Четверта річниця каналу «1+1» вже здійснилася — і тепер всіх, безпосередньо причетних до цієї події, можна поздоровити з успішним виживанням за нелегких умов українського телебізнесу. Але, як відомо, тим, кому щастить на успіх, спокій завжди лише сниться. Ось і ми, щоб наші улюбленi колеги з «1+1» не розслаблялися, запропонували їм відповісти на не так святкове, як актуальне для нашого ЗМІ запитання.
— Який особистий урок винесли ви пiсля чотирьох рокiв роботи в національному ефірі з точки зору умов для реалізації принципів свободи слова в Україні?
Олександр РОДНЯНСЬКИЙ:
— Свобода слова має безпосереднє відношення до принципів людської реалізації. Не треба йти в фарватері простих рішень. Не треба ділити світ на хороших і поганих, на «жахливих» консерваторів, які не дотримуються свободи слова, і «привабливих» реформаторів. Цього немає в реальному житті. Є людські інтереси, які реалізовуються в ситуаціях постійного конфлікту. Свобода і демократія починаються з реалізації принципів співіснування людських інтересів. Головний урок, який можна було отримати за чотири роки існування «1+1», — це саме необхідність вчитися толерантності та співіснуванню.
Переконати людину у своїй правоті, якщо ваші точки зору не співпадають, неможливо. Завжди можна знайти якісь аргументи для підтримки протилежної думки. Тому єдиний вихід — навчитися брати до уваги різні точки зору і подавати їх у засобах масової інформації. Але це ще й питання особистої відповідальності журналістів. І особистої відповідальності політиків. А ще ця проблема пов'язана з психологічно зумовленими процесами розвитку того чи іншого соціуму. З цієї точки зору показовим є період перебудови: було знято всі «бар'єри», і що? Народилося нове покоління людей? У той же час, наприклад, Японії важко дорікнути щодо реалізації принципів свободи слова, хоч нічого спільного із західною моделлю вона не має. Тут чинні ще й власні етичні норми.
Алла МАЗУР:
— Робота в такому інтелектуальному середовищі, яке склалося на каналі «1+1», вчить пам'ятати про головне: свобода слова — це, передусім, відповідальність за свої слова й необхідність постійної самоосвіти, щоб мати позицію не тільки зважену, а й аргументовану .
Ольга ГЕРАСИМ'ЮК:
— Якщо говорити про мої особисті спостереження за час перебування в телеефірі, то, оглядаючи простір, в якому працює преса, можу сказати, що, швидше, це не принципи свободи слова, а свобода слова без принципів. При безумовному існуванні ЗМІ найширшого спектру, наявності опозиції, — рівності не було і нема. Як говорить одна досить авторитетна людина: «Отак завжди: одним — усе, іншим — нічого». Принаймні, тих, кому «нічого», часто зустрінеш у суді, та не побачиш і не почуєш, від'їхавши від Києва всього на тридцять кілометрів. Можна також, чим далі, тим сміливіше, висміювати все, що залишилося в країні українського, не боячись отримати за це згідно із законом, поставленим ніби на його (українського) захист. Можна витіснити вже взагалі на задвірки справжню національну культуру, замінивши її героїв дешевими співачками, з табличкою «народна», та куплетистами. Загалом, всі вільні! Але не можу не сказати, хоча б задля об'єктивності, що за чотири роки на «1+1», а отже, в національному ефірі, мені ні разу ніхто не подзвонив з чемною порадою закрити рот. На мене ще чекає спроба осмислити у зв'язку з цим свою роль. Тут два варіанти: чи то я не досить зрозуміло говорю (адже це також наслідки нашої «свободи» — чекати покарання за спробу говорити всю правду), чи то в нас таки справді — свобода говорити. У принципі, не виключений і варіант третій...
Юрій МАКАРОВ:
— Давайте уточнимо: зі свободою слова в Україні немає по-справжньому проблем років вже так з десять. Зі свободою друку — трапляється. Та й то: внутрішні обмеження в тому чи іншому виданні, як правило, на порядок жорсткіші, ніж зовнішні ексцеси. Але в журналіста зберігається можливість вибирати між «Зеркалом недели» і «Товаришем», «Днем» і «Голосом України», «Столичными новостями» і «Фактами». Перефразовуючи афоризм Лариси Івшиної, свобода — це можливість вибирати собі несвободу. Мені особисто на «1+1» з обмеженнями не доводилося стикатися ніколи. Можливо, тому, що я не займаюся політикою. Але й там є відтінки: найбільш вразливим є не по-справжньому проникливий журналіст, а журналіст, який або дозволяє собі відверту «джинсу», або грубіянить з найменшого приводу, через дрібниці. Все-таки основна цензура — всередині. Називається: почуття міри.
