Дивне таки поряд — увімкни телевізор і насолоджуйся. Причому дивуватися доводиться щодня і з різних причин. От сиділи два місяці переможці парламентських виборів і сміялися з приводу того, що їхні «помаранчеві» колеги ні на що не здатні. Але щойно ті, хто дав стільки приводів для зубоскальства, заявили про готовність почати працювати, єхидні посмішки змінилися вискалом, а іронічна багатослівність — барикадами в законодавчих зборах. А раніше? Тоді, коли країна дивувалася й обурювалася з приводу багатосерійного «мила» про коаліцію, про що рішучі нині протестанти думали тоді, що планували, як уявляли собі своє та наше майбутнє? Таке враження, що і не думали, і не планували, і не загадували. І взагалі, унікальність сучасного моменту полягає в тому, що ніхто не хоче бути опозицією, всім потрібна тільки влада — конкретна, з портфелями. Тепер нас чекає «вторая часть марлезонского балета»? Під завивання про патріотизм з обох сторін, які змагаються у визначеннях своєї любові до електорату. Набридли всі, а це означає, що здивування от-от зміниться зовсім іншими емоціями.
Зате як приємно нас здивували футболісти! Спочатку геть чисто програли Іспанії (і де тепер та Іспанія?), а потім так красиво відповіли на обожнювання та віру в них уболівальників, що їм пробачили все. Утім, й українські фанати здивували світову футбольну громадськість: після такого натхненного співу національного гімну, після напрочуд доброзичливої атмосфери, створеної ними в пересувній колонії, на них, а отже і на нас, почали дивитися інакше. Це побачене всіма обличчя країни — воно любить, страждає, уболіває за загальний успіх. І хто посперечається, що в цьому футбольному успіху є і їхня законна частина.
Утім, не лише наші дивували нас на німецьких футбольних полях. Матч збірних Португалії та Голландії, напевне, ввійде в історію як найбільш видовищний, драматичний і скандальний. Там було все — мордобій і «чисті» травми, театральні «затягнення», колода жовтих карток і рекордне видалення з поля. Про цей матч говорили не менше, ніж про «своїх», нескінченно перепитуючи одне одного: а що це було?
Очевидно, що наші на мундіалі викликали могутній сплеск патріотизму в усіх регіонах країни. Телеканали навперебій показували, як у містах і містечках народ об’єднується, щоб разом подивитися футбол — на площах або в барах. Усі телеоглядачі відзначали це радісне єднання, наголошуючи, що футбол, на відміну від політики, ще може об’єднати країну. Щоправда, в столиці нашої Батьківщини вирішили, що це не привід для порушення звукового режиму, і... відключили трансляцію. Допомогло? Ні. Захоплені фани все одно голосно колобродили півночі столичними вулицями, як і багатьма іншими. А наступного дня телевізійники дивувалися з приводу продемонстрованої суворості.
У День Конституції наше ТБ теж відпрацювало — і по змозі, і по потребі. Загальна тенденція десятої річниці — критична налаштованість по відношенню до Основного Закону, який протягом десятиріччя «презентувався» нам як один із кращих в Європі. Цього разу особливо не згадували про нічні конституційні неспання, більше говорили про конституційні деталі, які стають причиною розбалансування влади. Хоча Перший Національний, як йому і годиться, доповів глядачам про всі офіційні заходи цього дня, торжества й багато іншого, репортажі і цього каналу не були виключно парадними. А що вже казати про матеріали ТРК «Україна», наприклад. Укотре нестандартно підійшли до традиційної теми журналісти СТБ — їхнє вуличне опитування вийшло красномовнішим за офіціозні звіти та критичні оцінки.
Із завидною постійністю присутня на наших екранах нафтогазова тема. Енергетика в нас узагалі в фаворі — за рівнем проблемності. А тут ще й не призначений уряд обіцяє «переглянути» колишні домовленості. До речі, про уряд. Заради чого взагалі були ці «помаранчеві» розбірки з відставками, скандалами, цебрами бруду, «дружньо» вилитими друзями по нинішній коаліції? Тепер усе повертається на круги своя. Але як у анекдоті про нібито вкрадені гостями ложки — «ложки» знайшлися, але неприємний осад залишився.
Так от енергетика. Усе погано, а буде ще гірше. Напевно, тому після «газового» сюжету НТН показав розгорнений сюжет про кладовища. А ми думали, що в нас живим жити ніде, а з’ясувалося, що в країні вже й мертвим місця мало. У результаті чого зростає популярність крематоріїв. А крематорії, до речі, теж енергоємне «виробництво». Жах! Дорожчає не лише життя — смерть дорожчає також. Утім, на цьому непогано заробляють. Про своїх мародерів при крематоріях ми поки нічого не знаємо, а от про російський досвід дещо відомо, завдяки російській «Запретной зоне» на каналі СТБ. А там страхіття — «багаторазові» домовини, вінки, інша «атрибутика», одяг, знятий із мерців і реалізований через комісійки. Загалом російські програми, які закупляють наші телеканали, дещо охолоджують проросійський запал частини населення, що активно підігрівається нашими і не нашими політиками. Особливо любить шокові російські документальні збірники ТРК «Україна» («Чистосердечное признание»). Чого тільки варті програми про те, чим там годують у магазинах і ресторанах довірливих громадян, або про педофілів, узятих на місці злочину. Цілковита темрява.
Шоковим для багатьох напевне став і документальний фільм «Остарбайтери», показаний по УТ-1 22 червня. У ньому свідки говорили про те, про що раніше й пам’ятати боялися. Про те, як радянські солдати ґвалтували звільнених «остів», про мародерство і грабежі, що їх здійснювали не лише з почуття помсти, а й із метою наживи, про спілкування східних рабів із німецькими господарями. Один із таких розказав господині про голодомор, а та все дивувалася та згадувала, що в страшному для нас 1933-му в Німеччину з України ешелонами везли цукор. І він був настільки дешевим, що його згодовували коням по піввідра на добу. І з цим, і після цього нашим нещасним гнаним треба було жити. Пройти через концтабори, вже тут, а не там, терпіти знущання все життя, щоб у кінці отримати принизливу компенсацію. А тепер українці знову, але вже добровільно, заробляють на прожиття в різних кінцях світу замість того, щоб будувати свою країну. Їх знову принижують і пригноблюють, вони здебільшого нелегали на непривітній чужині. І ця «добровільність» трудової еміграції — дуже спірна. Хто з них відмовився б жити та працювати на своїй землі, якби це життя і робота були б хоч би такими ж ситими і менш принизливими? На жаль. А так було б добре. Тоді і свято Основного українського Закону, і ставлення до нього були б іншими — не як до декларації, яка все обіцяє, але нічого не гарантує.
