Українська письменниця та літературознавець Оксана Забужко в інтерв’ю руху ЧЕСНО розмірковує про взаємовплив письменника та політичного режиму, профанацію медіа, свідомий вибір громадян, і чи стануть жовтневі вибори доленосними?
— Почнемо із найбільш загального: як ви думаєте, коли незалежна Україна найбільше наближалася до демократії? В який час в нас її було найбільше?
— Бачите, демократія це така штука, якої не буває «більше-менше». Таким може бути хіба що процес руху ДО неї. Для цього й існують всі ті заміри різних параметрів політичних прав і свобод, на які в нас часто покликаються, рейтинги Freedom House і так далі.
Але в основі своїй, у словниковому значенні, демократія — це «влада народу», не більше й не менше. Тобто такий устрій, коли народ сам управляє своїм життям через вибраних ним для такої роботи представників. Властиво, найнятих менеджерів, тих самих сантехніків, яких ми наймаємо, щоб вони тримали в порядку будинок і за це ми їм платимо.
Відповідно ж виборцями ці менеджери й контролюються. Це і є представницька демократія.
Так ось, представницької демократії в нас не було ще ніколи. Той стан, в якому Україна перебуває всі двадцять років — це імітаційна демократія. Тобто вибори-то є, але для того, щоб вони були представницькими, потрібен не тільки чесний підрахунок голосів. Вибори починаються не з облич на білбордах.
Вибори починаються з виборця.
І щоб оцей наш виборець, якого двадцять років тому випустили з велетенської тюрми під назвою «СРСР» і сказали «а тепер роби, що хочеш», усвідомлював себе громадянином — тим самим джерелом влади, щоб він усвідомлював всю повноту своєї влади, вмів і міг нею розпорядитися, в суспільстві має бути певний рівень політичної культури, який є складовою культури загальної. І от з цим у нас повний швах.
— Важко, звісно, сказати за двадцять років, але все ж таки, куди ми прямуємо?
— На жаль, у той самий глухий кут, куди сьогодні сповзають і «старі», представницькі демократії. Нині взагалі кризова епоха, епоха тимчасового «відкату назад» для всієї цивілізації.
Італійський філософ Паоло Фльорес д’Аркаїс навіть ввів такий термін — «путінізація ЗМІ», по відношенню, завважте, до Італії. Він говорив про берлусконізм як італійську версію путінізму.
Адже контроль за ЗМІ — це не тільки медведчуківські «темники», які в нас пам’ятають з другої каденції Кучми. Є різні способи контролю, і ефективніші, й менш помітні.
Наприклад, заповнювати ефіри яким-небудь дебілізуючим розважальним продуктом, а в проміжках постійно подавати скандальні новини-одноденки з життя політиків — і так поступово привчати аудиторію до думки, ніби це й є «політичні новини».
А воно зовсім не «політичні новини», а тільки їх імітація — «жовтизна», яка створює «інформаційний шум», димову завісу в масовій свідомості, і відкриває практично безмежні можливості для маніпуляцій нею.
Очевидно, що функція журналістів за такого стану справ мусить бути зокрема й санітарно-асенізаційна — їм треба хапати маніпуляторів за руки.
І це теж контроль над владою: вчасно помічати, коли ті «шаловливые ручонки» тягнуться не в той бік, і кричати на все горло «Держи злодія!».
Але коли відбувається елементарна підміна цього контролю перманентним політ-шоу, змонтованим за чисто ринковими стандартами, тоді це просто цілеспрямоване зниження політичної культури суспільства, а тим самим — і гальмування руху до демократії.
Тому що більшість українців досі, через двадцять років нашої імітаційної демократії, реально не знають своїх громадянських прав, не уявляють, як за них згадувати, адже немає традиції, не збереглася в пам’яті живих поколінь... На щастя, є молодша генерація, де така свідомість потроху починає з’являтися.
