Так склалося життя, що останніми днями я був позбавлений можливості споглядати весь спектр телеканалів України, оскільки моє телеменю визначила адміністрація однієї оздоровчої установи. Тому довелося зосередитися на обов’язковому репертуарі з 5—6 каналів, з яких найдоступнішим виявився «Інтер». Раніше я дивився його вельми вибірково, постійно перемикаючись на, на мій погляд, цікавіші. Але й перегляд фронтальний, усього, що там подають з ранку й до вечора, по-своєму корисний.
Незрідка «Інтер» називають «головним телеканалом України». Якщо це дійсно так (за 18% його телеаудиторії за даними журналу «Український Тиждень»), то ніякого захвату у зв’язку з цим я не відчуваю. Провідна культурологічна тональність «Інтеру» (як і ICTV, частково «1+1», ТРК «Україна», НТН та інших) — всепоглинаюча радянська ностальгія, що на масовому рівні виражається фразою «Яку країну ми втратили!». Причому, ця туга за далеко не ідеальним радянсько-комуністичним побутом завдяки телевізійним маніпуляціям перетворюється на потужну політичну силу, на ідеологію реставрації попереднього режиму, що цілком природно максимально гальмує розвиток України й погіршує її геополітичні перспективи.
Одним з останніх інтерівських апофеозів нью-совка був штучний ажіотаж довкола так званого об’єднаного турніру двох українських і двох російських футбольних команд. Міфотворці «Інтеру» перевершили самих себе, всіляко намагаючись збудити політизовані емоції глядачів (у дусі сумновідомого «Українського вибору») з приводу матчу «Спартак» — Москва та «Динамо» — Київ. Але очікуваного відгуку не сталося. Не повернувся й минулий ажіотаж. Нудне перекочування м’яча й жалюгідна тінь вулканічних і далеко не суто футбольних пристрастей 60—70—80-х років ХХ ст.
Інтерівські аналітики дечого не зрозуміли й не врахували. За радянських часів за абсолютної скутості національної ідентичності футбол залишався для українців чи не єдиною легальною, безкарною можливістю виплеснути національні почуття. Годі й казати, коли київське «Динамо» «рахувало зуби» московському «Спартакові» (як найбільш московській з усіх російських команд) — це гріло душу, виступаючи як сублімація, замінник природних національних проявів. Але за минулі роки можливостей для національної самореалізації в Україні стало набагато більше — і футбол втратив свою особливу функцію, ту, яку й тепер, наприклад, у Каталонії виконують для каталонців матчі їхньої великої «Барселони» з мадридським «Реалом». Тому ніякого надмірного екстазу серед українських уболівальників не спостерігалося. От якби до нас приїхала мюнхенська «Баварія» або «Манчестер Юнайтед».
Ще один ностальгічний сегмент на «Інтері» — це документально-кримінальний серіал «Слідство вели...» (виробництво телеканалу НТВ). Назва аж ніяк не випадково збігається з назвою культового радянського серіалу «Слідство ведуть знатоки», санкціонованого в ті часи самим шефом МВС Щолоковим з метою поліпшення іміджу радянської міліції. Ведучим нового серіалу на «Інтері» став герой старого актор Леонід Каневський (до речі киянин), який чудово зіграв у «Знатоках» майора Томіна, улюбленця мільйонів телеглядачів. Тепер Томін-Каневський розповідає про найсенсаційніші справи слідчих і сищиків СРСР, про страшні злочини, про злочинців і їхні жертви. Мимохідь він любовно смакує деталі радянського побуту (адже це й часи його власної молодості!), цілком у дусі фрази поета «что пройдет, то будет мило», а змалювання страшних звірств садистів, маніяків і педофілів закінчує однією й тією ж ритуальною констатацією: «А потім велика країна розпалася, але це вже зовсім інша історія». Вигуки про «велику країну, яку ми втратили» постійно й з будь-якого приводу лізуть, як шило з мішка. Мабуть, і садисти, і маніяки в тій «великій країні» були більшими, ніж зараз. І смуток за нею якось не дуже серйозно сприймається у виконанні процвітаючого театрального діяча Ізраїлю, нашого земляка-киянина Леоніда Каневського, хоча його колосальна акторська й людська чарівливість робить свою пропагандистську справу.
Оскільки кілька днів був прив’язаний до «Інтеру», то разів зо тридцять проглянув рекламу студії Шустера, яка починалася висловом Сергія Тігіпка: «Європейці нас зжеруть!» Вислів постійно тиражувався без якихось пояснень, чому зжеруть, як зжеруть і хто «жере» Україну сьогодні. Це, мабуть, робота «Інтеру» на європейську інтеграцію?
Ще більше здивувало інформаційне повідомлення «Інтеру» про те, що нібито предстоятель Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук в однобічному порядку вибачився перед Польщею з приводу Волинських подій 1943 року без якихось вибачень з польського боку, тобто піддавши ревізії вже сталу формулу національного примирення «Прощаємо й просимо вибачення», залишивши від неї лише другу частину. Оскільки «Інтер» незрідка схильний до не зовсім точних інформаційних повідомлень з ігноруванням істотних нюансів, залишається сподіватися, що прес-служба УГКЦ внесе ясність до цього питання. Надто вже воно принципове й важливе.
