Знаний російський публіцист Юлія Латиніна за всієї своєї критичності щодо чинної російської влади не втомлюється повторювати: цьогорічні дії Путіна з анексії Криму та Севастополя були імпровізацією, Кремль до них заздалегідь не готувався, а вдало скористався ситуацією хаосу в Україні після скинення Януковича. Мовляв, тільки дурень не візьме того, що погано лежить, якщо воно господареві — зважаючи на надзвичайно мляву реакцію нової української влади — не дуже потрібно. Ці тези вона в тому чи іншому вигляді повторює вже півроку, з самого початку «русской весны» на території України і у статтях, і в авторській радіопрограмі «Код доступа» на «Эхе Москвы», і в тих телепередачах, куди її рідко, вряди-годи (Росія! цензура!) запрошують.
Але ті, що відстежували упродовж останніх 15 років (тобто часу перебування В. Путіна при владі спершу як прем’єра, а потім президента Росії) розвиток ситуації в Криму, навряд чи погодяться з цим твердженням Латиніної (яке стало популярним у певних колах російських інтелектуалів). Бо ж за цей час проявилося стільки симптомів російського проникнення і взяття де-факто під контроль Криму і Севастополя, було вкладено стільки сил і грошей у підготовку місцевої п’ятої колони, що вести мову про імпровізацію якось не випадає. Йдеться про широкомасштабну операцію з анексії території України, заздалегідь підготовлену, розплановану й опрацьовану.
• Майже одинадцять з половиною років тому мій колега і постійний автор «Дня» Ігор Лосєв опублікував у виданні «Українські проблеми» (існувало колись і таке) за 22—23 травня статтю «Чи існує таємна угода Кучма — Путін щодо Севастополя?». Стаття починалася так: «В українських колах Севастополя дедалі більше з’являється чуток щодо існування таємного пакту двох президентів про поступову передачу цього українського міста Росії. У російських севастопольських колах цього не підтверджують, але натомість заявляють, що інтеграційні зусилля Леоніда Кучми і російського капіталу, що скуповує зараз в Україні все, що становить щонайменшу цінність, мають у найближчій перспективі призвести до територіально-державного злиття з Росією. Обидві точки зору не є взаємовиключними». Далі у статті йшлося про факти, які засвідчували високу ймовірність наявності такої угоди. Ігор Лосєв, зокрема, писав: «Мають у такому випадку пояснення й досі не врегульовані аспекти перебування російського флоту на поки що українській території: відсутність української юрисдикції щодо військових формувань іноземної держави в Севастополі, що проявляється у досить таки дивних формах, коли озброєні російські патрулі вештаються українським містом, немов десь у Самарі чи Тамбові, та ще й затримують українських військовослужбовців. Ще й досі юридично не оформлена оренда Російською Федерацією об’єктів, земельних ділянок та акваторій бухт на території України. Справді, якщо є таємний пакт Кучма-Путін, навіщо все це оформлювати? Навіщо здійснювати український контроль над діяльністю ЧФ у Севастополі, якщо місто незабаром все одно стане російським?»
І далі: «2000 року бойові частини морської піхоти ЧФ РФ (а саме вони здатні реально контролювати місто) за чисельністю дорівнювали бойовим частинам України в Севастополі. Зараз вони мають в місті бригаду морських піхотинців та батальйон охорони, понад 150 одиниць бронетехніки та артсистем, і планується подальше їх посилення. Всі ж українські підрозділи такого типу офіційний Київ прибрав із Севастополя... Уже цього року російський гарнізон Севастополя вчетверо переважатиме український».
• Детально проаналізувавши вчинки адміністрації Кучми Кремлю задля того, щоб угамувати експансіоністські апетити останнього, автор статті зробив висновок: «Але глибоко помиляються ті в офіційному Києві, хто вважає, що такі вчинки, а фактично капітуляція перед Росією, зможуть заспокоїти «великого сусіда». Це лише спонукатиме до подальшої експансії. Адже, як свідчить історія, будь-яка успішна агресія тільки заохочує до наступної... Тому відкупитися Севастополем не вдасться, після такої акції одразу постане питання про Крим, потім про «Новоросію», далі скрізь».
У ті роки Путіну не вдалося реалізувати свої плани — завадила помаранчева революція. А от Віктор Янукович, послідовно знищуючи українську армії та флот і віддавши їх під контроль ставлеників Москви, довів ситуацію у Криму й Севастополі до логічного завершення. Один раз він уже розплатився Севастополем за знижку на російський газ (Харківські угоди), продовживши ледь не у вічність термін оренди росіянам військової бази. Вдруге, схоже, він збирався розрахуватися Севастополем (уже остаточно передавши його Росії) за кредит у 15 млрд доларів, який мав допомогти йому виграти президентські вибори. Не вийшло. Тож Янукович запросив російські війська до Криму...
Тим більше, що ґрунт анексії вже був підготовлений Партією регіонів і КПУ. Згадайте початок літа 2006 року. При владі — президент Ющенко та прем’єр Єхануров. У щойно обраній Верховній Раді тривають переговори щодо формування коаліції на основі помаранчевих сил. І саме тоді регіонали, комуністи та їхні сателіти розпочинають масові акції на півострові з метою не допустити проведення спільних зі США та іншими державами навчання «Сі Бриз» у Криму. Але це був тільки формальний привід. Фактично йшлося про репетицію подій нинішньої «русской весны». Знайдіть в Інтернеті вістки того часу, перечитайте репортажі — і ви самі переконаєтесь у цьому.
Репетиція відбулася успішно, але Путін «перечепився» об Грузію. Відтак він розгортає підготовку майбутніх проросійських терористів. В Інтернеті легко знайти фотографії персонажів у хакі з прапором «ДНР», які беруть участь у збіговиську «молодої еліти» на Селігері чи у літніх таборах, де чомусь ледь не всі ходять зі зброєю. Причому це фотографії кількарічної давнини! Для прикладу: у Криму, в селищі Новоозерне (поряд із базою Військово-Морських сил України) майже два тижні у розпал літа діяв міжнародний молодіжний табір «Донузлав-2011», гаслом якого було «Молодь України і Росії: разом — у ХХІ століття». Організатором табору стали «Всеукраинский Координационный Совет организаций российских соотечественников» і «Русская община Крыма», керівником табору — голова ВКСОРС, депутат Верховної Ради, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко.
• У таборі «Русский мир» був на сніданок, обід і вечерю. Виступали історики, політики, політологи, богослови. Спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та «неправильним» християнам, різноманітним «українським нацистам» і «російським ліберастам». «Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розпад Радянського Союзу ми залишаємося представниками одного народу, однієї східнослов’янської, православної цивілізації», — відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один із лідерів «Русской общины Крыма».
Знання у таборі молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща — це «гиена Европы» на службі «вашингтонского обкома», що «украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира». А ще про те, що «последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине», що «Украина обречена на развал», що «это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт». Ну а про такі «дрібнички», як заперечення існування українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто...
• Зверніть увагу — все це говорили за правління Януковича та Партії регіонів у таборі, який проводили під егідою... тієї ж Партії регіонів. А табірні збори такого типу проводили періодично і не лише в Криму.
Вадим Колесніченко тоді підбив підсумки табору так: «Юнь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплено роботою табору». Що ж, «отримані знання» у подібних таборах справді спрацювали — як бомба сповільненої дії, жертвою якої вже стали тисячі людей.
Отож Юлія Латиніна серйозно недооцінила Путіна. На жаль, ця її недооцінка досі мандрує російськими й українськими мас-медіа...
