Утім, швидше, все-таки різностороннi розчарування стали об’єктом телевізійних досліджень минулого тижня.
Як і раніше, головною темою ТБ-тижня була Тузла. Але розгубленість і здивування, які супроводжували спроби українських тележурналістів розібратися у раптом виниклому «територіальному питанні», все-таки не стали причиною непристойних і вульгарних наїздів на сусідів та їхні національні особливості, тому вся та антиукраїнська гидота, яку вилили на споживачів інформації російські ЗМІ, продовження за принципом «сам дурень» не отримала. Зате ми остаточно позбулися ілюзій щодо щирості «братських» намірів, а те, що сталося це в Рік Росії в Україні, саме по собі дуже символічне.
Проте судячи з оприлюднених в телеефірі опитувань, великою несподіванкою для українців російська агресивність не стала. А ось стосовно того, як від цієї агресивності себе убезпечити, нові настрої з’явилися. Наприклад, більшість тих, хто зателефонував до студії телепередачі «Докладно з Дмитром Кисельовим» (ICTV), зізналися, що чекають від НАТО військової підтримки, а не співчуття. Ще місяць тому такий результат, зважаючи на аудиторію програми та всю умовність опитування, здавався неймовірним.
І все-таки, щодо подій навколо Тузли, — як у російському анекдоті, ми так і не зрозуміли: чи то Росія щось сказати хотіла, чи то щось спитати. Невже те завзяття і трудовий «ентузязізм», які демонстрували протягом цього «реал-шоу» російські дамбобудівники, ті потоки безцеремонної та відвертої брехні, якими намагалися закамуфлювати те, що відбувається, російські діячі різних рівнів, — усього лише через $16 млн. щорічного канального і лоцманського збору, які платять Україні російські кораблі? Судячи з інформації, зібраної у відповідному розслідуванні «Інтера» та запропонованої телеглядачам у вівторок, інших серйозних пояснень раптовій появі територіального апетиту сусідів немає. Адже не віриться, що після всіх галасів про екологічний мотив будівництва дамби Україні хочуть підсунути під ніс аміачний термінал. Проте й азовська нафта може бути причиною такої «розвідки боєм». Але хоч би якою була причина явного міжнародного свинства, суть від цього не змінюється.
Про надії і розчарування, пов’язані з вакцинацією, розповідали одне одному та телеглядачам мамусі й лікарі в студії «Я так думаю» («1+1»). Емоційна розмова закінчилася висновком, що все тут має визначатися співвідношенням ризику ускладнень після щеплення і ризику зараження небезпечними хворобами. Хоч є ще один аспект — громадської відповідальності за вибір не вакцинуватися.
А «Подвійний доказ» (знову «1+1») шукав підтвердження все ще існуючим надіям на олімпійські успіхи українців. Ставлення нашої держави до спорту — як і до всього іншого: хочеться отримувати, не вкладаючи. Що ми маємо в спорті на сьогодні? Інтриги, допінги, політичні амбіції, зрада національних спортивних інтересів, байдужість спортивних чиновників і відсутність інформації про тих, хто є хорунжими українського спорту. За останні 15 років у нашій країні не побудували жодної спортивної споруди світового рівня, українські спортсмени почуваються абсолютно покинутими напризволяще на міжнародних змаганнях, коли у них виникають юридичні проблеми, кращі спортсмени з країни виїжджають, і ніхто у них не запитує, чому. А якщо й запитують, то тільки для задоволення власної цікавості. А ті, хто залишається, за свої досягнення отримує принизливу винагороду, навіть якщо вона і має назву президентської стипендії. Наприклад, розмір такої стипендії олімпійському переможцю — 72 гривні. А якщо пригадати про результати наших шахістів, то держава навіть пристойний піар не може їм забезпечити, хоч у тій самій Росії їх заслужено возвели б у ранг національних героїв і їхні імена були б відомі в найглухішому улусі.
Водночас «скиглення» наших спортсменів, яким увесь час недодають, ідуть урозріз iз результатами, демонстрованими нашими паралімпійцями. Стійкість українського характеру, яку показують українські спортсмени з обмеженими фізичними можливостями, на міжнародному рівні котирується не менше, ніж перемоги спортсменів вищого ешелону. А ми все ще говоримо про це, соромлячись складності існуючих тут проблем. Очевидно, через зайву сором’язливість умовчали про це і шукачі бі-доказів потрібності створення міжнародного спортивного іміджу України. Що для багатьох спортсменів-«екстремалів» також безумовно стало великим розчаруванням.
Але ми все ще тішимо себе надіями, що згодом всі, хто достойний державної уваги, виявляться приголубленими цією увагою.
