Є така професія — «флагман демократії». Опановують її раз і назавжди, оскільки в професії цій важливі не стільки навички, скільки — ореол. Володіння цією професією дає небачені дивіденди — звичайно, у тих суспільствах і співтовариствах (наприклад, цехових), де дихають повітрям міфів, і де раціо відсутнє.
«Флагманами демократії» залишаються довічно, незважаючи на будь-які метаморфози у своїх симпатіях, у тому числі політичних. Для цього потрібно вміння талановито відігравати роль «третейського судді» — за будь-яких обставин. Скажімо, можна у виборчій кампанії «критично» — але все-таки підтримувати діючого президента і єхидничати на адресу тих, хто «некритично» виступав на стороні опозиції. Потім настільки ж талановито можна щиро дивуватися, де ж те «нове» у старому, і з абсолютно некритичним придихом, у свою чергу, підтримувати нових героїв... Чому б і ні? Якщо при цьому і заворожена юрба буде ще довгі роки сприймати «флагмана» не по його реальній сьогоднішній адекватності, а по колись набутому (на той момент найчастіше вельми заслужено) образу...
Останні телесюжети в наших інформаційно-політичних щотижневиках і щотижневиках пресових змушують задуматися про деякі феноменальні особливості нашої журналістики. Політолог Михайло Погребінський у нашій газеті ( «День», №214 ) висловив думку про «професіоналізм» в лапках висвітлення нашими деякими телеканалами недавнього візиту урядової делегації на чолі з В. Ющенком в Москву. Втім, коли, скажімо, у «Подробицях тижня» («Інтер») переговори в Москві характеризуються як повний провал, а в передачі «День сьомий» (ICTV) вони ж називаються «на диво результативними» — це, взагалі, ще не нонсенс. Зрештою, кожне видання має право на своє трактування того, що відбувається — хоча, звичайно ж, якби ці видання були стурбовані довірою глядачів (тим більше, якби ці глядачі жили в країні торжествуючого «раціо», а не «міфіо»), — вони б не те що не були б настільки категоричні, але, принаймні, вони б постаралися викласти й інші точки зору. Але нонсенс все-таки в іншому: про те, що все ж таки насправді сталося в Москві (тобто факти) під час візиту Ющенка Михайлові Погребінському, скажімо, довелося дізнаватися, за його словами, з інших, доступних йому джерел. А що робити тому глядачу, у якого таких «незалежних» джерел немає? Тобто, ви розумієте, що мова йде про практичну невідповідність наших ЗМІ своєму головному професійному обов’язку надавати інформацію?
Втім, хтось може мені заперечити, що головне для журналіста-аналітика (а не репортера) — це, все ж таки, пошук причин і наслідків різних подій, їхнього взаємозв’язку. А значить, це вже трактування, у якому нікуди не дінешся від суб’єктивізму. І що (за умови, зрозуміло, благих намірів) журналіст може обирати для себе кожну з безлічі ролей, у тому числі як і суспільного критика, так і суспільного адвоката будь-яких політичних сил, виходячи з власного уявлення про пропорцію «+» і «-» у їхніх діях (саме пропорції, оскільки, як відомо, абсолютної істини — не буває). Що ж, так воно і є. Однак правда і те, що журналіст і в тій, і в іншій ролях повинен бути незашореним і адекватним дійсності, виходити з усього розмаїття фактів — при побудові своїх найсуб’єктивніших концепцій. Не приймаючи нічого на віру, все піддаючи сумніву, ставлячись зі здоровою громадянською підозрою до дій держави і влади, завжди (така вже їхня природа!) прагнучих до самоабсолютизації і самоапологетики. При цьому, напевно, із критичною недовірою варто ставитися насамперед до тих політиків, хто має на даний момент владу (хоч у повному обсязі, хоч у якомусь сегменті). Тому що саме політики, які мають владу, мають найбільший вплив на життя суспільства, країни, конкретних людей. Журналіст ніколи не може бути апологетом влади, це нонсенс. І, скажімо, ми спостерігаємо на Заході, як навіть ті видання, що під час передвиборної кампанії підтримують майбутніх переможців, після виборів практично завжди займають більш зважену, відсторонену позицію, дозволяючи собі критикувати дії своїх же, здавалося б, «висуванців». І це там, на Заході, вважають нормою — як самі журналісти, так і політики! А ще там журналісти вважають нормою аргументувати — як критику, так і підтримку дій влади (а критика одних кроків не виключає, зрозуміло, підтримку інших). А ще — відокремлювати виклад фактів від коментарів, а ще подавати також і аргументи опонентів... І ще багато чого іншого — про що і мною в тому числі вже писано і переписано, але, виявляється, щоб мати хоч якийсь критерій, треба повторювати це навіть для себе самої ледве не щодня.
