Бачити війну впритул не через приціл, а окуляр відеокамери — завдання справжнього воєнного журналіста. Небезпека — ціна, яку він платить за правду. Андрій Цаплієнко — той, хто щотижня перебуває в жерлі подій, а часто і в пеклі, адже він пройшов конфлікти в Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Шрі-Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. І тепер катастрофа торкнулась його Батьківщини — Андрій регулярно їздить на Донбас, готуючи сюжети з передової. Про громадянську позицію в журналістиці «День» поспілкувався з військовим кореспондентом, ведучим та сценаристом Андрієм ЦАПЛІЄНКОМ, який нещодавно видав книжку про нашу війну «Книга змін».
«ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ З ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДИВЕРСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ»
— Війна стала лакмусовим папірцем у тому числі й для журналістів. Тест як на професійну, так і на громадянську зрілість. На вашу думку, як українська журналістика складає цей іспит?
— Журналістика проходить екзамен кожного дня, незалежно від того, наскільки карколомні події трапляються в нашій історії. Сутність професії така, що ми кожного разу даємо ценз собі. І це не залежить від того, війна в країні чи мир. Адже і мир часто є лише ілюзією миру. Громадянин дивиться наші сюжети, які впливають на його думку. І його рішення залежать від неї. Війна поставила нас, журналістів, в умови, яких ми не очікували, як і інші громадяни.
— Наскільки українські журналісти дотримуються громадянської позиції в своїх матеріалах?
— Працюючи на чужих війнах я прагнув бути понад конфліктом. Тобто я мав займати виключно об’єктивну позицію і не називати наших «нашими» і чужих «чужими». Я намагався робити матеріали максимально відсторонено і зважено. В ситуації, яка склалася у нас, коли проти нашої країни триває війна, діяти за згаданим принципом дуже складно. Це «гібридна війна», і вона перш за все інформаційна. Більш того, ця війна почалась з інформаційної диверсії проти України. Зараз вона триває і набуває нових форм, адже ворог продовжує вивчати нас. Кремль дуже добре знає Україну, адже готувався до агресії, в той час, коли ми перебували в певному стані наївності. На жаль, з цією інформаційною диверсією ми нічого не можемо зробити. Але у нас є дієвий засіб — правдива і переконлива інформація. Там наша сила, а не в дзеркальному копіюванні методів російських ЗМІ. Існує ще й інший аспект. Дивлячись на наші матеріали, читаючи наші тексти і спостерігаючи за тим, що саме ми робимо як журналісти, люди, які перебувають на фронті, не повинні втрачати мотивацію. На жаль, таку втрату я спостерігаю. Суспільство дійсно стомлюється від війни. Точніше навіть не від самої війни, а від стану економіки, зарплатні, цін та інших проблем, які є супутниками війни. Українське суспільство виявилося не готовим до такого конфлікту і супутніх випробувань.
— Путін, зокрема, і розраховував на таку неготовність.
— Звичайно. Воювати готові не всі. Більше того — таких людей зовсім небагато, порівняно з загальною кількістю боєздатного населення. Людей, які здатні і будуть воювати, тисячі, але в масштабах країни це занадто маленька цифра. І ці люди, якщо їм поставлять відповідне питання, мають самі собі відповісти — за що я воюю?
«РІДКО ЗВУЧИТЬ ВИЗНАННЯ — Я ГОЛОСУВАВ, Я ПІДТРИМАВ, Я ВІДПОВІДАЛЬНИЙ»
— До того ж деякі журналісти сповідують принцип нейтральності, чим у даній ситуації ще більше дезорієнтують людей.
— У цьому сенсі так звана об’єктивна журналістика не дає цим людям можливості знайти сенс перебування на фронті. Люди ж, які знаходяться в тилу, в основному не розуміють, що коїться як на фронті, так і взагалі в державі. У суперечках можна почути імена кого завгодно, але рідко звучить визнання — я голосував, я підтримав, я відповідальний. У мене це викликає великий гнів. Адже я розумію, що за цією демагогією стоїть бажання перекинути відповідальність на тих, хто має владу — за те, що маєш робити ти в конкретному випадку. Деякі журналісти справді дають відповідну базу для того, щоб військові, волонтери зневірювались. Я вважаю, що журналіст все ж таки має право на емоційну забарвленість своїх сюжетів.
— Журналістові на фронті, спостерігаючи за втратами своїх співгромадян, психологічно важко втриматися, бути осторонь.
— Ми ж не можемо докоряти журналісту за те, що він привозить на фронт гуманітарну допомогу. Якщо він це робить, то вже бере участь в конфлікті, бо допомагає місцевим мешканцям і солдатам. Тобто в даному випадку журналіст вже начебто втручається в ситуацію і бере участь в цій війні. Що рухає цими журналістами? Патріотизм.
— Вам пропонували взяти безпосередню участь у війні?
— Були моменти, коли мені солдати говорили: Андрію Юрійовичу, може, візьмете автомат та постріляєте? Я відмовлявся, адже журналісту не можна цього робити категорично. Чесно кажучи, цю позицію не всі розуміли. «Ви боїтеся, напевно?» — питали мене і пропонували жартівливо: «Тоді хоч кави попийте». Багатьом нашим військовим складно пояснити, що ти — журналіст, і не маєш права брати до рук зброї і стріляти у тих, хто є ворогом.