А День Конституції України телеканал відзначив трансляцією концерту російського гумориста Максима Галкіна з кремлівського палацу. І в цьому весь «Інтер».
А ми говоримо про стандарти журналістики, коли далеко не вся журналістика в Україні є українською. Регулярно насаджувана багатьма телеканалами комуно-совєтська ностальгія реально загрожує нашій країні, позбавляє її майбутнього, лякаючи цивілізований світ ідеологічною дикістю й архаїчністю. Наша тележурналістика величезною мірою винна в усіх бідах України. Розумний, грамотний, патріотичний громадянин України — не герой вітчизняного (?) телепростору. Їм потрібен виборець з національною свідомістю на рівні амеби й суто побутовими інтересами. Їм потрібна телебіомаса, яку вони з успіхом продукують. А коли з’явиться телеканал хоч з якимись потугами на інтелектуальність і громадянськість, він у нас довго не протягне. Доля ТВі в цьому сенсі дуже показова.
Мабуть, зробивши висновки з цього публічного знищення, якось помітно принишкнув «5-й». Еміграція в інтернет стає неминучістю для всіх інтелектуальних кіл.
Здавалося, що нас уже неможливо чимось вразити. Можливо. ТРК «Україна» показала сюжет із села Колочава в Закарпатській області. У цьому селі є школа, де діє жовтеняцька, піонерська й партійна організації. На стінах — портрети Брежнєва, Суслова, Андропова, діти ходять у піонерських галстуках, усюди червоні прапори, серпи й молоти. До дітей приходить директор школи й звертається із закликом: «До боротьби за справу комуністичної партії будьте готові!» Школярі дружно хором відповідають: «Завжди готові!» І це не в Криму або Донбасі, а в Закарпатті, де, можна сказати, містяться європейські ворота України. Такого навіть у моєму рідному Севастополі немає.
Цікаво, в Міністерстві освіти про це знають? Чи припустимо залучати дітей у примусовому порядку до партійно-політичної діяльності? А як бути учням і вчителям, які комуністичних поглядів не поділяють? Навіть у вишах будь-яка суспільно-політична робота дозволена лише за стінами навчального закладу, а тут школа й малолітні діти...
На Першому національному Дмитро Гордон приємно розмовляв з Олександром Морозом. Колишній спікер Верховної Ради ділився спогадами й роздумами про час і про себе. Мороз нині виступає здебільшого в ролі мемуариста, а багато мемуаристів прагнуть заднім числом перемогти всіх ворогів і прославити себе, мудрого й прозорливого, який із самого початку знав, як усе буде, але, на жаль, не був оцінений гідно невдячними сучасниками. Але деякі думки екс-спікера були гідні уваги. Наприклад, Мороз вважає, що якби 1994 р. президентом знову обрали Кравчука, а не Кучму, то Україна у своєму розвитку просунулася б набагато далі. Дійсно, більшість важких політичних і соціальних пороків сучасної України були породжені саме епохою Кучми. І те, що ми справедливо засуджуємо сьогодні, вже містилося в кучмістській системі у більш-менш розвинених формах. Сьогодні до цього додали трохи донецького шарму.
На «5 каналі» показали повтор розмови Сергія Дорофєєва з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Говорили про газету та її місце в українському суспільстві, про перспективи інтелектуальної преси в епоху засилля таблоїдів, низькопробної масовості й жовтизни. У цьому сенсі розумна газета, розрахована на мислячого, допитливого й вимогливого читача, завжди перебуває в складному становищі, оскільки не може дозволити собі йти шляхом найменшого спротиву, пристосування до примітивних смаків. В умовах України такій газеті часто доводиться брати на себе ті функції, яких не виконує держава, зокрема функцію історичної освіти нації. На жаль, у «Дня» не надто багато послідовників в українській медіа-сфері.
Думаючи про філософію «Дня», згадую один історичний вельми повчальний сюжет. Один маршал Франції в Північній Африці розпорядився висадити біля своєї резиденції алею дерев. Ад’ютант сказав йому: «У тутешньому кліматі вони виростуть лише через 50 років». Маршал відповів: «У такому разі їх треба почати висаджувати негайно». Якщо зріла українська нація — справа майбутнього, то працювати на це майбутнє треба вже сьогодні. Що й робить «День».
«Потішив» канал «1+1». Він повідомив, що Україну відвідала одна громадська діячка Гавайських островів. Її чомусь відрекомендували американською індіанкою й довго розповідали про сумну долю американських індіанців, про життя в резерваціях, про боротьбу за їхні права й так далі. І все б нічого, коли б не той енциклопедичний факт, що народи Океанії, Полінезії, Меланезії, Мікронезії, зокрема й Гаваї, жодного стосунку до індіанців не мають. Це різні з расового, етнічного, культурного й лінгвістичного погляду народи.
Не припиняєш дивуватися величезній журналістській «вченості». А не завадило б видавати професійний журнал для працівників преси, наприклад під назвою «Лікнеп-Ж». Може, допомогло б...