Це необхідно робити i перед тим, скажімо, як у суботу прочитати інтерв’ю Віктора Ющенка в «Дзеркалі тижня» , а в неділю подивитися сюжет у програмі «Вікна-бізнес» (СТБ) про нібито можливу відставку В. Ющенка, підготовлений на основі слухів і припущень (про це заявили самі творці програми — і не на докір їм це підкреслюю я, тому що у світлі останніх подій, здається, вже не тільки знаючі люди розуміють, що в нашій країні реальна політика і дотепер робиться саме під килимом, а не на основі публічних дій, заяв і офіційних кроків). Автори цих матеріалів, зроблених у різних жанрах (інтерв’ю — у «ДТ» і деякого публіцистичного есе — у «Вікнах») — Юлія Мостова та Елла Соловйова — займають одну чітко визначену позицію: Віктор Ющенко — герой- реформатор, що може, хоче і знає, як рухати Україну по шляху радикальних реформ задля «реального добробуту» «маленьких українців». Заважають В. Ющенку — на думку Ю. М. та Е. С. — не названі прямо особистості, які мають відношення до семи приватних обленерго, протистояння в питаннi нафтопроводу Одеса-Броди, заклопотані дискредитацією Юлії Тимошенко, і, зрештою, ті, кому потрібно заробляти гроші (парламентські вибори на носі), а «з цим прем’єром їх не заробиш» (цитата з «Вікон»). Ну а біда В. Ющенка — в його порядності, емоційності, в небажанні «бути річчю для чужих ігор» (цитата з «ДТ»), та інших, взагалі ж, доблестях. При цьому, щоправда, «Вікна» наводять ще деякий фактаж, що, нібито, претендує на доказ успішності діяльності уряду. Слівце «нібито» — це моє, Наталі Лігачової, тому що ні я, ні чоловік, ні моя дитина, ні моя мама-пенсіонерка, поки що тих успіхів (які, на думку СТБ, стануть очевидними, як тільки статистики підіб’ють свою річну звітність), не відчули. Ріст ВВП? Збір врожаю, як процес, який пройшов сам собою, а не «битва»? Видача пенсій і підвищення їхніх сум, як і підвищення зарплат? Але, дозвольте, моя мама щодня ходить на базарчик, що біля гастроному «Київ» на Харківському масиві, і в сам гастроном. І дуже добре щодня рахує, куди йде її «нібито» підвищена пенсія, якщо, скажiмо, яловичина ще минулої зими коштувала 6 — 7 гривень, а нині вже 13 — 14, яйця — 2 грн., а нині — 3 — 3,5... А ще ми платимо за навчання і харчування 9-літньої Каті, і можемо розповісти, як ростуть ціни там. А ще — платимо за квартиру...
Звичайно, ніхто не сперечається: для того, щоб зміни на макроекономічному рівні стали відчутними на мікрорівні «маленьких українців», повинен минути час. Але... Якщо вже, як стверджують самі «реформатори», проти них розгорнута зараз олігархічними ЗМІ саме «інформаційна війна». Якщо СТБ присвячує цілий сюжет злісним намірам деяких сил негайно зняти Віктора Ющенка з посади прем’єра (поки, з одного боку, Америка «проґавить», заклопотана своїми «торжествами демократії», а з Росією, мовляв, Ющенко вже встиг все важливе підготувати до підписання, а, з іншого боку, ті ж статистики ще не «підбили бабки», і, виходить, ще не можна викликнути: «За що ж зняли?»). І якщо, нарешті, «ДТ» проводить прозорі аналогії із супергероєм Джека Ніколсона з фільму М. Формана «Політ над гніздом зозулі» — то, принаймні, творці, скульптори такого образу нашого прем’єра повинні бути стурбовані пошуком художньої правди і максимально виразних засобів її утвердження . Кажучи простіше — пошуком істини та її аргументації. Ну, у всякому разі, у Мілоша Формана було так. Перш, ніж до того байдужий до всього індіанець з божевільного будинку виривав з підлоги мийку і пробивав нею стіну на волю — режисер змусив мене, глядача, повірити в можливість цього. Повірити — під тиском «убивчої», у тому числі й емоційно, до речі, але і — змістовно — мотивації. А що ж я бачила в сюжеті СТБ? Що, там хоч пальцем хтось ворухнув, щоб довести мені, що саме зараз (і чому?) хтось хоче саме відставки Ющенка? Довести, що прають, що в деякі схеми вхід заборонений, то до чого тоді весь цей гамір про боротьбу уряду з олігархами? Чим тоді так звані «демократи» і ЗМІ, що їх героїзують, відрізняються від тих, хто, тасуючи колоду, призначає, хто сьогодні буде «Лазаренком», тому що в колоді, як відомо, усі приблизно одним миром мазані... І навряд чи про