— Але ж вам, мабуть, цього хотілося?
— Я хотів змінити фах і стати добровольцем. Тобто не стріляти, будучи журналістом, а полишити цю роботу і стати простим солдатом. Такі думки виникали внаслідок того, що я мав сумнів щодо ефективності своєї роботи. Але мене своєчасно відмовили, доводячи, що я буду найбільш корисним саме як журналіст. Повірте мені, я знайомий з багатьма ситуаціями, коли наші командири жорстко вирішували питання щодо того, хто ти є насправді — волонтер і журналіст чи все ж таки військовий. І вони не дозволяли першим перебирати на себе функції інших. Це було принципово.
«У РОСІЇ Й УКРАЇНІ РЕАЛЬНОЇ ОПОЗИЦІЇ НЕ ІСНУЄ»
— Ви вірите, що в Росії дійсно існує опозиційний рух і реальний, свідомий спротив Путіну?
— Як у Росії, так і в Україні опозиційного руху немає. Існує кишенькова опозиція і там, і там. У нас це більш вільного характеру, але не можна в цьому якось себе обманювати. Звичайно, порівняно з нами, опозиція в Росії кишенькова в квадраті. Абсолютно переконаний, що російський ліберал закінчується там, де починається українське питання. Вкотре мене переконала в цьому заява партії «Яблуко».
— Тобто і в Росії, і в Україні існує контроль над опозицією до влади.
— Не можу цього сказати щодо України. Просто так сталося, що між певними групами людей в українському парламенті склалися неофіційні відносини. В силу цих відносин опозиція стає контрольованою. В Росії інша ситуація. У них начебто все виглядає «опозиційно», але повноцінної опозиції там немає. Це стосується і політичних партій, і телеканалів, наприклад, «Дождя». Але все ж таки основним лакмусовим папірцем для російських опозиціонерів є українське питання. «Мы демократы, но хохлов отпускать нельзя» — ось логіка російських опозиціонерів, і нам міражі тут будувати не треба.
«Я ПІДОЗРЮЮ, ЩО У ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ЗАРАЗ ПРИ ВЛАДІ, ПИТАННЯ ПРО РОЗМІР УКРАЇНИ ВЗАГАЛІ НЕ СТОЇТЬ»
— Існують певні «паралельні реальності» — фронт і тил або військові і владні структури, які наживаються на війні. Інколи здається, що навіть поза Мінськими домовленостями існують ще якісь паралельні домовленості. Як це впливає на бійців?
— Серед бійців дійсно існує втрата мотивації. Не скажу, що це торкається всіх, але багатьох. Повного тексту Мінських домовленостей я не бачив. Моя позиція така, що ми не можемо перекладати всю відповідальність на керівництво. Якщо ми глянемо в дзеркало, то побачимо, що ми самі хотіли цього президента і цей курс на примирення, щоб війна скінчилась меншими жертвами якнайшвидше. Альтернативу ми вигадати не могли. Тобто підсвідомо ми голосували за майбутні Мінські домовленості. Показовим прикладом є оприлюднення стенограми засідання РНБО від лютого 2014 року. Полум’яні промови з трибуни із закликами формувати батальйони і виграти війну, а потім закликати до миру — це позиція більшості людей у цій країні. Це треба визнати.
— Мушу уточнити. Порошенко, наприклад, приїздив до Луганська і говорив про те, що з бандитами не може бути жодних перемовин. Луганчани голосували за нього, перебуваючи в умовах війни, хоча ніякого воєнного стану оголошено не було. Після його обрання Президентом було оголошено перемир’я на 10 діб, коли російські танки спокійно входили в Луганськ і Донецьк. І це все було на тлі відчайдухів, які ще вірили владі. Політики тоді займалися піаром і загрались?
— Вважаю, що їм було дуже страшно. Спочатку їм здалося, що революція — це гра, в якій вони продемонструють свою сміливість і відчайдушність, а потім будуть збирати дивіденди. Насправді все виявилося складніше, і вони до цього не були готові. 19 січня на Грушевського у мене було дуже чітке розуміння, яке я передав своєму оператору в словах: «Буде війна!». Просто ми багато бачили до того, як розгортаються події в інших країнах. Інтуїтивно було розуміння, що відбувається щось невідворотне, і воно буде мати широкі наслідки, зокрема в економіці. Державу, яка знаходиться в стані війни, бояться, як чумного хворого. І хтось робив на це ставку. Я підозрюю, що у тих людей, які зараз при владі, питання про розмір України взагалі не стоїть. Мені здається, що там залишаються люди, яких влаштує масштаб урізаної України, щоб зберегти своє крісло. Водночас вони будуть волати про те, що намагаються зберегти країну. В нашому випадку хвороба зайшла надто далеко, тому йдеться не про терапію, а про хірургію. Ті, що прийшли з Майданом до влади, виявилися терапевтами. До того ж вони ще й отримали великий кредит довіри від народу, який не виправдали. Але і народ не розумів повною мірою, що трапиться та які ризики очікують Україну як державу після Майдану.
