Висвітлення катастроф — одна з пріоритетних тем сучасного телебачення. Для показу найжахливіших наслідків природних катаклізмів чи рукотворних малих і великих трагедій залучено величезні телересурси, відведено найкращий ефірний час багатьох телекомпаній. Існують навіть окремі канали, які спеціалізуються на показі стихійних лих, аномалій, жертвами яких стали мільйони людей. Усе це дає підстави запитати, чому в світі з такими потужними ЗМІ, які щомиті готові у прямому ефірі транслювати образи людського страждання, не стало більше співчуття? Як виявилося, візуальна доступність ще не гарантує співпереживального солідаризму з жертвами землетрусу чи терору... Чому в інформаційно глобалізованому світі відчуття передекранного комфорту блокує адекватне сприйняття масштабних трагедій та їхню знаковість?
Поверхове, суто інформаційне (за деякими винятками, наприклад — cпецпроект Костянтина Стогнія «Цунамі») висвітлення недавніх наслідків землетрусу та цунамі у Південно-Східній Азії свідчило про неготовність чи небажання нашого телебачення всебічно проаналізувати цю трагедію та залучити українського глядача до процесу осмислення великого потрясіння, спричиненого смертю понад 300 тисяч осіб. Звісно, важко дорікати комусь у відносному ігноруванні чужих трагедій, коли ми не можемо забезпечити інформаційну актуалізацію як умову застереження для прийдешніх поколінь. Наприклад, чи може хтось пригадати кількагодинну пряму трансляцію бодай одним українським каналом поминального заходу, присвяченому жертвам Голодомору на зразок нещодавньої з Освенціма? Попри те, що Голодомор — це сьогодні проблема не стільки знання, скiльки інформаційної мобільності нації. Пригадуєте, як у Ліни Костенко: «Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав». Ось і виходить, що народ живе своїми життям і трагедіями, а телебачення своїми «жахами» у перервах поміж численними шоу-програмами.
Особливо це помітно в намірах ТБ підпорядкувати власним форматам образи й суть найрізноманітніших процесів, у тому числі й тих, що спричинили численні жертви. Цей телевізійний світ не цілком відірваний від реальності, оскільки черпає з неї сировину. Та головне тут — процес, під час якого самостійний світ ТБ поглинає дійсність, після чого єдиною дійсністю стає дійсність ЗМІ, а не та, що є насправді. Дуже часто ця дійсність естетизована, вкрита товстим шаром екранно досконалої телекосметики розваг, — і все заради спокою глядача. Складається враження, що телебачення оберігає ілюзорний комфорт свого споживача, який завдяки йому не завжди здогадується, що війни на Балканах, Сомалі чи Іраку — не комп’ютерна стрілянина, а жорстоке криваве дійство. Крім того, телеобрази насилля часто подають без будь-яких пояснень, причинно-наслідкових зв’язків, тобто як явища самодостатні та непричетні до людської діяльності. В одній зі своїх книг білоруська письменниця Світлана Алєксієвич якось зауважила: «Після Чорнобиля нам усім треба багато думати, зрозуміти. Перед людством постало багато нових проблем. Треба йти далі. Заглянути у глибини. Релігійні, філософські та космічні. Я дуже багато прочитала, переглянула. І побачила, що люди вже звикли до Чорнобиля! Зараз моє завдання — пробитися до людей через оте звикання».
У цих словах — готова концепція журналістського призначення, зокрема для ТБ. Звісно, можна знайти добрий десяток причин, аби виправдати власну безпорадність. Зокрема, що екран переважно ігнорує складність проблеми. Він відфільтровує, препарує множинність світу до простих та ефектних образів, які уява масового глядача має легко сприймати. А ще можна послатися на диктат нового цензора — рейтингу, що істотно впливає на критерії відбору новин та їхню подачу; або на зменшення часової різниці між подією та появою інформації про неї, і, як наслідок, для її журналістського аналізу (роз’яснення) майже не залишається місця. Важливість власне події стає несуттєвою, водночас ідеалізується інформування про подію. Якщо процес передання й оброблення інформації з в’єтнамських джунглів до її появи на телеекранах Нью-Йорка у 60-х роках минулого століття тривав 30 годин, то інформація про події часів війни у Перській затоці (у випусках CNN) доходила за секунду. За таких умов споживач отримує голу інформацію, без жодних коментарів. Інформація як така не спричиняє розуміння; можна бути поінформованим про тисячі справ і далі їх не розуміти, не відчути, не пережити. Тому так важливо не лише займатися калькуляцією фактів, а обговорити, прояснити, прокоментувати їх, побачити за ними певні явища й тенденції.
