Журналістам не звикати ходити по лезу ножа. Максимально повно висвітлювати події та у той же час намагатися не зашкодити. Це завдання ускладнюється під час екстремальних подій. І хоча до «антитерористичної хартії» в Україні справа не дійде, але у той же час московські події показали, що не завадить розробити свою лінію поведінки. Відділити емоції та професіоналізм, оперативність і відповідальність, конкуренцію та етику. «День» пропонує цього разу обговорити правила поведінки українських ЗМІ не лише «на пожежі».
? — ЧИ ПОВИННА ЖУРНАЛІСТСЬКА СПІЛЬНОТА УКРАЇНИ ВИРОБИТИ КОНКРЕТНІ ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ЖУРНАЛІСТА ПІД ЧАС ВИСВІТЛЕННЯ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ ПОДІЙ?
Василь ЗОРЯ, старший редактор відділу міжнародної інформації, «Новий канал»:
— Цього року я спеціально їздив до Москви, щоб переглянути «Норд-Ост». Мюзикл здався справжнім проривом — пострадянським «мостом» у західну культуру. Тепер я вдивляюсь у кадри залу з розкиданими трупами після штурму, шукаю своє місце у 15-у ряду, гортаю програмку мюзиклу з фотографіями акторів. Моторошно. На місці заручників міг би бути і я…
Позбутися емоцій неможливо. А може, не варто? Краще вони стануть запорукою того, що кожен журналіст під час висвітлення надзвичайних подій — намагаючись працювати відсторонено — все ж на секунду мав би поставити себе на місце заручників, родичів, керівників держави, навіть терористів. Перехрестя інтересів — відправна позиція «не завдай шкоди».
Без сумніву, журналісти мають дійти спільних корпоративних домовленостей у тому, як діяти у фарс-мажорних обставинах. І в редакціях уже є перші сценарії, «завдяки» 11 вересня, «Курську», війні в Афганістані та Скнилову. Але проблема полягає не в тому, коли переривати ефір для екстренного випуску, кого з експертів терміново запрошувати до студії чи наскільки натуралістично показувати жертви, а в тому, як у смертельно небезпечній ситуації безперешкодно повідомляти про те, що коїться в епіцентрі подій.
На моє велике переконання, ніякий корпоративний кодекс не замінить принципових домовленостей між пресою і владою, які мають бути закріплені після відкритого та широкого діалогу.
Не можна пресі закидати недбале ставлення до державних інтересів, бо бюрократична система сама продовжує залишатися нещирою з пресою. Досі ніхто не дасть зрозумілої відповіді, чим керувалися, забороняючи інформацію про склад «рятівного» газу, чому «в колеса» громадських (включно з депутатськими) розслідувань рятувальних операцій ставляться «палиці».
Журналістів наполегливо просять не повідомляти подробиці штурму, стримуватись у контактах з терористами, абсолютно не роз’яснюючи застережень. Так, за певних обставин ЗМІ стають інструментом тиску зловмисників на владу. Однак чи означає це, що у преси повинні залишатися самі обов’язки перед владою без елементарних прав для преси у висвітленні? Це — питання взаємодовіри. Влада не задумується, що за надзвичайних умов її обов’язки перед суспільством і пресою зростають аналогічно. Держава несе відповідальність за життя захоплених заручників. Однак ЗМІ мають повне право на громадський контроль, бо несуть свою частку відповідальності, зокрема за психологічний стан суспільства.
Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України:
— Я вважаю, що у кодексах Спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів ці положення чітко прописані. Ніколи не треба завдавати людям болю, ніколи не треба паплюжити людей, навіть після їхньої смерті (маю на увазі те, коли на екранах показують місце трагедії з натуралістичними подробицями). Треба все ж таки думати, що ці передачі дивляться рідні, близькі цих людей. Тому тут треба бути дуже обачним. Це прописано в усіх кодексах, і нічого нового приймати не треба. Журналіст повинен мати і враховувати людські почуття. Адже все залежить лише від нього.
