«Імпреза» Оксани Новосад — програма- довгожителька каналу СТБ. І річ тут не стільки в об'єкті авторської передачі Оксани — музиці, скільки в особистості самої Оксани, її фанатичній переконаності в необхідності того, що вона робить. Їй імпонує лозунг керівника ОРТ Костянтина Ернста: «Немає нічого неможливого, є тільки те, чого ми погано захотіли». Випускниця музично-педагогічного факультету, викладачка київської школи мистецтв № 2, вона сама «вивела» себе на телевізійну орбіту — спочатку як журналіст «К.І.Н.», а потім як автор і ведуча власної передачі.
— Спочатку на СТБ, — каже Оксана, — було дуже важко, адже ж канал новостійний, програма здавалася чужорідним тілом. Крім того, я не журналіст за освітою, і мені тривалий час дуже не подобалося «професійне» ставлення деяких журналістів до роботи: з'їздив на зйомку, написав, «начитав» текст — і забув назавжди. Я влаштована трохи інакше. Тепер я вже розумію, що по- іншому в журналістському світі не можна: якщо ти будеш перейматися кожним матеріалом — помреш через день.
— Хто ваша аудиторія? «Імпреза» пропагує чи «відображає»?
— Коли я писала концепцію своєї програми, то вказувала, що вона розрахована на широке коло глядачів. І стала робити елітарну за тематикою програму. Напевно, це парадоксально звучить: я намагаюся робити «попсову» передачу про непопсову музику. Один із шляхів, як «опопсити» або, точніше, «полегшити» програму, — шлях спрощення, відсікання зайвих подробиць. У цьому плані мені подобається робота Парфьонова в «Намедни». Друге, що ми зробили, — абсолютно свідомо ввели рубрику «Враження», де відомі люди, наприклад, Валентин Гафт, Геннадій Хазанов, Олег Басилашвілі, Оксана Забужко розповідають про місце музики в своєму житті. Нині ми маємо намір трохи міняти програму, роблячи її більш інформаційною: прив'язувати до подій тижня, доповнювати новинами з Інтернету, запрошувати в студію мистецтвознавців і критиків.
— Як ви ставитеся до своєрідного «україноцентризму» культурологічних телепередач на нашому ТБ?
— У кожній нашій програмі обов'язково один сюжет присвячено українському виконавцеві або автору. Чому ми це робимо? Тому що в нашій країні є люди, гідні уваги. Героїв сюжетів я вибираю не за принципом їх «засвiченості» в мас-медіа, а виходячи з художньої цінності того, що вони роблять. Матеріал ми намагаємося відстежувати, поповнюючи свій архів. Так сталося, наприклад, з молодим танцівником — нині вже солістом нашого Оперного — Денисом Матвієнком, якого уперше ми зняли ще два роки тому, на випускному в училищі, а потім ще в різний час на репетиціях і в спектаклях. Тепер це дозволяє нам зробити повноцінний матеріал про його роботу.
Я завжди стежу, кого вибирають героями інші програми. Як правило, це гідні люди. Але що мені не подобається — це надмірне захоплення на їхню адресу. Зазвичай за цими словесними витребеньками нічого не стоїть. Відсутність навіть не тверезої аналітики — простої, без істерики, уваги до творчої особистості у глядачів викликає скоріше огиду, ніж щиру зацікавленість. Навіщо цей пафос? Чому не можна спілкуватися нормально, чому з глядача треба робити ідіота?
— Якби вам запропонували створити на українському ТБ культурологічний канал, ви погодилися б? Якою ви бачите в цьому випадку концепцію цього каналу?
— Я відмовилася б. Якось мій викладач оперної режисури Володимир Анатолійович Лукашов (зараз навчаюся в консерваторії за цим фахом) на запитання, чому вiн свого часу відмовився від постановки «Отелло» в Харківському оперному, відповів так: «У мене не було справжнього виконавця ролі Отелло — високого й голосистого. І не було технічних засобів, щоб динамічно міняти декорації в 14 картинах». Так от, я канал «Культура» не стала б створювати з двох причин. Немає надзвичайно сильної особистості, здатної звалити на себе таку роботу, — при тому «грошовитої» і «мізковитої». Водночас вона має бути зрощена на родючому культурному гумусі. У нас є такі люди, але вони, як правило, безпорадні в організаційному плані. І друге — технічно та фінансово сьогодні це осилити неможливо. Це об'єктивні причини. Але взагалі-то поява такого каналу не зашкодила б — має ж бути якась альтернатива всьому іншому. Тому що до моменту пересичення серіалами, політикою, передачами типу «Ситуація» залишилося зовсім мало. Це вже помітно по концертних і філармонічних залах. Через декілька років в Україні обов'язково з'явиться щось подібне. Ми напередодні неймовірного культурного піднесення. Максимальний спад уже позаду.
Як працюватиме канал? Не треба винаходити велосипед. Є архіви із записами концертів, спектаклів, «свої» та імпортні (культурний обмін між країнами налагодити набагато простіше, ніж якийсь інший), культурологічні фільми, яких свого часу назнімали безліч. Плюс — новини культури. Плюс — не найдорожчі, але великі за обсягом часу програми типу «Гість у студії» в прямому ефірі.
Якщо порівнювати з російським каналом «Культура», то особливої різниці не було б. Балет — він і в Африці балет. Найголовніше — професіоналізм і принциповість, жорсткість у доборі тем і текстів.
Будучи в Росії, помітила одну важливу відмінність — і вона стосується не тільки культурологічних передач — це оптимізм. Росія страждала не менше, ніж Україна, від безглуздої політики, та й сама ця країна безглузда. Але при всьому цьому ця заяложена формула — «конструктивізм мислення» — там присутня. Там «попишалися-попишалися» своїм «славетним минулим» — й дали цим темам спокій. Ні, не забули — але пішли вперед.
Зрозуміло, що без історії немає майбутнього, але в нас ці нескінченні посилання на минуле, ця нинішня невпевненість вже дратують. Ну, не переконує мене Кучма, який проголошує: «Ви — майбутнє України!» «Майбутнє» України — у збереженні й розвиткові її культури (хай пробачають мені пафос). Усе решта — похідне.
От, приміром, Гриньків — молодий бандурист — у жовтні записує компакт- диск зі знаменитим гітаристом Елом Ді Меолою (знаю, тому що влітку ми про бандуру зняли цілий фільм, яким, до речі, вже зацікавилися в Росії). Олексія Ратманського разом з Михайлом Шемякіним і Валерієм Георгієвим запросили ставити в Америці балет. От так треба жити — дивитися вперед, не озираючись назад, на схід і на захід. Ми самі себе маємо цінувати. І прямо сьогодні.