Якщо особі бракує знання про світ, то, навіть за бажання зрозуміти інформацію про нього, вона не вловить повноти сенсу, не поставить цю інформацію в контекст закономірності, історичної перспективи, що полегшує декодування причин і наслідків того, що сталося... У сучасному світі потрібно подавати не лише інформацію, а й контекст, у якому ця інформація набуває певного значення. Подання коротких інформацій із цілого світу веде до втрати повноти образу. Громадськість, яку не цікавить брак харчів та питної води, — це громадськість, вихована великими телемережами. Якщо її увага концентрується на локальних справах і на кримінальній хроніці, то лише тому, що телебачення виховало обивателя, який мало знає та мало чим цікавиться. Людину починає цікавити не суть, повнота інформації, а лише її форма у вигляді заголовка чи концентрованого, посиленого спецефектами зображення.
Така людина ототожнює себе у параметрах подій і цінностей містечкової ідентичності, побудованої з візуальних фрагментів. Так втрачаємо з поля зору світ як багатонаціональну цілісність, яка поступово перестає нас цікавити. Прикладом такої тенденції можуть бути факти, які наводить італійський учений Джовані Сарторі у книзі «Homo videns». Одна з найбільших політичних подій XX століття — падіння Берлінської стіни, яку транслювала телекомпанія ABC, мала значно меншу аудиторію, ніж сюжет про китайського студента, який заступив дорогу танкові на площі Тяньаньмень. Водночас і одна, і друга подія не могла конкурувати з «монікагейтом», що полонив ефір усіх найбільших телекомпаній світу.
Після апогею 1991 року (розвал СРСР, війна в Перській затоці) висвітлення важливих міжнародних подій різко зменшилося навіть порівняно з сірими буднями середини 80-х років XX століття. Уже проголошено кінець «імперії зарубіжної інформації» не тільки на телебаченні, а й у пресі. Якщо порівняти статус міжнародних новин у лондонській «Таймс» сто, п’ятдесят років тому й сьогодні, то встановимо закономірність різкого їхнього скорочення за останні десятиріччя. У типовому номері газети кінця ХIХ сторіччя на першій сторінці, як правило, розміщували рекламу, новели й багато репортажів про Балканську війну. Загалом видання друкувало десятки колонок міжнародних і кілька колонок місцевих новин. Рівно через п’ятдесят років — теж достатньо міжнародних новин про кризу західної цивілізації, коментарів про ситуацію в Італії, Канаді, Китаї. Тепер пропорції істотно змінилися: на першій сторінці місце реклами зайняли статті. І часто трапляється так, що з семи лише одна на міжнародну тематику, наприклад — про нову подругу Леонардо Ді Капріо тощо. Виходить, що в епоху глобалізації новини стають містечковішими, ніж у часи, коли надходження інформації із зовнішнього світу обмежувалося можливостями телеграфу. Така тенденція має щонайменше дві причини. Перша — у прагматизації призначення новин на догоду обивателя, «людини малого місця». Переважно це — розповіді про те, як застерегти себе від сонячних опіків чи переїдання... Друга причина — комерціалізація мас-медіа. Як зауважує британський дослідник ЗМІ Стефен Ґловер, преса потрапляє до рук бізнесменів, які переконані, що «Улан-Батор є ім’ям нового страйкаря з Вест-Гема». Залежність мас- медіа від фінансових кіл суттєво впливає на те, що ми читаємо і бачимо. У змаганні за глядача телебачення обмежує реальність, звужує її рамки до простору розваги, що є оптимальним середовищем задоволення споживацьких очікувань обивателя. Як наслідок, сьогодні телебачення уже не є вікном у світ, а переважно «замковою шпариною». Телебачення сприяє тому, що «людина зображення» не проектує себе на карту світу з усіма його проблемами, а лише на карту вузької спеціалізації, з якою вона може себе зіставити, і в якій себе заспокоїти, а легкість буття — передумова споживання.
Отож «виправдань» справді багато. Можна кивати на «специфіку телебачення», а можна не загравати з совістю, бо рано чи пізно замаскована під цю легкість байдужість стає нестерпною, коли починаєш усвідомлювати свою пасивну причетність до завтрашніх жертв, у яких іще сьогодні була надія.