це, скажімо, не знає Юлія Мостова, коли пише, що Вікторові Ющенку лише недавно відкрилася реальність «не тільки стосовно Кабінету Міністрів, але й стосовно справжніх інтересів представників інших гілок і стовбурів влади». А що, до цього В. Ющенко жив у лісі, що, на посаді глави Нацбанку він не знав «справжніх» інтересів справжніх «стовбурів» і «гілок»? Не вірю!, як казав К. Станіславський (нинішня театралізація політичного процесу, їй-богу, тягне на відповідні асоціації!). А хто мені постарався хоч якось аргументувати ту оду, що проспівало СТБ «жінці, без якої Ющенко не зможе працювати в Кабінеті Міністрів»? Ну, припустимо, генеральному прокурору підказали, у який саме момент говорити про можливе притягнення Юлії Володимирівни до кримінальної відповідальності (про те, що «тасують колоду» тоді, коли треба і як треба — знають вже всі). Але все ж таки — хтось спробував виразно спростувати «наїзди» генеральної прокуратури? Чи, скажімо, чому я повинна вірити апріорі, що В. Ющенко — це символ порядності? Ні, я не сперечаюсь — але хочу бути упевненою, що це саме так і є. Але виходячи з чого? Виходячи з чого я повинна повірити, що, наприклад, ва була Туреччина, котра, за словами Елли Соловйової, під час візиту Л. Кучми до цієї країни, висловила своє «замилування діями уряду» (цитата з «Вікон» — котра, однак, не пояснює: якими саме), а Леонід Кучма був дуже неправий, коли там же, у Туреччині, розкритикував усе, що було зроблено урядом, і, головне, те, чим більше за все він пишався: перехід на грошові розрахунки в ПЕК. Хтось мені пояснив, чому все ж таки грошові розрахунки — це добре, і чому все ж таки їх критикує Президент? І взагалі, якщо уряд Ющенка виконує програму Президента (за його ж заявами) — то чому Кучма їх критикує? Люди знаючі, я розумію, можуть зараз покрутити пальцем бiля скроні і сказати: вона (тобто, я), що, не розуміє, чому цього доводити ніхто не буде? Як і аргументувати, на які саме інтереси олігархів наступили Ющенко і К, де конкретно, на які суми, які схеми... Але якщо це так, якщо наші демократи теж змушені (припустимо) грати за певними правилами політичної верхівки, якщо і вони приймаСуркіс і Тимошенко, у яких, згідно з моїми особистими уявленнями, приблизно однакове морально-етичне минуле, тепер раптом стали антиподами? Чому Суркіс залишився «олігархом», а Тимошенко стала «реформатором»? Я хочу так думати, мені від цього легше жити буде — від однієї думки, що знайшлася там, нагорі, хоч одна Жанна, що мої, виборця, інтереси, хоч якось намагається захистити... Але — доведіть! Адже, зрештою, це я, виборець, утримую в тому числі і нашу Жанну, і повинна бути впевнена, що вона таки не даремно «проїдає» мої кревні... На жаль — замість цього мені вже майже рік пропонують в це просто... вірити! Чи, скажімо, доведіть, що та відкрита боротьба, котру зараз ведуть ЗМІ, які підтримують так званих «олігархів», проти уряду — так, звичайно ж, теж пересмикуючи, так, звичайно ж, публічно лише тому, що позбавлені колишнього впливу на Президента (але, як на мене, аж ніяк не завдяки зусиллям Ющенка!) — це гірше, ніж та винятково підкилимна боротьба, котра раніше йшла на всіх фронтах. На жаль... Таке враження, що не тільки нашим політтехнологам, ще за радянською практикою, ще в пострадянському суспільстві, необхідна постійна, і чим ірраціональніше, тим краще — присутність Героя й Антигероя, чорного клоуна і білого клоуна, меншого і більшого зла... Але і нашим журналістам без цього — не прожити, тому що без перманентного скандалу, без перманентної війни всіх проти всіх, без можливостей щодня гучно навішувати ярлики — і писати нема про що. Тому що — не вміємо, тому що — не тому вчилися, тому що просто кропітка, щоденна робота аналізу, систематизації фактів, пошуку тенденцій, прогнозування подій, виходячи з реалій, а не інтересів, і кулуарних нашіптувань один одному — це ж набагато менш ефектно, лунко, ніж «демонізація» і «героїзація»... Згадайте, наприклад, дебати Буша і Гора, і роль у них ведучого-рефері — нудьга й годі! Якась «бухгалтерія»! Інша справа в нас: вічно популістські «п’яті кути», не «конкуренція цифр», а війна іміджів, у якій