Минулого тижня з ініціативи «Дня» у Львові відбулося чимало цікавих заходів. У середу в головному корпусі «Львівської політехніки» розпочала роботу Міжнародна фотовиставка «День-2012». Переглянути світлини і проголосувати за найкращі з них можна до 10 червня щодня, з 9.00 до 17.00.
До речі, під час церемонії відкриття сталася приємна несподіванка, про яку «День» уже писав: народний митець із Івано-Франкового, що на Яворівщині, спеціально приїхав, щоб подарувати Ларисі Івшиній яворівську забавку — запряжений парою коней візок, на якому їдуть читачі «Дня». Як пізніше розповів нам пан Семен, він займається відродженням автентичної української іграшки XVII століття, і забавки виготовляє з екологічно чистої сировини — дерева, переважно осики, яка відганяє все лихе. А осиковий візок, який «приїхав» на дні «Дня» до Львова, народився, по суті, за одну ніч, про що нам розповіла дружина майстра пані Галина. «Вашу газету я дуже добре знаю. Вона правдива та цікава. І мої друзі, і знайомі, і в місцевій Яворівській адміністрації дуже добре сприймають газету «День». «Газета дуже оригінальна, і я хотів би дружити з «Днем», щоб розповісти світові через «свій» «День» про нашу автентичну, ще із XVII століття, яворівську забавку», — каже Семен Тлустий. Пані Галина додає: «На цьому спеціально виготовленому візочку їдуть люди й читають газету «День» — щоб якомога більше людей читали, купували і передплачували її».
Ті, хто вже відвідав фотовиставку, могли переконатися, що представлені роботи — це не просто фото, а 150 різних поглядів однієї національно спрямованої думки. З кожним роком сюди приходить дедалі більше людей — отже, суспільство зацікавлене дивитися на себе власними очима.
ФОТО ЮРIЯ ГАРКАВКА / «День»
УКРАЇНСЬКА МРІЯ В КОНТЕКСТІ «БРОНЕБІЙНОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ»
Після відкриття фотовиставки у «Львівській політехніці» відбулася конференція з участю насамперед студентів. Молоді українці поставили перед собою нелегке запитання: «Як здійснити українську мрію?». Джерелами для доповідей учасників дискусії передусім були думки українських мислителів із серії книжок «Бронебійна публіцистика».
Директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», модератор зустрічі Ірина КЛЮЧКОВСЬКА зауважила: «Уже доброю традицією стало проведення у «Львівській політехніці» Фотовиставки газети «День», а також зустрічей головного редактора газети «День» Лариси Івшиної з академічними колами університету, студентством та громадськістю Львова. Без сумніву, це — визначна подія. У ній Україна дуже різна, немов у рядках Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась...» Бо там є і радість, і журба, і надія, і, що найважливіше, пожива для роздумів.
Цього разу ми запропонували студентам заглибитися в ідеї «Бронебійної публіцистики». Адже нам дуже важливо, щоб інтелектуалізація нашої молоді була замішана, як добірний український хліб, на національній заквасці. Щоб ця національна компонента була присутня під час здобуття фахових знань».
Цікаво, що у своїх доповідях студенти наголошували на питанні нації та свободи людини, зокрема, аналізували публіцистику Миколи Хвильового і Петра Григоренка як приклад шляху в першому випадку до нації, а в другому — до свободи.
«ОСНОВА БУДЬ-ЯКОЇ РОЗМОВИ — ЧЕСНЕ СПОСТЕРЕЖЕННЯ»
30 травня Лариса Івшина завітала в гості до Львівського дискусійного клубу на факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Темою для обговорення стало питання: дефолт чи новий етап української журналістики? Декан факультету Михайло Присяжний подякував учасникам розмови і Ларисі Івшиній за те, що «говоримо про речі, які є на часі», бо коли «власники чубляться, в когось чуби тріщать». «Це основа будь-якої розмови — чесне спостереження», — зауважила Лариса Олексіївна.
«НАМ ПОТРІБНА ЧІТКА РОБОТА З ВИРОБЛЕННЯ СИСТЕМИ КООРДИНАТ», — ЦЯ ДУМКА ЛАРИСИ ІВШИНОЇ СТАЛА ОДНИМ ІЗ ЛЕЙТМОТИВІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ ДИСКУСІЙ / ФОТО ЮРIЯ ГАРКАВКА / «День»
Дискусійники обговорювали конфлікт цінностей та комерції в журналістиці. «Журналісти дорогою на роботу повинні перевіряти, чи не забули вони вдома свою совість», — із цього вислову великого американського журналіста Волтера Кронкайта учасники дискусії обговорювали питання комерціалізації української журналістики.
