Афганістан довгий час був тим плацдармом, який інші країни використовували для з’ясування своїх стосунків. Корінне населення настільки звиклося з нездоровою ситуацією, що виробило свою певну концепцію виживання в цій екзотичній (це дійсно так!) і трохи дивній, незрозумілій для нашої людини країні, в якій звичаї та традиції часом важать набагато більше, аніж реальне життя. Журналіст ТСН («1+1») Олександр Загородній відкрив для себе Афганістан, побувавши там під час найбільшого розпалу бойових дій.
— Чи розвіялися якісь стереотипи щодо життя людей в Афганістані — їхнього побуту, вдачі?
— Після повернення з Афганістану я десь почув інформацію, що в місті Ходжа Багаудіні, де я був, талібами нібито заборонена музика, хоч насправді це не так. Ми всі разом слухали музику в машинах — і це маленький доказ навіяних стереотипів. Мене здивувала чесність цих людей. Наша знімальна група жила в наметі, зачинити який на замок, звiсно, не було ніякої можливості. Можете не вірити, але жодна річ не зникла — ані в мене, ані в оператора Олександра Мартинова. З іншого боку, як це не парадоксально, мене просто приголомшив бюрократизм — як спосіб існування. Платиться за все й усім, без цього не можна ступити жодного кроку (причому такса — божевільна). Журналісти для місцевого населення — чудовий бізнес, завдяки якому можна прожити. Але це провина не афганців, це вина приїжджих, тих же журналістів, які привчили до того, що розв’язання проблеми сплатою грошей — оптимальне.
— Чи ставлення народу до представників різних країн однакове? Чи існує дискримінація?
— Можу сказати точно, що Україну знають дуже добре. До речi, до нас навiть звернулися із проханням продати пару танків. Доводилося пояснювати, що я танками не торгую… Дивує те, що люди готові заплатити мільйони за військову техніку, а не, скажімо, за хліб, яким багата Україна й якого так бракує в Афганістані. До речі, гостинність афганців нагадує нашу. Нас пригощали чаєм у кожній родині. Кожного разу, коли ми приходили в гості, ми мусили пити чай, навіть на передовій, спілкуватися на загальні теми, й лише потім братися до роботи… Уявляєте — над головами шугають снаряди, а ми з командиром п’ємо чай із брудних склянок. Такий звичай! Лише потім я довідався, що значить влаштовувати ось таке чаювання! Необхідно сходити за декілька кілометрів, щоб назбирати хмизу — дрова там дефіцит, їх навіть продають на базарі, й за чималі гроші. Недешево коштує й той же чай, який також треба десь дістати… Я був вражений…
— А які зі звичаїв ще вразили?
— Показовим є те, що для цих людей найважливіше — дотримання елементарних законів ісламу, до тієї міри, щоб про них не говорили погано сусіди. Цим вони керуються в житті. Чоловік може підійти до дружини й говорити з нею лише вдома чи тоді, коли поряд більше нікого немає. У жінок немає практично жодних прав, окрім як виховувати дітей і чекати з роботи (а зараз — iз війни) свого чоловіка. Хоча лідери антиталібської коаліції i обіцяють кардинально змінити ставлення до слабкої статі у своїй країні, я гадаю, що станеться це нешвидко. Там це у народу в крові. Навіть наш перекладач, у якого інтелігентна й у певному сенсі прогресивна родина (він — офіцер, його дружина — вчителька), не міг підійти на людях до своєї дружини, хоча й не бачив її понад місяць. Там усі намагаються (попри все!) дотримуватися традиції. Та й узагалі, про cтавлення до прекрасної статі в цій країні можна говорити без кінця. Наприклад, я хотів сфотографуватися з групою жінок у паранджах, але мені пояснили, що при цьому я ризикую життям. Згідно із законом ісламу, чоловік або родич, що виявився поряд, має повне право мене вбити за таку образу його дружини та його самого. Але все ж таки фотографія в жіночому колективі в мене є — з маленькими дівчатками в школі, на яких до 14 років ці правила не поширюються.
