Аби з’ясувати враження українських телевізійників про масштабний телефестиваль у Барі, про роботи, що були на ньому представлені, рівень і тенденції європейської телевізії, «День» звернувся до Марини ШКУРОПАТ, яка цього разу представляла на фестивалі український фільм «Сам», а чотири роки тому, 2006-го, очолювала журі фестивалю.
Цього року Міжнародний телевізійний фестиваль у місті Бар (Монтенегро) проводився уже вп’ятнадцяте. Для мене ж він був третій — 2006 року я працювала там президентом журі, 2007-го була гостем. За час, що я не відвідувала фестивалю, його простір значно розширився. Якщо, наприклад, 2007-го мене дивувало, що до Бара приїхали телевізійники з Канади чи Південної Африки — на той час основними учасниками фестивалю були країни Європи, то 2010 року в ньому вже взяли участь телевізійні роботи із 45 країн світу, серед яких, звісно, більшість склали країни Європи, але є також Австралія, Мексика, Іран, Єгипет та інші.
Щодо якості представлених на конкурсі робіт, то можу лише повторити слова членів цьогорічного журі. Їм було дуже складно оцінювати роботи й оголошувати переможців, бо, як вони відзначили, всі роботи, що вийшли до фіналу, були дуже сильними та якісними, тому обирати доводилося переможців серед переможців. Звичайно, подаючи свій фільм на конкурс, його автори сподіваються на успіх і часто не розуміють і навіть ображаються, коли їхня робота не посіла якогось місця. Даремно, адже насправді фільм, який пройшов преселекцію (попередній добір) і був допущений до участі в змаганні, — це вже в певному розумінні переможець.
Наприклад, у категорію «документальні фільми» цього року було подано понад 300 заявок, з-поміж яких було відібрано 45 фільмів. Найсильніших. Тому, звичайно, третє місце, або «Бронзова олива», яку одержав фільм «Сам» (виробництво продюсерського центру «Закрита зона», автор — Наталка Фіцич, режисер — Сергій Цимбал) в умовах такої конкуренції, — це дуже вагома перемога.
Загалом фестиваль у Барі проводить конкурс лише в трьох категоріях — «документальні фільми», «фільми з екології» й «телевізійні художні фільми і теледрами». Найпоширеніша і найрізноманітніша категорія — звісно, документальні фільми. Усі вони дуже й дуже різні за тематикою, і не тільки —часто змагаються фільми тривалістю 10 і 110 хвилин, й іноді їх дуже складно порівнювати. Але не хронометраж фільму визначає його якість. Наприклад, 2006 року Гран-прі фестивалю в Барі взяв п’ятихвилинний канадський фільм. Він був як блискавка — миттєвий, але дуже влучний. Головне — це тема і меседж фільму, почуття й думки, що їх фільм залишає глядачеві після перегляду. І дуже важливо, щоб глядач відчув пристрасть, з якою автори створювали цей фільм.
Подаючи фільм до участі в будь-якому конкурсі, розраховувати на успіх можна лише тоді, коли ви хочете сказати щось дуже важливе, або те, про що ніхто до вас не розповідав, або те, про що розповідали, але якось не дуже, або щось дуже цікаве, або щось таке, чого не описати словами, — що викликає у глядача сильні емоції й навіть може змінити його життя і ставлення до всього, що відбувається навколо.
Дуже важливо, що фестиваль у Барі — робочий. Звісно, зовсім не обов’язково їхати туди, якщо ви подали свою роботу на конкурс, але основна мета і формат фестивалю — це робочі перегляди фільмів-конкурсантів, круглі столи, дискусії, обмін думками, майстер-класи. Як на мене, ця складова має особливе значення. Тільки так можна побачити, чим переймаються колеги в світі, порівняти тенденції розвитку телебачення в різних країнах, зрозуміти, чого варто вчитися чи прагнути.
Формат фестивалю має ще одну особливість, на яку я хотіла б звернути увагу. Жителі міста Бар можуть прийти і безкоштовно дивитися фестивальні фільми, але здебільшого вони роблять це в себе вдома, адже є телеканал, який транслює всі конкурсні фільми й події фестивалю. Вважаю, що це хороша ідея, яку варто було б перейняти.
Як український телеглядач, часом я почуваюся розгублено, коли бачу «клонів», що розповзаються всіма телеканалами. Спостерігаючи за однаковими програмами з різними назвами, я запитую себе, чому так, тобто навіщо? Навіщо копіювати сусідів, які виросли в тій самій «хаті» з тим самим телевізором, якщо можна пройтися вулицею, поїхати в інше місто, навіть в іншу країну, побачити щось нове, порівняти себе з іншими, збагатитися новим досвідом, розширити свої горизонти?
Саме тому я заохочую представників нашого телебачення брати участь у міжнародних телевізійних фестивалях. Заради того, аби випробувати себе не серед таких самих, як ти чи твій сусіда. Це нелегко і не завжди приємно — раптом побачити, що ти не найкращий. Але ж треба іти вперед, розвиватися.
І для цього, між іншим, у нас є головне — люди, професіонали, великий творчий потенціал та низка успіхів. Маючи все це, треба виходити за межі звичного, спостерігати за роботою колег з інших країн, новими міжнародними стандартами телебачення, показувати, чого ми самі варті, бо цілком можливо, що хтось може навчитися чогось і в нас.
Чогось, але точно не телевізійного розмаїття й інтелектуальності... Наш глядач заслуговує на краще, ніж суцільні розважальні програми та шоу. Є багато тих, хто хотів би дивитися якісне документальне кіно, інтелектуальні програми й фільми. Запитайте у справжніх фахівців нашого телебачення, які телевізійні програми українського виробництва дивляться вони самі. Я знаю відповідь...
Дуже хотілося б вірити в те, що колись — у не надто далекому майбутньому — наше телебачення поверне собі функцію виховання нових поколінь українців, а не тільки розважання й відволікання їх від справжнього життя.
Засилля розважальних програм — це загальносвітова тенденція. Але ж телебачення інших країн пропонують своєму глядачеві й дещо інше — якісне і вартісне... Саме цього надзвичайно бракує нам — розмаїття, інтелектуальності та людяності.