Важливо не забувати, що замість того, щоб шукати, хто винен, потрібно поставити собі запитання «що робити?». Можливо, цінності та комерція і не мали б конфлікту між собою, якби була присутня гармонія, баланс цього «чорного та білого» журналістики.
Компромісом тут може стати суспільне мовлення. «Громадське телебачення повинне існувати, щоб забезпечувалася можливість відтворення суспільної думки», — зазначили учасниці «Дискусійного клубу» Оксана КОВАЛЬ та Сніжана ПАЛАЖЧЕНКО. Метою громадського телебачення є забезпечення рівного доступу всіх громадян до суспільно важливої інформації. Аналізуючи громадське мовлення Британії, учасниці прийшли до висновку, що громадське мовлення викликає більше довіри, ніж комерційні ЗМІ, тому воно має бути спрямоване на розвиток суспільства.
Також темою обговорення виявилась ситуація, що склалася на телеканалі ТВi. «Це не просто бізнес-суперечка, а результат глибоких медійних процесів у суспільстві», — зазначили учасники «Дискусійного клубу» Святослав МОТРЕН та Дмитро ПАЛЬЧИКОВ. «Нове керівництво відмовилось виконувати вимоги профспілки незалежних журналістів, і всім зрозуміло: заяви про те, що нібито канал продовжить ту політику, яку вів до цього, в принципі, не більше ніж порожня обіцянка», — зауважив Святослав Мотрен. Ігнорування думки колективу каналу не могло не викликати того збурення, яке мало місце. «Якби все було прозоро, то чи було б можливо, щоб власник Костянтин Кагаловський не зміг захистити проект, у який він вкладав свої кошти? Чому не були залучені офіційні структури: МВС, СБУ?» — запитав Святослав Мотрен. «Ця ситуація показала, наскільки журналісти бояться системи і наскільки вони готові захищати своє ім’я», — сказав Дмитро Пальчиков. Вибір між тим, що добре мені, а що — суспільству, дедалі частіше постає перед журналістами.
«Працівники більшості українських ЗМІ скидаються на таксистів: куди скажеш, туди й поїдуть, про що скажеш, те й напишуть», — вважає учасниця «Дискусійного клубу» Соломія БУЙ, котра провела власний моніторинг українського медіа-ринку. Медійники працюють задля рейтингів, свіже свідчення цього — в новому сезоні кількість розважальних проектів на телебаченні України становитиме 70%, а інтелектуальних — 16%. Також великою проблемою українського медіа-ринку є засилля іноземної продукції.
До участі в дискусії завдяки Skype-зв’язку долучилася студентка Донецького національного університету Олександра ЧЕРНОВА, яка поділилася з присутніми власним баченням становища українських медіа: «У наш час залишається відкритим питання готовності медіа зміцнювати націю, відповідати уявленням українців, звичаям, традиціям, менталітету, певним ціннісним та духовним орієнтирам, які створювали б міцний плацдарм для внутрішньої інтеграції в межах держави та відігравали б, відповідно, важливу роль у її євроінтеграційних процесах».
ДУМКИ ЧАСТИНИ СТУДЕНТІВ ПРИЄМНО ЗДИВУВАЛИ СВОЄЮ ЗРІЛІСТЮ / ФОТО ВАСИЛЯ ПИЛИП’ЮКА
В Україні джерелом мало не всіх бід часто називають економічний чинник. «На одному із занять викладач історії запитав нас: «Якби Україна була економічно багатою державою, чи вирішило б це наші проблеми: культурні, політичні, соціальні?» Нас це насправді завело в глухий кут», — поділилася з присутніми учасниця «Дискусійного клубу» Мар’яна БАЛОБАН. Безумовно, сьогоднішній економічний стан держави ставить серйозні виклики перед журналістикою. Але гроші — не є основною цінністю в журналістиці.
«Розвиток без свободи і справедливості неможливий. Це буде або деградація, або застій», — вважає студентка. Ми, українці, часто забуваємо, що саме свобода і справедливість як одне ціле визначає нашу діяльність. Тому економічні проблеми являють собою наслідки порушення цієї гармонії. «Нам важливо вчитися порівнювати, аналізувати не лише те, в чому ми відстали. Так, ми справді відстали в чомусь, але в чомусь можемо бути попереду. Не слід відчувати себе вічними аутсайдерами», — сказала головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА.
