З повним співчуттям і розумінням прочитав у «Дні» (№ 139, від 6 серпня 2015 р.) статтю Інни Лиховид про непристойні події в Національній академії наук України, де під час російської агресії проти нашої країни продовжують завзято співпрацювати з агресором, посилаючи до Москви «на навчання» талановиту українську молодь. Крім усього іншого Президія НАН України підставляє цих молодих людей, які однозначно стануть там об’єктом специфічних зусиль російських спецслужб (аж надто благодатний матеріал для вербування під час війни). А якщо не стануть, то це означатиме, що у ФСБ РФ працюють ідіоти та непрофесіонали, але я не думаю, що у ФСБ працюють ідіоти і непрофесіонали. Подібні дії керівництва НАН є не просто «аморальними» (за характеристикою Міністерства освіти та науки), а, на мій погляд, злочинними. Зрозуміло, самі хлопці й дівчата, які в умовах військового наступу на їхню країну їдуть вчитися до ворога, для України втрачені. У НАНУ відбувається щось дуже нехороше, й уже давно. 2014 року внаслідок окупації та анексії Криму НАН України втратила на півострові цілу низку своїх наукових установ: Морський гідрофізичний інститут, Інститут біології Південного моря, Кримську обсерваторію, Карадазьку біологічну станцію й багато чого іншого. І що ж? Жодних протестів з боку НАН України, пограбовані продовжують дружити з грабіжниками. Якісь невиліковні мазохісти? Ні сорому, ні совісті, ні гідності...
А те, що роблять нині з відправкою юних наукових «яничарів» до Москви, це під час війни означає зміцнення потенціалу ворога й ослаблення своєї країни, і кажучи простіше — державну зраду.
І не треба академікам прикидатися дурниками й нести нісенітницю щодо «вчених поза політикою». У період війни 1941-1945 рр. був такий вчений Євген Оскарович Патон, який створював нові технології електрозварювання для прискорення й збільшення виробництва танків. Він теж був тоді «поза політикою»? До речі, подібна заява, будучи перекладеною людською мовою, означає: «Нам глибоко наплювати на Україну і на її долю», егоїстичний інтерес понад усе. Академікам дуже хочеться співпрацювати з ворогами, тому що ніде більше, за їхнім уявленням, науки немає, ні в США, ні в Канаді, ні в Британії, ні у Франції, ні в Німеччині, ні в Японії, ні в Китаї. Наука є лише в Росії...
Нам не треба ковбаси,
нам не треба масла,
Аби зірка на Кремлі
ніколи не згасла.
ДЕ «АКАДЕМІЧНИЙ МАЙДАН»?
Хоча нинішня РАН (Російська академія наук) — це жалюгідний уламок АН СРСР, деградований і підданий путінською владою принизливо-руйнівним «реформам». АН СРСР могла собі дозволити якусь фронду по відношенню навіть до ЦК КПРС. Пригадаймо, як намагалися зняти звання академіка з А.Д. Сахарова. Тоді деякі його колеги несміливо заперечували, мовляв, історія не знає прецедентів, коли б позбавляли звання академіка з політичних причин. І тоді слово взяв співробітник Резерфорда академік Капіца (старший) і сказав: «Як же немає прецедентів? Є. Альберт Ейнштейн у Німеччині». Справді, нацисти його вигнали з академії за «неарійське» походження. ЦК КПРС більше це питання не порушувало. Зрозуміло, нинішня РАН ніколи не дозволить собі подібної «неполіткоректності» по відношенню до вищої влади. РАН нічим похвалитися. Останні її «Нобелі» (академік Алфьоров і академік Гінзбург) — це радянські вчені, які здійснили свою основну наукову роботу ще в СРСР, а двоє молодих Нобелівських лауреатів (за відкриття речовини «графен») — це вчені російського походження, але вони працювали в західних університетах. До їхнього успіху РАН не має анінайменшого стосунку.
Ще огидніша ситуація з російським україноненависником Сергієм Глазьєвим, якому не зрозуміло за які заслуги дали звання академіка НАН України. Цей Глазьєв закликав бомбити наші міста, але нібито українські академіки стоять на смерть за збереження ворогові його почесного статусу в нашій науці. Вимальовується картина якогось москвофільського співтовариства, позбавленого елементарного патріотизму й відчуття спільності зі своєю країною. А що ж тисячі кандидатів і докторів наук, які, напевно, вважають себе патріотами? Чому мовчать? Де академічний Майдан? Чи страшно ризикувати місцем і зарплатою? На сході наші співгромадяни жертвують набагато фундаментальнішими речами. Але вчені мають розуміти: НАН дедалі більше дискредитує себе в очах українського суспільства. Чи потрібна українському народові така за фактом антинаціональна академія наук? Тим паче що дозволяє собі останнім часом те, що можуть не забути й не пробачити.
СТАНДАРТНО-ОПТИМІСТИЧНІ ФРАЗИ...
