Треба визнати, що «Шустер Live» — чи не єдина програма, яка час від часу виводить у загальнонаціональний ефір таких персонажів, як Сергій Лозниця, Андрій Халпахчі, Левко Лук’яненко, Оксана Забужко. Але іноді цих «культурних» людей занурюють у не зовсім культурний контекст.
Нам здається, що директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович заслуговує на кращого співрозмовника, ніж російський актор Олексій Панін, який не зіграв жодної справді помітної ролі, зате перебував у російському федеральному розшуку. А минулої п’ятниці на запрошення каналу «Україна» Панін до того ж рефлексував відносно української незалежності та її... доцільності.
З огляду на те, що Савік Шустер в Україні віднедавна, він, звісно, може не розуміти глибших контекстів. Ведучий, очевидно, не знає про те, яка дискусія розгорнулася свого часу між Мирославом Поповичем та Леонідом Кравчуком відносно розвитку Руху, він може не оцінити тих зусиль, яких доклав учений до створення Інституту філософії НАН України.
Так чи інакше, але поки академік Попович стояв біля мікрофона, ведучий, Олексій Панін та Руслана Писанка розводили балачки про «братні народи».
Щоправда, Мирослав Володимирович до ситуації поставився по-філософському та поблажливо. У коментарі «Дню» після ефіру він сказав: «Ми побачили, які є позиції. Це корисно. Принаймні, гадаю, це сприятиме поглибленню розуміння суспільством всіх тих небезпек, які на нас чатують. Савік Шустер запрошує до студії різних людей. Частина запрошених приходить, бо їх цікавить сенс розмови. Але знаходяться й такі, які приходять лише тому, що вони актори чи зірки. Ясна річ, вони висловлюватимуться кострубато. Часто вони взагалі не мають позиції. Панін дуже яскраво продемонстрував ті настрої, які панують у Росії. Ці настрої нам неприємні. Але ми мусимо про них знати».
«Наївні» фрази Паніна про те, що він досі не може зрозуміти, чому це раптом росіяни та українці — різні народи, не просто не зворушують, вони дуже нагадують промацування грунту, тиху підготовку до анексії.
Найгірше те, що цю риторику багато хто сприймає, радісно плескаючи в долоні.
В організмі українського суспільства так і не були вироблені відповідні антитіла. Пам’ятник комсомолу? Давайте! Сталіну? Нехай буде!
Минулого тижня наш Мін’юст реєстрував газету «Хочу в СССР!». Коли ми зателефонували до Міністерства уточнити, чи європейську країну ми ще будуємо (бо, може, ми щось прогавили), службовець, що забажав залишитися інкогніто, нам пояснив, що жодних законних підстав у тому, щоб відмовити в реєстрації видання «Хочу в СССР!» Міністерство не має. «Можете подати оскарження», — порадили нам. Щоб отримати коментар самого пана Лавриновича, ми, звісно, можемо звернутися до міністерства з офіційним запитом, але надамо перевагу публічному зверненню зі шпальт «Дня». Пане міністре, надайте, будь ласка, громадськості інформацію про зареєстроване видання «Хочу в СССР!». Чи варто назву газети розуміти як певну політичну програму, яка буде реалізовуватися за допомогою цього видання? А чи бачили в Мін’юсті Указ Віктора Януковича щодо святкування 20-річчя незалежності, де, зокрема, йдеться про створення антології української літератури, підготовку циклу пізнавальних документальних фільмів і радіопередач про історію Української держави? Тоді чому Мін’юст схвалює «хотіння» в СРСР? Це демонтаж роботи Президента?
Повертатися до минулого, безумовно, потрібно, але швидше для того, щоб переосмислювати його, а не для того, щоб загрузнути в ньому навічно. Світу не потрібні наші «флешбеки», його абсолютно не цікавить ностальгія за комсомолом. Це все вже давно пройдено. На часі нові виклики, нові теми, нові дискусії, до яких український люд не залучений. Світове телебачення спілкується з письменниками, науковцями, класичною музикою та природою, поки ми борсаємося в купі, яку «творці» з гордістю називають фабрикою зірок. Позавчорашній день — це не лише серпи-молоти й «Хочу в СССР!». Це спосіб мислення, стиль поведінки, манера спілкування, це коли академіки змушені дискутувати із другорядними акторами, не важливо — кінематографічними чи політичними. І все це наше темне позавчорашнє «Середньовіччя» телебачення транслює в наше завтра. Нас це влаштовує?