Крім того, студенти розмірковували, як європейцям вдається виховувати лідерські позиції. Лариса Івшина розкрила це питання на польському прикладі: «У кожному поколінні поляків виховується тяглість історичної пам’яті. Польське повстання 1863—1864 рр. виявилося знаковою подією для всієї Європи. У ті часи боротьби багато великих українських представників підтримували поляків. Україна перебувала поряд з тими процесами. Сьогодні відчувається певне дистанціювання від них. Поляки так не ставлять питання: поляк ти чи не поляк. Ти маєш нести в собі історичну пам’ять власного народу. Проте запитують: чому в Україні немає проекту «Газета виборча»? Тому що поляки готові заплатити одразу за те, що нестиме твою правду. А хто фінансує російські проекти в Україні? Українці! Бо в Україні є відчуття ілюзії того, що все уже зроблено. І якщо інші країни Європи раніше подолали цей шлях, то це не означає, що ми взагалі не маємо цього робити. Так, українці живі. Деякі при добрій пам’яті, хтось частково. Але це не означає, що ми не повинні визначитися з тим, як нам забезпечити своє майбутнє. Нам потрібна чітка робота з вироблення цієї системи координат. Зараз на часі для нас — підписання асоціації з ЄС. Чому опозиція у час, коли треба було працювати, блокувала роботу Верховної Ради? Сьогодні, в умовах свободи, ми повинні більше шукати для себе рішення з власного думання, щоби в такі моменти розуміти: виступити за чи проти євроінтеграції. Щоб бути готовим до цього, потрібно зробити велику роботу: читання, аналіз, дискусії. Цінність чесних дискусій дуже важлива. Українські чвари пов’язані з низьким рівнем: соціальним, культурним. Чи можемо ми все це одразу змінити? Ні, не можемо. Є люди, які не почують просто так сказаного слова, але почують гарно зіграну музику, побачать хорошу виставу в театрі чи фільм. Тобто перед євроінтеграцією повинна відбутися внутрішня інтеграція».
У межах днів «Дня» у Львові Лариса Івшина взяла участь у програмі «Прямим текстом. Бліц» на телеканалі ZIK з Остапом Дроздовим, де йшлося про те, чи здатна антивладна агресія набути інтелектуальної якості, за яку не було б соромно. Наразі відео можна побачити на сайті «Дня» — в розділі «День»-TV. Також Лариса Олексіївна розмовляла в ефірі радіо «Незалежність» із Марією Луговою про відповідальність та громадянську позицію журналіста, а також про цінність живого спілкування в онлайн-епоху. Ця розмова також доступна на нашому сайті в розділі «День України».
Зустрічі, що відбулися впродовж трьох днів у Львові, звісно ж, не приведуть до негайних змін. Але такі, на перший погляд, незначні події дають зрозуміти: нам є що запропонувати світовій спільноті. Так, нам є над чим працювати, і ми готові «лупати сю скалу». Після осмислення таких важливих питань ми можемо стверджувати, що нам небайдуже. Нехай це був маленький крок до української мрії, та все ж велике розпочинається з малого.
* * *
Наскільки важливо і на часі ставити питання на кшталт: дефолт чи новий етап української журналістики? Чи здатна антивладна агресія набути інтелектуальної якості? Якою має бути відповідальність і громадянська позиція журналіста? Яким має бути «сухий залишок» від дискусій із цих питань? Про це ми запитали в учасників Днів «Дня» у Львові.
«ПОТРІБНО БІЛЬШЕ ПЕРЕХОДИТИ В ПЛОЩИНУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ДИСКУРСУ»
Роман ЯЦІВ, проректор із наукової роботи Львівської національної академії мистецтв:
— Ми зараз на такій стадії, що політичні процеси, які відбуваються в Україні, гостро хвилюють журналістське середовище і зводять деяких журналістів не на той шлях, що повинен культивувати серйозний журналіст. Потрібно менше епатажних підходів, менше емоційних спалахів, які часто трапляються. Потрібно більше переходити в площину інтелектуального дискурсу, інтелектуальних висновків, спостережень, розбудови чогось поважнішого.