Повернемося, проте, до наших власне телевізійних справ. На ICTV у Андрія Куликова обговорювали проблему: «Чи зможе Україна повернути Крим?» 54% людей у студії вважають, що ні, а 46% — так. Треба сказати, що в соціологічних опитуваннях колосально багато залежить від того, як сформульоване питання. Я не мав би жодних претензій до доморослих соціологів Куликова, якби вони побудували питання так: «Чи зможе Україна з цією владою (яка його здала) повернути Крим?» І тоді все стало б на свої місця. Не менш цікаво звучало б запитання: «Чи можна з нинішньою владою зберегти території, які ще залишаються в України?» Особисто я від нинішньої верхівки країни чекаю лише подальших провалів і капітуляцій. Очевидно, що вони не володіють такою доброчесністю, як мужність, стійкість і вміння тримати удар. Вони піддаються всякому тиску, звідки б він не походив, і від друзів, і від ворогів.
У студії з’явився міністр закордонних справ пан Клімкін. Його запитали: чи правда, що Захід (США) тисне на Україну, обмінявши нашу країну на підтримку Росії на Близькому Сході? Клімкін усе заперечував. Але був непереконливий. Усе ті ж стандартно-оптимістичні фрази на тлі колаборантської політики офіційного Києва на кримському напрямку.
Тут мав місце ще один фокус: виступаючи в Анкарі на Другому всесвітньому з’їзді кримських татар, міністр Клімкін говорив про національно-територіальну автономію в Криму, а в київській студії — вже про національно-культурну автономію, а це принципово різні речі. Утім, спочатку Крим треба повернути, а далі розглядати всі прийнятні для України й кримчан сценарії.
Клімкін вдався до пустослів’я, мовляв, 2,4 млн кримчан самі вирішать питання про майбутній статус Криму. Це демагогія. Російська етнічна більшість у Криму ніколи не проголосує за татарську автономію. Отже, кримським татарам нічого не світить, а має світити... Нинішня влада збирається повертати Крим так само бездарно, як і здала?
Журналістка Валентина Самар запитала Клімкіна: українські олігархи щедро інвестують у Крим, коли Україна приєднається до західних санкцій щодо окупованих територій?
Зрозумілої відповіді вона не отримала...
Президент Всесвітнього конгресу кримських татар народний депутат України Рефат Чубаров сказав, що проблема Криму має вирішуватися з обов’язковим дотриманням трьох умов:
1) Реалізація права на самовизначення кримськотатарського народу;
2) Прийнятність для більшості кримчан;
3) Зміцнення територіальної цілісності України.
За словами Чубарова, Українська держава в Криму 20 останніх років підтримувала права росіян, ігноруючи права кримських татар і українців. Так, тут я повністю згоден з шановним Рефатом, оскільки багато років спостерігав цю картину. І якщо на кримських татар офіційний Київ хоча б формально реагував, то українці Криму для нього взагалі не існували. Так було за Кравчука, Кучми, Ющенка, не кажучи вже про режим Януковича.
Чубаров закликав негайно розірвати капітулянтську угоду про постачання електроенергії до Криму.
А політолог Кочетков додав: «Проблемами Криму більше займаються інші країни, ніж уряд України».
Потім намалювався біля мікрофона крутий представник «Опозиційного блоку» нардеп Євген Мураєв, який представив свою версію останніх безладів у Харкові. Але почав він здалека, розповівши, як 2014 року нібито українські активісти захоплювали будівлю обласної адміністрації в Харкові, а потім їх звідти витиснули особи, яких Мураєв називав «харків’янами». Тут уже не витримав навіть всеїдний Андрій Куликов, який, як виявилося, сам тоді був на місці подій. Він з обуренням повідомив Мураєву, що прапор РФ над будівлею обласної адміністрації Харківщини піднімав житель Білгородської області Росії...
РОЗПЛАТА ЗА АВАНТЮРУ
Причому, і це показово, своїх ідейних противників Мураєв наполегливо й незмінно називав — «проукраїнські активісти». Чи виходить з цього, що самі Мураєв і його прибічники належать до «проросійських» і «антиукраїнських» активістів? Словом, з «Опо-блоком» усе зрозуміло. Незрозуміло лише, чому влада Порошенка демонструє режим найбільшого сприяння цьому осколку правління Януковича.
Мураєв, як мені здається, спробував шантажувати владу, заявляв, що Харків «може гойднутися в інший бік». Ну, якщо «Опо-блок» не обмежать, боюся, що дійсно гойднеться...
Ці місцеві вибори, які нам нав’язують, ймовірно, закінчаться для України погано. І ми отримаємо ще кілька тривожних територій, коли антиукраїнські сили в умовах війни візьмуть легітимну владу. Розплата за авантюру «людей зі сцени Майдану», які не можуть вийти за межі дрібного політичного інтриганства, буде важкою. Коли йде війна, з ворогами не заграють.