— А коли виборець в Україні робив найбільш свідомий вибір? На яких виборах? Коли був найбільш переконаний і знав, за кого голосує?
— ...Теоретично, самі по собі вибори — це завжди своєрідний референдум, замір суспільних настроїв.
Але, позаяк у нас нема партій із якою-небудь чітко окресленою ідеологічною платформою, то в нас навіть за результатами виборів не можна як слід «розгледіти» суспільство — хіба що дуже умовно, приблизно, згрубіло, бо мотивації віддання голосу за того чи іншого політика персонально точним замірам взагалі-то не піддаються.
Та й що може знати наш пересічний виборець про представників «закритого клубу» нової номенклатури?
До помаранчевої революції це взагалі були умовні «говорячі голови». Починаючи з 2004 року, коли змінилася модель їхньої публічної поведінки, ми краще побачили, що це за люди, і вони нам дуже не сподобалися.
Однак навіть зараз, чи бабуся на Поліссі, чи шахтар на Донеччині дуже приблизно собі уявляють, як ці люди насправді живуть. Вони бачать тільки проїжджаючі повз них чорні мерседеси з ескортами, але вони ніяким надзусиллям не можуть собі уявити рівень економічної прірви між собою і цією номенклатурою.
І навпаки.
Це називається феодалізмом.
Певна замкнена каста — я їх шудрами називаю, бо вони ж у нас «недоторкані» — контролюють фінансові потоки й інформаційні ресурси, ті самі «путінізовані» ЗМІ, які у нас путінізовані ще й в прямому сенсі, бо вони є переважно російським продуктом, смітником для російських розумових відходів.
Це обеззброює виборця, не дає йому шансу вирости і сформуватися дійсно на громадянина.
Тобто процес іде, але дуже повільно. На минулих парламентських виборах дивилися лише на лідерів, мало хто переглядав партійні списки, мало хто собі уявляв, хто стоїть за плечима цих лідерів. Зараз, коли почали сповзати ці лідерські «мантії», і з-під них повилазило те, що повилазило, люди вже навчилися дивитися на склад цілої партії.
Ну, дай Боже, колись навчаться дивитися не тільки на склад, а й на те, чи є у цієї партії взагалі якась ідеологія та стратегія розвитку країни. Після цього можна буде говорити про те, скільки в Україні демократії — «більше» чи «менше».
— Як ви гадаєте, яка різниця в політичних режимах для письменника, для його творчості?
— Залежить від того, що саме той письменник пише. Геніальну поезію і в тюрмі можна писати, як бачимо на прикладі Стуса. Поезія — явище найбільш демократичне з мистецтв, бо вона є прямою функцією мови і від політичного устрою практично не залежить.
Натомість проза — явище соціальне: вона вимагає розвиненого громадянського суспільства, культурної інфраструктури, бібліотек, досвіду, вільного часу, і, звичайно ж, суспільної свободи...
Бідні країни не можуть мати багатої літератури. Письменник, як окрема професія, для них «завелика розкіш», чи, як у Чехова було сказано, хоч і з іншого приводу, — навіть не розкіш, а непотрібний придаток, щось на кшталт шостого пальця...
Література ж ой як залежна від умов свого суспільного функціонування! Як любила повторювати покійна Соломія Павличко: «Є замовлення — є література, нема замовлень — нема літератури».
Часом до буквального: так Франковий знаменитий пролог до «Мойсея» — «Народе мій замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу...» — було написано просто в друкарні, коли з’ясувалося, що при наборі поеми залишилася чиста сторінка.
Ясно, що такий драматичний текст виношувався й передумувався роками, але, не було б друкарні, написаний він таки не був би!
І це не тільки літератури стосується — прочитайте спогади Берліоза про «незаписану симфонію», це взагалі напам’ять на курсах культурного менеджменту треба вчити!
У нас якось із радянських часів заведено вважати, як у примітивних суспільствах, ніби література — це така собі «пісня акина»: всі грамотні, всі пишуть, хтось краще, хтось гірше...