Володимир ЗДОРОВЕГА, професор кафедри української журналістики Львівського державного університету імені І. Франка:
— Ще після трагедії у Львові я висловив думку, що не тільки наша адміністрація, не тільки наші військові, правоохоронні органи, ру закону та моралі в таких ситуаціях. Треба переглянути всі наші закони. У наших законах є інформація, що журналісти по пред’явленню журналістського посвідчення мають право отримувати інформацію і висвітлювати надзвичайні ситуації. Але, по-перше, ніякі правоохоронні органи цих законів не знають і роблять із журналістами те, що їм хочеться. По- друге, у межах законів, що є в нашому кодексі, немає навіть приблизних правил, як повинен поводитися журналіст. Над тим, як повинні поводити себе журналісти з цією «карою господньою», треба дуже серйозно задуматися. Можливо, треба провести семінари. Можливо, треба підняти це питання у Верховній Раді. Але, перш за призвести до того, що влада буде й надалі не лише створювати передумови для виникнення таких кризових ситуацій, як у Москві 23 — 26 жовтня, а й буде позбавлена будь-якого контролю з боку громадськості, що має змогу приймати безпосередню участь у таких конфліктах виключно через віртуальну присутність ЗМІ на місці події. З тезою про те, що саме така увага з боку ЗМІ та через них — суспільства може підштовхувати до нових проявів тероризму, у даному випадку важко погодитися. Чеченці, які утримували послання заручників у театрі, зверталися не стільки до громадськості, скільки до російського керівництва з абсолютно чітким політичним (а значить направленим, в першу чергу, на політиків) закликом «Виведіть війська з Чечні». І про таку вимогу Кремль міг дізнатися й без допомоги ЗМІ, а отже, цей теракт не був зумовлений «віртуалізацією» тероризму. Минулої середи я мав нагоду дискутувати на цю ж тему зі студентами «Могилянки», i я наводив приклад терористичного акту, в результаті якого було вбито Петра Столипіна. Тоді ще не було ТБ, але ПОЛІТИЧНИЙ тероризм вже існував. Тому можна сказати, що ці два явища є одночасно й окремішні, й взаємопов’язані — пов’язані вони через те, що мають але й журналісти не готові до роботи в екстремальних умовах. По- перше, діє ота страшна постсоціалістична інерція, яка характерна як для Москви, так і для України. Це боязнь сказати людям правду. По-друге, для такої роботи і для таких умов треба готуватися всім, у тому числі й журналістам. Наприклад, перша реакція на події у Львові — розгубленість, невміння зорієнтуватися у ситуації. Щось подібне ми маємо і з цією московською трагедією. Я не хочу, щоб це сприймалося так, ніби журналісти винні. Читаючи матеріали про московський теракт, я знову і знову пересвідчуюся в тому, що діє брехня, брехня і ще раз брехня. І вона йде не від журналістів. Вона йде від офіційних кіл, а журналісти в цій ситуації не завжди розуміють, як поводитися. У Росії, яка завжди живе в екстремальних ситуаціях, вже створена спеціальна школа, яка навчає діяльності журналістів в екстремальних ситуаціях. Правда, поки що ця школа нічого не дає, бо інформаційна війна навколо Чечні переконала майже всіх росіян, що нічого страшного в Чечні немає. І ця московська трагедія є доказом тому лицемірству і брехні. Ми повинні створити спеціальні програми і перевчати наших журналістів і репортерів, щоб вони могли орієнтуватися і знати, як діяти з точки зовсе, журналісти повинні діяти компетентно і чітко.
Ганна БЕЗЛЮДНА,генеральний продюсер телевізійного інформаційного агентства «Профі-ТБ»:
— По-перше, у світі існує поняття професійної етики журналістів — так званий «кодекс честі». Добре було б, якби більшість українських журналістів про це знала. По-друге, якби в Україні була «журналістська спільнота», то, можливо, додаткові спеціальні правила мали б сенс. Але правила доцільні лише за умов, що їх будуть дотримуватись. На жаль, на даний момент українські журналісти навряд чи зможуть так свідомо об’єднатися. Теоретично, у цьому віртуальному кодексі треба було б ще раз зафіксувати незмінне правило відповідальності журналіста за достовірність інформації, неупередженість і професійність. Тому що «ціна слова» іноді може бути абсолютно неадекватною наслідкам.
Євген ФЕДЧЕНКО, СТБ:
— Ситуація в Москві продемонструвала, що владі не потрібні жодні кодекси, аби не дати можливість журналістам правдиво та неупереджено проінформувати суспільство про те, що відбувається насправді. А будь-яка спроба регламентації на державному чи навіть редакційному рівні може відношення до ПОЛІТИЧНОГО. А отже, саме політика, а не ЗМІ, є тим, що може стримувати тероризм, припиняти його або породжувати його та сприяти йому. І тому замість складання кодексів, які ще більше обмежуватимуть діяльність ЗМІ, а отже й розв’язуватимуть руки політикам, необхідно конструювати медійну ситуацію так що, коли маніпулювання пресою буде неможливе ані з боку терористів, ані з боку влади. Будь- який кодекс можна використати для того, аби преса не змогла виконувати свою головну функцію — інформувати. Правда, російський досвід показав, що може статися й без будь-якого кодексу.
Більше того, московський досвід продемонстрував, що ЗМІ, особливо телебачення, знаходяться у чеченському питанні по один бік барикад з урядом, а значить — разом з тими, хто довів ситуацію в Чечні до тієї стадії, коли розв’язання може настати через насильство, що бореться з більшим насильством. До того ж, увесь час мусуючи в прямому ефірі тему заручників, преса працювала не стільки для того, щоб інформувати, скільки для того, щоб в усієї країни з’явилося відчуття, що у Росії кожному загрожує смертельна небезпека доти, доки існує хоча б один чеченець.