Мабуть, наше суспільство не надто готове віддавати перевагу текстам саме такого типу. Я розумію, що багато газет ризикує, подаючи інтелектуальні тексти, розігнати аудиторію, бо пересічна людина більше читає тексти епатажного, скандального характеру. Я навіть не кажу про так звану жовту пресу. Я маю на увазі багато видань, які просто опустили планку і думають, що сучасна людина в Україні хоче насамперед отримати від журналіста якийсь полегшений матеріал. А моя позиція полягає в тому, що журналістика має бути інтелектуальною. Журналістика може бути і пристрасною, але вона повинна знаходити адекватні журналістські форми, які робитимуть із публікації певний шедевр. Форма дає шанс для успіху того чи іншого журналіста, і вона підтягує рівень інтелектуального моменту в сучасній ситуації.
КРІМ МОЖЛИВОСТІ ПРИДБАТИ КНИГИ З «БІБЛІОТЕКИ «Дня» ТА СВІЖИЙ ВИПУСК ГАЗЕТИ, ЛЬВІВ’ЯНИ ОТРИМАЛИ БОНУС — НАГОДУ НАЙПЕРШИМИ З НАШИХ ЧИТАЧІВ ПРИДБАТИ НАЙНОВІШИЙ ВИПУСК ГЛЯНЦЕВОГО ДОДАТКА «МАРШРУТ № 1» — «УКРАЇНСЬКИЙ САД» / ФОТО ЙОСИПА МАРУХНЯКА
Що ж до громадянського пафосу в журналістиці, то безумовно, що є певні критичні історичні ситуації, де журналістика може дуже багато зробити. Вона, зрештою, в Україні багато чого робить. І ми бачимо останнім часом, що дуже багато залежить від слова журналіста. Але якщо надалі журналістська думка розвиватиметься в площині більш естетичної практики (збагачення форм, щоб форми ставали гнучкішими, щоб з’являлися видання, подібні до газети «День» та периферійні, які могли би впливати на підвищення рівня пересічного читача), — то тут буде пряма залежність: якщо журналістика буде такого рівня, то і суспільний запит на журналістику буде таким, і суспільне здоров’я буде таким, на яке ми заслуговуємо.
«БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ РУХІВ СВІДОМО ЧИНЯТЬ ДВА ГРІХИ: ДЕІНТЕЛЕКТУАЛІЗОВУЮТЬ І ЗНЕСУЧАСНЮЮТЬ СЕБЕ»
Остап ДРОЗДОВ, автор та ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ZIK:
— Я ще ніколи не бачив, щоб агресія та розум ішли поряд. Навпаки— чим розумніша людина, тим краще вона себе опановує. Опозиція, не приховуючись, немовби спирається на колективну злість. Це абсолютно більшовицький римейк. Вся антивладна діяльність носом уперлася в серйозний виклик: чи стане вона якісною. Чи то пак — кращою. Жодне українське свято не здатне конкурувати з потужним феноменом Дня Перемоги. Жоден український медіа-проект навіть наполовину не може наблизитися за професіональним рівнем до «ворожих» медіа-проектів.
Я постійно ловлю себе на думці, що все українське свідомо примітивізується. Протестний (навіть якщо й дуже щирий) рух не здатен перестрибнути плінтусного вигуку «геть». Схиляюся до думки, що владі дуже вигідно, аби все українське виглядало таким злим, деструктивним, обмеженим, шароварним. Ніщо українське не є зараз ані еталоном, ані стандартом, ані взірцем якості. Навпаки: українські проекти нарочито наголошують на своїй бідності й скромності. Таке враження, що українство соромиться мислити великими масштабами. Боїться бабахнути такий український проект, щоб усім щелепи відвисли! Бабахнути так, щоб аж самим здригнутися. Натомість від імені українського виступає або відвертий несмак, або щось потішне й кумедне, або напівпритомне, або таке вже цнотливе, що аж нудить. Українське мусить подолати власний комплекс слабкості. Воно повинно стати модерним. Я б сказав — ультрамодерним. Від богемної української культури до помийного українського мату; від українського інтелекту до українського блатняка. Українські проекти політичні й неполітичні уперто заганяють себе в рамки неживого, рафінованого, нереального. Більшість українських рухів свідомо чинить проти себе два гріхи: деінтелектуалізовують і знесучаснюють. Настав час припинити це неподобство.
«НАША ЖУРНАЛІСТИКА ДУЖЕ РОЗШАРОВАНА»
Марія ЛУГОВА, співзасновник радіо «Незалежність»:
— Громадянська позиція журналіста нічим не відрізняється від громадянської позиції пересічного українця. Журналіст має нести відповідальність за ту інформацію, яку він подає суспільству, в принципі, як і будь-який громадянин. Журналіст має нести відповідальність за свої вчинки, виявляти позицію.