З таким підходом і «маємо, що маємо». От, приміром, зникли в нас товсті журнали — і почало вмирати як жанр українське оповідання, бо не стало де тих оповідань друкувати.
Так само з серйозною есеїстикою, з літературною критикою — нема україномовної преси, і купа талановитих людей, особливо молодь, якій конче потрібні «трибуни» для відточування хисту, залишається нереалізованою.
Звісно, що література з головою залежить від суспільного устрою, і бути письменником у Великобританії — це, повірте, набагато легше, ніж в Україні!
— Щодо вашої збірки «Let my people go». Ви бачите настрої, які там описали та передали, зараз?
— Ні, зараз інше. Докладно так само історія ніколи не повторюється. І другого Майдану на своєму віку ми не побачимо. Таке буває раз на покоління, попереднього разу у нас таке було у вісімнадцятому році...
Такого не вдаси, не спровокуєш і не зімітуєш, — для такого всенародного пасіонарного пориву самих тільки протестних настроїв ніколи достатньо не буває, обов’язково потрібний позитив — ідеал, віра...
2004-го вона була — наївна й щира, як і належить на етапі дитинства політичної нації. А таке не повторюється. Зрештою, це вже і з цієї книжки можна побачити. Вона ж писалася майже синхронно подіям осені 2004-го, як моментальний знімок, портрет доби. Це єдина моя, можна сказати, «репортажна» книжка.
— А не хочете на цих виборах таке зробити?
— Там же не про вибори йшлося, а про масовий рух! Підйом, «відродження нації», як Винниченко писав. Тільки ці речі мене й цікавили — і по-людськи, і по-громадянськи, і по-письменницьки.
Але вже тоді було ясно, і в книжці це зафіксовано — який був розрив між майданом і «сценою». Перший вірус брехні вкрався вже тоді, просто в загальному морі ейфорії того ніхто не хотів помічати, пускали повз вуха фальшивий звук...
А потім через ці тріщини пішли червоточини, і всього через чотири роки ми почули вбивчу фразу, що «вибори — це злочин проти народу».
Орвел із своїм «війна це мир, рабство — це свобода», що називається, відпочиває. Що цікаво — 2005-го «Let My people go» читали просто як пам’ятку, як «фотографію з місця подій».
Зараз її починають читати уже як документ для роздумів і аналізу помилок, щоб побачити те, що пропустили, будучи в тодішній ейфорії. Адже механізмів-то зворотного контролю суспільства за владою так і не виробилося, «партії знизу» не з’явились.
Натомість з’явилася професія майдан-арбайтера, і на сьогодні цю форму протесту тотально здискредитовано.
Так що з цими виборами навряд чи варто пов’язувати надії на якісь радикальні зміни. Це смішно, коли їх називають «доленосними», — такими вони можуть бути хіба для «закритого клубу» учасників перегонів, але не для доль країни.
Це аж ніяк не означає, ніби я ставлю хрест на перспективах українського парламентаризму.
Добре буде, коли в результаті цих виборів у парламенті з’явиться дещиця притомних людей з-поза меж «закритого клубу» нашої «нової номенклатури».
Чудово — якщо разом із тією мізерною меншістю «старих» політиків, котрі, поза власними бізнес-інтересами, все-таки мають навики державницького мислення, вони зможуть утворити більш-менш відповідальне «робоче ядро»...
Але покладати всі надії на «зміни зверху» — значить, наступати на ті самі «граблі 2004 року».
На цьому шляху нас чекає хіба що нова хвиля політичної хуцпи, яку зараз бачимо в рекламі комуністів і Медведчука, що «Вернем страну народу», що «страной управляешь ты» — вершини політичного цинізму, знову Орвел-2!
Я вже говорила, і повторю ще: незалежна держава — це насамперед незалежні громадяни. Країну врятують конструктивні громадянські рухи знизу — об’єднані довкола конструктивних ідей. Але це буде вже після виборів.
