У минулому п’ятничному номері «День» розпочав обговорення теми: чи мають українські журналісти бажати своєму урядові поразки в інформаційній війні? Напевно, переконувати, що Україна принаймні упродовж останніх десятиліть перебуває в стані перманентної інформаційної війни, яка періодично набирає обертів, не варто.
Нагадаємо, поштовхом до розмови на цю тему стала заява голови Ради Міністрів АРК Анатолія Могильова. Він висловив достатньо несподівану, але дуже довгоочікувану як для кримського начальника думку: «Проблема із російською мовою — надумана, і в Криму такої проблеми немає. Державна мова — тільки українська, а регіональна — російська й татарська», — заявив він. Хіба це — не сенсація? Але, звісно, журналісти погналися за перепалкою Могильова з депутатом кримського парламенту Олександрою Кужель...
Утім, ця ситуація водночас доволі типова. Як сказав ведучий програми «Прямим текстом» на телеканалі ЗіК Остап Дроздов, «усіх нас дещо занесло — ми дещо «загналися» в тотальному несприйнятті влади». Політична верхівка справді зробила чимало для того, щоб дискредитувати себе в очах власного суспільства й світової спільноти. Але й журналісти часто не залишають владі шансів на добрі вчинки...
Минулого тижня «День» запропонував дискусію на цю тему медіаекспертам і політологам. Утім, до неї долучилася й молодь — учасники Літньої школи журналістики, чиї думки публікуємо на шпальтах «Дня».
Олеся ЯРЕМЧУК, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Інколи напружений діалог між журналістами та владою й є рушійною силою для розвитку та вирішення проблем у суспільстві. Втім, коли він переростає у війну, то жертв не уникнути. Так, на вагах інформаційного контенту зараз мінус значно переважає плюс. І нічого дивуватися, адже хорошого мало. Я підтримую тих журналістів, що не ховаються в шати цензури, а говорять правду. Проте, як казав Євген Сверстюк: «Поганого багато, але треба й вміти бачити чудо». Синдром сліпоти на позитивні новини заразив чимало людей, й у результаті навіть якщо стається якесь «чудо», то воно залишається поза увагою.
Альтернативою «перетягуванню каната» могла б бути теорія поштовху, яка зараз активно використовується на Заході у всіх сферах життя. Її суть полягає у тому, щоб спонукати людей до правильних дій, рішень (це може стосуватися як зменшення рівня тютюнокуріння чи алкоголезалежності, так і знищення корупції). Це своєрідна філософія лібертаріанського патерналізму. На мою думку, краще б журналісти спрямовували свої сили на зміну аксіологічних парадигм, тобто цінностей у суспільстві замість того, щоб витрачати шпальти газет на те, що «Х побив Y, а Z на це відреагував так». Бракує якісної аналітики та матеріалів, які давали б читачеві комплексний набір інформації, щоб він мав можливість оцінити ту чи іншу ситуацію. Але очорнити й покритикувати набагато легше, аніж запустити в суспільство корисну інформацію й не опуститися до рівня од та панегіриків у стилі комуністичної газети «Правда». Як на мене, журналістам варто писати й про позитивні тенденції в суспільстві. Аби вони тільки були.
Алла САДОВНИК, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Дотримуюсь тієї позиції, що журналісти повинні бути сумлінням будь-якої влади. Якщо уряд чи президент допускають помилки, на них потрібно вказувати й давати поради, як виправити їх. Якщо керівництво держави робить позитивні кроки або принаймні намагається їх робити, цю ініціативу варто підтримати. Журналістика має бути громадянською, вона не може бути аполітичною чи незаангажованою, коли йдеться про інтереси народу, держави. Я не погоджуюсь із думкою Володимира Притули, що журналісти не мають права брати участь в інформаційній війні, що це лише справа урядів. Справді, війну розпочинають державні верхівки, але чекати, як немічні сторожові пси, на припинення бойових дій журналісти не можуть. Так можна і констатувати: вибачте, шановна аудиторіє, ми вам розповідали, що точилася інформаційна війна між нашою й сусідньою країною, ми щиро співчували неспроможності наших вистояти і з жалем повідомляємо, що нарешті наші капітулювали. Не хотілося б бачити такий підсумок. Журналістика — це й є інформаційна зброя, хочемо ми цього чи ні. Справа лише в тім, для яких цілей її застосовувати. Як на мене, моральний обов’язок кожного журналіста — донести правду, справедливу інформацію (недоцільно, мабуть, говорити про об’єктивність). Зрештою, якщо українська преса не відповідатиме на антиукраїнські випади з боку російської, український читач, який цікавиться не лише нашою періодикою, а й сусідською, може піддатися під вплив псевдоаргументів, якщо контрвідповіді з української сторони не буде. Одна з основних функцій журналістики — виховна. Громадянська журналістика повинна виховувати громадянське суспільство, а робити це в умовах тотальної інформаційної блокади не можна. У загальнодержавних інтересах журналістика має бути помічником влади.
Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Починання завжди шукають підтримки. Погоджуюся з думкою журналістів «Дня» відносно того, що стандартно негативна реакція ЗМІ наперед позбавляє владу шансу на «іншу» поведінку. А в умовах, що склалися, особливо важлива спільність зусиль. І в пріоритетах вже не особистісні інтереси владних структур чи принциповість журналістів. Ці дві ланки суспільства передбачають глобальний вплив на політичні процеси, й від того, наскільки журналісти спільно із владою зіграють в часі, залежить успішність зроблених ходів. Чи повинні журналісти бажати владі поразки в інформаційній війні? Суть у тім, що це буде не поразка влади, а поразка країни.
Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:
— Останніми роками українська журналістика стала дещо стереотипною та одноманітною. «Темп» суцільної критики і, більше того, бульварних політичних пліток взяли собі за правило більшість українських ЗМІ. Звичайне констатування фактів і висловлення своєї незадоволеності цими фактами опускає журналістику до рівня інфантильності, відбираючи в неї вміння аналітично й глибинно мислити. Разом з тим, наповнюючи ефіри та шпальти своїми «бойовими діями» проти влади, ЗМІ формують у суспільства комплекс меншовартості, мовляв, нема вже до чого прагнути, бо все було, є й буде погано. Не варто забувати, що саме журналістика презентує життя держави в цілому, то чи не слід, наприклад, показати, що, попри політичні негаразди, в нас є особистості, які мають свої якісно нові запити щодо діяльності влади?
Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Питання про розгорнуту міждержавну інформаційну війну і роль у ній журналістики насправді зараз дуже на часі. Утім, відповідь на нього може бути доволі- таки неоднозначною. Пригадую ще час, коли не всі й не все могли дізнатися в інтернетному онлайн-режимі, а саме — «помаранчевий» листопад». Тоді мої знайомі, гостюючи в родичів у Росії, дивилися по телебаченню зовсім інші новини, ніж транслювалися в Україні. Вони були змушені сприймати все крізь призму бачення російських журналістів, ба — навіть не бачення, а швидше ідеологію, яка є суголосною інформаційній політиці влади РФ щодо України. Тому, приїхавши в Україну, мої знайомі були дещо здивовані реаліями й їм було досить важко змінити у свідомості ту, створену ще російськими ЗМІ, систему координат. Та й зараз прикро, що світ дізнається про Україну здебільшого у викривленому фокусі, адже переважно вся інформація у світовому просторі циркулює саме через російські ЗМІ. І тут я вбачаю недоопрацювання як нашої влади, так і журналістів. Останні дещо захопилися постійною критикою можновладців і вже по інерції критикують все, навіть не бажаючи помічати ці, нехай рідкісні, але позитивні проблиски. І якщо в Японії функціонує цілий департамент для створення позитивного реноме країни у світі, то в Україні журналісти, нібито з благою ціллю бути вкрай об’єктивними, а, може, й з інших міркувань, (не)навмисно «допомагають» російським колегам по перу в інформаційній війні проти нас же самих. Тому тут краще без фанатизму, і варто пам’ятати, що об’єктивність передбачає конструктивну і вмотивовану критику. А ця інформаційна війна надто вже для нас небезпечна, бо Росія й так з легкістю пригноблює Україну економічно та своїми недоброзичливими політичними курсами. Тут українська сторона має відстоювати своє право на правду.
Журналістам не завадило б задуматися й нагадати собі знову про відповідальність за ту інформацію, яку ЗМІ доносять і під яким кутом вони подають її читачеві. Можливо, суспільні реакції саме тому й не завжди адекватні, бо нерозважливі самі інформаційні приводи. З другого боку, розумію, важко підтримувати владу, коли вона сама ж веде інформаційно-дезінформаційну війну проти своїх громадян. Особливо, коли прем’єр з телеекранів розповідає, що поки він зараз тут говорить, там ситуація невпинно покращується. А зайшовши в магазини, усвідомлюєш, що, судячи з цінового зростання, життя очевидно-таки покращується, однак чомусь не в пересічних українців. Тому журналісти, пам’ятаючи про свої функції четвертої влади громадянського суспільства і соціального державного інституту, не можуть залишатися осторонь і мовчанкою підтримувати відверту брехню. Зрештою, я вважаю, що поставити ці дві групи — журналістів і владу — по один бік барикад в інформаційній війні з Росією можуть тільки спільні державні інтереси України.
Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Як на мене, слово «війна» завжди містить негативну конотацію, оскільки завжди означає зіткнення двох (або й кількох) відмінних чи ворожих позицій. Коли у свідомості постає слово «війна», розумію, що йтиме мова про певні жертви, про непорозуміння і присутність деструктивного діалогу. Проте війна списами — це ще півбіди, найстрашніше — воювати перами. У тексті Ігоря Каганця «Мова і війна» чітко прописані негативи інформаційної війни. І тут сконцентровано увагу на тому, що це «масоване просування вигідної інформації і замовчування невигідної, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій», це боротьба людських свідомостей, світоглядів, психологічних зіткнень, ось чому це настільки небезпечно! «Те, що порох зробив з війною, преса зробила з розумом людей», — зазначав Вендел Філіпс (у контексті цієї думки можемо говорити не лише про пресу, але і весь медійний спектр). Гадаю, що питання, яке поставила газета «День», містить безумовну актуальність, адже у нашому українському суспільстві інформаційна війна між журналістами і владою, яка подекуди набирає обрисів «війни амбіцій», більш ніж помітна. Моя позиція співзвучна із думками тих, хто виступає за консенсус між владою і медіа. Чому? По-перше, в українському суспільстві й так багато проблем і невизначеностей, тому зайвих «шрамів» йому аж ніяк не потрібно. По-друге, соціум, який перебуває на стадії своєї формації, повинен функціонувати лише в умовах полагодженого діалогу, який хоч і базується на дискусивному напрацюванні, але не відходить від меж конструктивності. По-третє, і журналісти, і влада повинні хоч деколи згадувати про свою першопочаткову місію у суспільстві, а не виходити з особистісних егоїстичних міркувань. По-четверте, із руйнацією особистісних стереотипів у протистоянні необхідно змінити візію одне одного, розуміючи, що пріоритети обох позицій кінець кінцем збігаються! Отож для мене ідеальна модель суспільства — це тоді, коли відбувається взаємодоповнення і взаємовиправлення хиб; коли журналісти допомагають владі реалізовувати певні проекти, вказують на прорахунки. Коли обидві сторони вчаться слухати одне одного, готові до обговорень і порозуміння. Звісно, з певних об’єктивно-суб’єктивних причин українському суспільству ще рости і рости до такої моделі, але чому б ні? Чому сьогодні не розпочати з маленьких кроків, які з часом стануть великими?
Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецький національний університет:
— Журналісти повинні контролювати владу. З цього контролю виходить і критика, яка має бути здоровою та конструктивною. Кого б ми не обрали, претензії до керівників країни завжди великі і завжди їх більше, ніж позитивних відгуків. Це цілком нормально і зрозуміло, оскільки від цих людей залежить у країні, якщо не все, то багато чого. Але однією з умов демократії є те, що вибори — це воля громадян. Тому з цим вибором потрібно змиритися на певний термін, а через деякий період часу, усвідомивши помилки, виправляти їх. Так діє нормальне суспільство. За тими ж правилами має грати і влада. У нас виходить так: одні хвалять, інші — лають. Але при цьому між ними немає жодного діалогу. Одні бояться не догодити, інші зовсім ігнорують питання національної політики, віддаючи перевагу «чорнусі». І лише деякі журналісти та видання готові висвітлювати всі точки зору, осмислювати те, що відбувається, аналізувати стан речей. На мою думку, постійно бути невдоволеним своєю владою — ознака нестабільного і хворого суспільства. Такою ж нестабільною ознакою є те, що сама влада нерідко не йде на діалог, обираючи форму монологу, коли вона може висловитися, не вислухавши тих, кому має підпорядковуватись. Такі своєрідні «коти-миші» за право виграти внутрішню інформаційну війну. Важливим у цьому питанні є те, що може об’єднати ці протидіючі чинники — національна політика і національна ідея. Багато хто сперечається, визначаючи, якою вона має бути. Але вона виходить з освіти, з національного характеру і менталітету, з історичних передумов. Одна мета — одні бажання — одна стратегія. Якщо все це розуміти, то жодної внутрішньої війни не повинно бути. Якщо ж це існує, значить потрібно шукати причину і видаляти її не хірургічним методом, а психологічним.