Гадаю, у нас журналістика дуже розшарована, якщо брати за віковими категоріями, тому що є частина журналістів, котрі виросли і працювали в радянській системі, вони й сьогодні є діючими журналістами, кореспондентами видань тощо, — природно, що їхня світоглядна позиція, підходи до висвітлення подій, інформації відрізняються від поглядів тієї плеяди молодих журналістів, які виросли за роки незалежності. Молоді, котрій було 18 років за часів СРСР, тепер — 38. Сучасне покоління, з погляду висвітлення інформації, простіше сприймає все. Можливо, тому й мало тепер аналітичних матеріалів. Зараз взято напрям лише на інформаційну складову, тобто просто розповісти про щось є пріоритетним. Аналітична складова журналістики відходить разом зі старшим поколінням журналістів. Журналісти вільні як ніколи писати, казати, відображати те, що є, але з якихось причин вони цього не роблять. Говорити про ці причини — важливо.
«КОЖЕН НАШ ВИБІР У ЖУРНАЛІСТСЬКІЙ ПРОФЕСІЇ — ЩАБЕЛЬ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»
Юліана ЛАВРИШ, аспірантка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:
— На мою думку, питання, яке було в основі факультетської дискусії, — «Дефолт чи новий етап журналістики» треба ставити завжди і щоденно, адже кожен наш вибір у професії — щабель відповідальності не лише перед колективом, дирекцією, але насамперед перед аудиторією. Тому, коли журналіст, який пише навіть новину на 40 газетних рядків, щоразу повинен себе запитувати: мій матеріал приведе у кінцевому результаті до прогресу чи регресу цього суспільства? Ніхто не говорив про те, що треба відмовлятися від власних поглядів чи переконань, проте перед тим треба тричі або й більше подумати: а який із цього всього буде кінцевий результат? Отож, коли міркуєш над тим, чи здатна антивладна агресія набути інтелектуальної якості, чомусь на думку спадає приклад паризької «Культури» Єжи Ѓедройця. Колектив часопису часто критикували через «втечу» з рідної землі та вибір «боягузливої» боротьби в межах іншої держави. Проте також через діяльність Ѓедройця Польщі вдалося зберегти свою національну сутність, адже видання законсервувало основне — духовні надбання свого народу, а отже, його серце. Тому питання журналістської відповідальності — найперше, як і питання переваги змісту над формою. Важливо, що в перебігу дискусії студенти порушили проблему виникнення громадського мовлення. Проте ще одне важливе запитання — чи може функціонувати громадське мовлення без громадянського суспільства? Чи може створення однієї інституції «загримувати» інші дефекти? Через те, знову-таки повертаючись до основного важкого запитання «дефолт чи новий етап?», я відповідаю: «новий етап», у якому нівелюватимемо поставлені вище знаки запитання.
«МАЄ БУТИ «ЖУРНАЛІСТИКА ЗІ ЗНАКОМ ПЛЮС»
Олеся ЯРЕМЧУК, студентка V курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:
— Якісна журналістика — це стійкий опір суспільній ентропії. Джерело інформації, без якого людина опиниться в інформаційному вакуумі. Дуже важливо, аби зображення реальності, минулого, а може, й майбутнього доходило до людей без спотворення, без аберації. Натомість зараз діяльність медіа сконцентрована на інформаційній війні. Але, окрім антивладної агресії, в журналістиці має бути інша ланка — я назву її «журналістикою зі знаком плюс», яка працюватиме не за принципом агону «хто кого», а даватиме інтелектуальні імпульси для людей, розвиватиме суспільство. Коли ми говоримо про дефолт української журналістики чи девальвацію слова — то небезпідставно. Позаяк на те є причини. Домінує поверховість, і часто працівник медіа перетворюється на «підставку для мікрофона» чи диктофона... Як на мене, журналіст має мислити, аналізувати, не дати себе втягнути у комерційну систему, де йдеться не про цінності, а про мамону. Ми маємо вміти проявляти свою громадянську позицію. Стійку і непохитну. Тоді не буде можливості для маніпуляцій. Тут влучними є слова Махатми Ганді про медіа: «Це велика сила, але я неконтрольований потік води заливає береги і винищує посіви, так і непідлегле контролю перо журналіста служить тільки для руйнування. Якщо контроль приходить з боку, він стає ще більш згубним, аніж відсутність контролю. Контроль приносить користь лише тоді, коли він іде зсередини».
