Після того, як духовна еліта об’єднала й скувала націю в єдину православну державу, вона була принесена в жертву цій державі. Такого не могло бути ні в католицькому, ні в протестантському світі. Основного удару церкві завдав Петро I, коли приєднав її до держави, й на початку ХХ століття церква була готова до будь-якого свавілля влади. Більш того, сучасна православна церква без підтримки держави себе вже й не мислить. Загравання з можновладцями, звісно, традиція, але ж тоді церква відвертається від народу, того самого, в якому віру вбити не вдалося. У будь-якому разі, шанс стати реальною духовною елітою представники церкви, схоже, вже прогавили.
Інтелігенція була пов’язана з державою як у царській Росії, так і в СРСР. Вона ніколи не мала економічної свободи. Не має вона її й тепер. Річ тут не в конкретних сумах, а в принциповій можливості розвиватися без державної підтримки і без урахування думки чиновників. У більшості випадків думка нашої інтелігенції збігається з думкою влади, а тому нема чого ображатися, що влада її просто не враховує. Для рядового лікаря, вчителя, інженера й Тимошенко — влада, й Потебенько — влада, i взагалі, завдяки такому-от різновекторному поданню інформації влада представляє одну сіру пляму. Тому уподобання (якщо такі взагалі є) мають ситуативний характер. Усі пострадянські політичні технології на цьому й збудовані. Варто лише грамотно натякнути, що влада за ім’ярек, як електорат біжить за нього голосувати.
Тепер перейдемо до аналізу еліти влади. На початку століття стара еліта програла більшовикам усі позиції. Більшовикам вдалося створити на той час досить конкурентоспроможну політичну ідеологію. Старій еліті просто нічого було їй протиставити, тому вона була спочатку знищена духовно, а вже потім фізично.
Звичайно, духовної поразки зазнали не всі. Бердяєв виграв психологічну дуель iз Дзержинським і залишився жити й працювати (щоправда, за кордоном). Але пізніше, приміром Кольцов, програв подібну дуель iз Берією й згнив у таборах. На цьому моменті дуже важливо зупинитися. Для Бердяєва Дзержинський був людиною нижчого класу, яка реалізує свої політичні амбіції, а для Кольцова Берія був старшим товаришем, людиною незрівнянно вищого рангу. Письменник вірив, що його покарання принесе користь суспільству, оскільки вважав себе частиною тієї державної машини, яка його придушувала. Зрозуміло, що держмашині потрібні були Кольцови, а не незалежні Бердяєви. Тому практика набирання елітних кадрів у Богом забутих куточках країни процвітала. Візьміть молодого хлопця з провінції й підніміть його на висоту верховної влади — та він же на цю владу молитися буде, він же за неї на смерть піде й всі покарання покірливо витримає. Адже 1937 рік — це, як гра в рулетку: можна було й високо піднятися, й низько впасти, й цю страшну гру підтримувало саме суспільство, позбавлене більшовиками та неконкурентоспроможністю своєї еліти духовного коріння. Лише 1942 року стало очевидно, що до влади в армії прийшли чинодрали, які не мають ніякого досвіду, крім писання доносів. І тоді не допомогли ні кількісна перевага, ні перевага в техніці. Духовну кризу в армії використали чиновники, й до кінця 80-х вони остаточно отримали перевагу над генералами. Власне, перебудова й парад суверенітетів — це чиновницькі революції. А до влади прийшли ті ж сільські хлопці зі спецрозподільників, що мають великий бюрократичний досвід підкилимової боротьби. Суспільство не мало ніякої концепції незалежності, а тим більше економічної моделі нової країни, але зате за всіма паперами виходило, що країна вже суверенна й незалежна. І ми маємо бюрократичну свободу (свободу бюрократії?), бюрократичну демократію (тобто будь-який чиновник може в ефірі вилити бруд на будь- якого чиновника), бюрократичну економіку (вона будь- які цифри зростання покаже, але нагодувати не зможе) та бюрократичне суспільство (щоб про тебе говорили, треба мати відповідний чин).
Наші політики й поводяться, як чиновники. Для них імідж важливіший за суть, а цьогочасна вигода важливіша за довгострокові інтереси. Та й яка ідеологія може бути у чиновника? Це ж, за визначенням, слуга. А де ж тоді господар? У Москві господар уже прийшов. Це означає, що вибір за російську еліту вже зробили. Можливо, що й українська еліта чекає того ж. Її поставлять навитяжку й пояснять, хто правий, а хто ні, й не треба буде мучитися з вибором. Зрештою, так спокійніше.