КОМЕНТАРI
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, колишній дисидент і політв’язень, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини:
— Слова Мирослава Поповича дуже важливі та мудрі. До його переліку тем, які не підлягають обговоренню, можна додати ще кілька, але, на жаль, більшість наших політиків — це люди, які не зацікавлені в позитивних змінах у країні. Вони зовсім по-іншому оцінюють нас. Ми всі для них — лохи. Зокрема, академік Попович. Я давно не ходжу на ефіри до Савіка Шустера, тому що подивився на все це зсередини і знаю, як саме це відбувається. Проблема тут полягає не в тому, що говорити, а в тому, як говорити. По-перше, потрібно говорити правду. Населення України найбільше цікавлять соціальні проблеми, а не проблеми мови чи національності, які штучно роздуваються політиками, щоб заробити собі на цьому бали. Я завжди згадую, як кілька років тому, в епоху ненависного нам диктатора Кучми, «1+1» влаштовував прямі ефіри із розумними людьми. Серед них був і Мирослав Попович. Але це було не шоу, й українці могли з цих розмов щось зрозуміти. А проблема таких програм, як «Шустер Live» очевидна — їх адекватність не вигідна керівництву країни. І це може погано скінчитися. Я знаю, що в Адміністрації Президента триває серйозна інтелектуальна робота з підготовки соціальних реформ. Але в ситуації недовіри народу до всього, що йде зверху, хорошим ініціативам люди також не повірять. Тому з народом потрібно розмовляти. Віктор Ющенко свого часу боявся народу. Ця влада також боїться. Зрозуміло, що Президент не може кожен день виступати по телебаченню. Але в нього є команда, є експерти, які повинні пояснювати, що влада збирається робити. Про соціальні проблеми потрібно говорити. Але тут одразу виникне перше серйозне запитання відносно кадрової політики. Якщо зовсім неграмотну людину роблять міністром, а льотчика-випробовувача — заступником міністра, то всі інші розмови — вторинні. Це трагедія Януковича і трагедія України водночас, тому що у такій ситуації навіть найкращі реформи загинуть.
Олег САНЖАРЕВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, доцент, директор Центру євроатлантичної інтеграції, Рівне:
— Однозначно зрозуміло, що без України Російська Федерація не може повернути свої стратегічні позиції в світі. Тому росіяни свідомо й провокативно розвивають в Україні дискусію на застарілі теми єдності українців та росіян, спільного підручника з історії й тому подібних, що входять у концепцію «Русского мира». Так само однозначно зрозуміло, що для українців питання власної незалежності та демократії не можуть бути дискусійними. Це факт. Такий же факт, як те, що Севастополь — це не споконвічно російське місто. Якщо звернутися до переписів населення сторічної давнини, то переважна більшість мешканців Севастополя була українського походження та розмовляла українською. Росіянам, зокрема методом підміни понять, вдалося домогтися того, ще тепер Севастополь вважається російським містом. Така сама технологія використовується й на наших очах. Фактично наші північні сусіди стараються втрутитися в ті речі, в які вони не мають ніякого права втручатися. До складу РФ входить Калінінградська область. На цій території росіян не було до 1945 року. Можна уявити собі ситуацію, що до Росії приїде німецький чиновник і заявить, що це споконвічні німецькі землі, а імператриця Катерина ІІ взагалі німецька імператриця, а не російська? Як наслідок, можна було б очікувати, як мінімум, міжнародного скандалу. Хоча Катерина ІІ справді була німкенею за походженням, а Кенігсберг населяли пруси. Тому з точки зору нормальної країни питання її незалежності, територіальної цілісності не підлягають дискусії. З точки зору імперії, яка таким чином будує свою політику, це можливо. Але поки в Україні при владі знаходяться відомі люди, прямо вплинути на те, щоб засадничі питання не було предметом для дискусії, неможливо. Тому нам необхідно розвивати рівень освіти, доносити до людей альтернативні знання. Наші проблеми заховані в нашій безграмотності. Наприклад, всі знають про Переяславську раду 1654 року, але мало хто знає, що 1660 року цей договір був розірваний. І поки держава не контролюватиме інформаційний простір, а політика загальнонаціональних каналів визначатиметься людьми, які не відстоюють українські інтереси, такі інтелектуали, як Мирослав Попович будуть в меншості, а багато менш відомих, але не менш вартих уваги постатей взагалі на ТБ не потраплять.
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор, перший проректор Національного університету «Острозька академія»:
— Безумовно, зауваження Мирослава Поповича щодо питань, які не повинні обговорюватися, є слушними. Нашим інтелектуалам та політичній еліті варто було б давно визначитися з важливими для країни питаннями і робити так, щоб ці питання знаходили у суспільстві відповідну інтерпретацію. Очевидно, що питання української незалежності не є темою для дискусії. На мій погляд, у журналістів-телевізійників має бути певна внутрішня цензура. Не хочеться вживати саме слово «цензура», але тут воно доречне. Наприклад, у сусідніх країнах, у тій самій Польщі, ніхто з журналістів не буде обговорювати питання залежності чи незалежності Польщі у національному ефірі. Тому що вони мають певний внутрішній стрижень. Для України актуальним є питання керівництва та власників телеканалів.
