Після літньої телевізійної дієти передсвятковий тиждень обіцяв стати бенкетом для телеманів. Уже в понеділок, 18 серпня, телеканал «1+1» запропонував у рамках макарівського «Документа» документальний фільм «Червоний терор» із наступним «камерним» обговоренням. Не стільки переглянутого, скільки тієї події, що могла б стати початком нового «червоного» терору — триденної історії ГКЧП.
Але й до кінця тижня виявилося, що, власне, до ГКЧП, що став каталізатором геополітичних процесів на одній шостій частині суші, точкою відліку нової історії нашої країни, і було звернено погляди теледослідників напередодні і під час святкування Дня Незалежності. Виявляється, дотепер, очевидно, найважливіше — зрозуміти і вирішити: Незалежність України — випадковість чи закономірність? Саме цьому було присвячено передсвятковий телеефір, саме відомі і невідомі подробиці ГКЧП стали найобговорюванішою темою телевізійного тижня. І в «Документі», і в «Я так думаю» («1+1»), і в проекті Олександра Ткаченка «Незалежність: український варіант» («Новий канал»).
Дещо відхилилися від загальної настроєвості Анатолій Борсюк і Дмитро Корчинський («Подвійний доказ, «1+1»), які представили протилежні думки стосовно втрати Україною ядерної зброї. У результаті з телепровокатором Корчинським частково погодилися навіть по-пацифістськи налаштовані експерти, які визнали, що, так, почуття гіркоти і розчарування від цього акту доброї, дуже доброї волі таки залишилося. Хоча і сьогодні кожен із них упевнений, що в умовах того тиску ззовні і тієї некерованості усередині країни, рішення здати третій у світі за чисельністю ракетно-ядерний арсенал було правильним. Те, що цей процес був у центрі уваги зацікавлених сторін — Росії та США, добре пам’ятають жителі «ядерних» місць, які і сьогодні вільно перераховує Володимира Горбулін. У неодноразово згадуваний ним Первомайськ одночасно прилітали міністри оборони трьох країн — України, Росії і США: подивитися, як підривають ракетні шахти, яких там було аж 40. І при цьому обов’язково підкреслювалося, що здійснюваний акт — не тільки крок до зменшення ядерної небезпеки у світі, а й гарантія непорушності існуючих кордонів. Так, у маленьких (не за територією) і непередбачуваних такі іграшки відбирають, але, незважаючи ні на що, прагнення повернутися до ядерного клуба, висловлене чи потаєне, наявне, як і гострий жаль про втрачене.
У принципі, не можна сказати, що телеканали вже занадто були перенасичені історичною публіцистикою. Помітним було прагнення кожного просто гарними фільмами і дотепними програмами покращити настрій телеглядачів. У результаті й у святковій програмі кожен, хто був біля телевізора, виділяв своє — хто військовий парад, а хто — концерт на Хрещатику. Чим приваблюють нас військові паради? Може, ностальгією за відчуттям сили і величі, що залишали після себе військові демонстрації радянської сили, може, можливістю раз на рік подивитися на свою армію «повністю» (а цього року не тільки на армію, а й на воїнів МВС та МНС). До того ж військовий парад — це нечасте побачення армії з народом, це — коли ті, хто йде у строю, дивляться на тих, кого захищають, а не тільки на головну трибуну, і коли народ, а не тільки головна трибуна, оцінююче і запитуще дивиться на тих, хто у разі чого його захищатиме. Здається, що, маршируючи Хрещатиком, військові відчували приблизно те саме, що футболісти на своєму полі при повних трибунах уболівальників, вони теж вбирали енергію тих, хто прийшов подивитися на парад, і трохи боялися такої підвищеної до себе уваги.
І ми якісь відчуття отримали. Наприклад, відчуття неагресивності наших Збройних сил. Можливо, такий настрій навіяв військовий оркестр, що додав воєнізованому святу м’якість, але не позбавив його і належної мужності. Може, ми не відразу зможемо розшифрувати результат цього контакту з армією, але він точно буде.
А ввечері у неділю «Інтер» показав святковий концерт на Хрещатику до Дня Незалежності. Гарний концерт. Якби ще не перебивання інтерв’ю з зірками, якби ще не багаторазові нагадування декого з тих, у кого брали інтерв’ю, що вони багато років віддають нам і країні своє серце. А в цей самий час на «Новому каналі» у передачі «Гол» футболісти, відповідаючи на відверто навідне запитання, розповідали, що без патріотизму не можна, не вдається грати за збірну. І все, здавалося б, правильно — і про віддане серце, і про футбольний патріотизм, а от якась незручність тих, хто спостерігав ці одкровення, виникала. Чи поки що так відчуваємо, чи поки що говорити про патріотизм, не напружуючись, не вміємо.
Деякі відповіді на ці «чи» можна було знайти й у двосерійному документальному фільмі Олександра Ткаченка «Незалежність: український варіант». Автор запропонував «стереобачення» історичних подій — численні різних років інтерв’ю головних діючих осіб, учасників і свідків народження Незалежності давали можливість справді відтворити ті події і покопирсатися у власній пам’яті. Сьогодні на те, як це все починалося, дивимося вже трохи здалеку — 12 років усе- таки минуло. У тому числі шукаємо тріщини і непотрібні повороти, яких не бачили у процесі спочатку безладного руху. На жаль, хитрість і фальш, які навіть здавалися тоді, на початку новітньої історії, необразливими чи такими, що йшли на благо, пройшли через політичні мутації і проростають далі. А країні хочеться ясності і зрозумілості, чітких перспективних планів і елементарної передбачуваності. Що було і як було, ми більш-менш знаємо і поступово дізнаватимемося ще. Сьогодні нам значно цікавіше, що буде далі.
На жаль, голод передбачення майбутнього країни присвячені Дню Незалежності телепередачі не втамували. «Невисловленим» залишився, узагалі- то, практично десятилітній цикл нашої країни. Як формувалася нова влада з усіма її розгалуженнями, хто до неї приходив, і де ці люди сьогодні? Як починалася нова держава не на рівні прийняття державної символіки, а на рівні народження бізнесу, трансформації законодавства і суспільства — аж до змін відносин усередині його «осередків»? Про це нам, напевно, розповідатимуть пізніше, а хотілося б, щоб уже нині. І так само широко і докладно — з численними інтерв’ю учасників і свідків. А якщо уже зайшла розмова про варіанти, один із яких — український, то українському телеглядачу цікаво було б довідатися, як і куди протягом цих 12 років ішли і до чого сьогодні прийшли наші сусіди, відпущені на самовизначення приблизно в один час із нами?
У бажання дивитися вперед багато причин і мотивів. Це не менш складно і відповідально, ніж досліджувати минуле. І не менш запитане суспільством, якому для нормального формування необхідне почуття причетності до того, що відбувається. Навіть на рівні узагальнення прогнозів.