всі засоби гарні. А, значить, треба лише щорічно трохи модернізувати фасад нашої «демократичної» журналістики — ну, скажімо, до вже випробуваної технології «війни» додати щіпку «технології пробивання на сльозу», тим більше, що красивий же чоловік, і народ «ведеться» на образ мужнього борця з олігархами... (Втім, я не виключаю й особистого зачарування чи особистої участі до того, що відбувається в долі прем’єра, самих журналістів. Заради Бога — усі ми люди, і, дійсно, будь-який політик гідний співчуття там, де є біда. Але все ж таки, хіба можна не відрізняти мух від котлет?, — так і хотілося запитати в редакторів того ж СТБ, що взагалі ж звичайно відрізняється виваженістю підходів). Модернізувати фасад — і все «о’кей». І навіщо, беручи інтерв’ю у Віктора Андрійовича, цікавитися, скажімо, звідкіля уряд взяв гроші на зарплати бюджетникам, шахтарям, пенсіонерам — без кредитів МВФ? За рахунок яких саме механізмів йде ріст ВВП? Чи чому при зростанні ВВП реальна зарплата падає? Чому будь- який міністр палива й енергетики стає ворогом Юлії Володимирівни? Що, зрештою, робити простим громадянам у своїх майже неопалюваних житлах, зі своїми вирослими зарплатами, на які нічого не купиш — крім того, що радіти зростанню ВВП і стежити за пристрастями у верхах? Чому черговим питанням до прем’єра, наприклад, завжди залишається питання по ПЕК? А коли, наприклад, прем’єр в інтерв’ю «ДТ» заговорив про сільське господарство — так одразу й інтерес мовби пропав: адже немає приводу для скандалу! А між іншим, конкретні питання і виразні відповіді могли б набагато більше відтінити успіхи уряду і достоїнства прем’єра, ніж, скажімо, та ж сама нинішня істерія про можливу відставку Ющенка, «політичний заповіт» його в інтерв’ю «ДТ» ( чи розраховують наші ЗМІ силу слів? — хотілося б ще запитати) і таке інше. Тим часом, саме такими чутками, «версіями» і припущеннями заповнені зараз багато які наші ЗМІ.
Наша професійна безпорадність (чи небажання професіоналізуватися?), по-моєму, яскраво проявилася й у зв’язку зі зникненням Георгія Гонгадзе. По-моєму, те, що взагалі відбувається зараз навколо справи Гонгадзе — це не тільки діагноз політичній і соціальній системі, що функціонує нині в Україні (з явною неадекватністю дій безлічі структур, у тому числі і державних). Але і, на жаль, діагноз нашій журналістиці, тобто, нам, якщо вже бути гранично конкретною. Виявилося, що ми як і раніше здатні займатися лише фіксацією зведень із прес-конференцій чиновників та політиків і версій, заснованих на винятково власних умовиводах... Замість того, щоб насамперед добувати факти й аналізувати їх — ми займаємося нібито «дієвим» тиском на відповідні органи, котрі, однак, на ці «дитячі витівки» реагують абсолютно «пофігістськи», елементарно уникаючи наших питань до них і... використовуючи нашу суєту і наше незнання у своїх чиновницько-політичних розборках. А в гіршому випадку — ми і самі стаємо чи то сліпим знаряддям, чи то заручниками, чи то свідомими учасниками цих ігор... Виявилося, що «розслідувати» що-небудь ми готові винятково тоді, коли є конкретне політичне замовлення, і політичний дах, а коли таких немає — то і... Я не схильна думати, що це тільки наша провина. Ні, звичайно ж, і біда — адже, як колись уже писала в «Дні» журналістка «Голосу Америки» Оксана Легостова, у США журналісти, в усякому разі, не бояться за своє життя і життя своїх близьких... А ми боїмося ще й, на жаль, злиднів...
Але ще невідомо, що небезпечніше для суспільства — такий, на жаль, невисокий моральний й професійний стан державних та політичних структур — чи малопрофесійний стан нашої журналістики? Адже історія переконує нас, що саме преса найчастіше була каталізатором по-справжньому демократичних змін у суспільствах. Будучи, за моїм глибоким переконанням, не тільки лакмусом стану самого суспільства, але й деякою мірою його «лікарем». А що робити, якщо хвора сама преса? І якщо й лікуватися вона найчастіше не вважає за необхідне, ховаючи симптоми недуги митецькою симуляцією своєї нібито ексклюзивної «прогресивності» і «значущості»... Питання тільки в тім, що ж ми побачимо наяву, коли зникне й цей дурман?
