували Майдан, вкладали в нього занадто піднесений сенс. Мовляв, досить вигнати Януковича, і країна почне реформуватись. А насправді умови, до яких довели попередні режими, мали б стати поштовхом до змін в головах.
— Якось мені один таксист почав говорити, що в Україні вже запрацювали певні органи, які борються з корупцією, але чомусь немає відчутних результатів. Я відповіла, що це було б дивно, якби корупціонери самі склали руки і злякались цих органів. Питання в системних змінах, в постійних зусиллях кожного з нас. Ми всі як громадяни маємо проявляти свою позицію. Тоді почнуться зміни. Хочу нагадати, що в свій час шахтарі Луганська голосували за незалежність України. Вони відчували себе самодостатніми саме в аурі української державності. Просто потрібне реально державне мислення для того, щоб українці чітко усвідомлювали себе як частка українського етносу. Більш того, вони мають думати про те, як побудувати сильну державу, яка не кидає своїх в біді, як не кинула мене.
