На шпальтах «Дня» ми вже привертали увагу читачів до регіонального телебачення. Не лише до його проблем, яких, слід визнати, більш ніж достатньо, а й до програм, які, з огляду на наявну матеріально-технічну базу та кошторис, здаються майже подвигами. Тим більше героїчними вони виглядають в ефірі державних мовників. І нехай столичні колеги регіональних телевізійників крутять носом, мовляв, і якість не та, і шоу немає, але саме такий, породжений людським ентузіазмом, продукт для українського телебачення є своєрідним стратегічним запасом — тем, форматів, облич, — який у перспективі та за сприятливих обставин може стати «золотим фондом». «Не лише про джаз», що виходить в ефірі Вінницької державної (!) телекомпанії «ВДТ-6» — одна із таких програм. Її ім’я ви навіть можете побачити на сторінках Книги рекордів України.
Регулярною джазовою програмою не може похизуватися навіть Центральне українське телебачення, яке мало б бути найпрогресивнішим. А от на вінницькому обласному така програма живе вже дев’ятий рік. І, як запевняє її автор та ведучий Володимир Грицик, за цей час у щотижневому 30-хвилинному ефірі не було жодного повтору. Так само як програма не має сталого формату. І це природно, адже джаз, як відомо, — мистецтво непередбачуване.
Знімальну групу єдиної в Україні програми про джаз запрошують не лише на всі вітчизняні джазові фестивалі, а й на закордонні. Вінницька програма висвітлює зібрання джазменів у Литві, Болгарії, Польщі, Німеччині, Росії, Молдові.
— Напевне, це впливає на бюджет програми?
— Якби хтось дізнався про наш бюджет, то подумав би, що бюджет нереальний, — іронізує Володимир, — 80% програми — це наш ентузіазм. Решта — гроші, які дають не байдужі до джазу люди або просто наші знайомі. Наприклад, моя однокласниця нещодавно допомогла поїхати на один із фестивалів. Але, як правило, ми їздимо за свої власні гроші.
— Чому саме джаз?
— Джаз, як відомо, — це музика без кордонів. У кожного він свій, навіть якщо музиканти виконують одну й ту саму композицію. Це найбільш мінлива музика й найбільш пристосована до життя. До джазу приходять серйозні музиканти з консерваторною освітою, які мають за плечима роботу в академічних колективах. Після роботи в строгих вузьких рамках хочеться простору, який дарує лише джаз.
До речі, вінницька програма також має консерваторське коріння, адже автори її ідеї — класичні музиканти, вихідці з обласної філармонії. «Не лише про джаз» народилася разом із першим Вінницьким джазовим фестивалем. Спершу як спецпроект, присвячений цій події, який згодом розрісся до масштабів щотижневої програми. А джазові фестивалі у Вінниці, в свою чергу, стали щорічними й міжнародними.
— Не лише про джаз. А про що ще?
— Це культурологічний проект, в якому ми говоримо й про театр, і про серйозні книги, і про класичну музику, і навіть про балет, — пояснює Володимир. — Але і це ще не все. Виявляється, що програма «Не лише про джаз» увічнена на сторінках Книги рекордів України. Вінницький джазовий фестиваль — єдиний, що транслюється в прямому ефірі в рамках нашої програми. До Книги рекордів ми потрапили як культурологічна програма, яка здійснила найтривалішу телетрансляцію, — розповідає автор.
Дивно, але відповідальну місію бути «провідником» джазової програми в телевізійних нетрях було доручено музиканту, який не відбувся. Після третього класу занять на баяні Володимиру відмовили в продовженні навчання через брак відчуття ритму. Проте він таки знайшов своє місце «в джазі», а проект «Не лише про джаз» уже після першого року життя номінувався на згагальнонаціональну телевізійну премію «Телетріумф» як найкраща музична програма на регіональному телебаченні.
Я не музикант, тому мене й обрали на роль автора, — каже Володимир. — Мовляв, лише звичайна людина зможе по-простому розказати звичайним людям про непростий та незвичайний джаз. Я розповідаю про джаз для людей із офісу, інституту, вулиці. Звичайними, а не професійними словами».
— Як вам вдалося так довго протриматися на телебаченні з культурницьким проектом? — запитуємо на завершення.
— 9 років — це солідний вік для програми, — визнає Володимир Грицик. — Але це зовсім не означає, що справу вже зроблено. Адже доки люди будуть ходити на джазові фестивалі, філармонічні концерти й читатимуть книги, доти й житиме наша програма. Усе буде джаз!
