Олексій Зотиков прийшов на телебачення з... історичних
архівів і в своїх телепрацях виявляє надзвичайне поєднання темпераменту
проповідника й прискіпливість дослідника. Його шлях як автора-сценариста
почався із співпраці з Олександром Роднянським (за сценарієм Олексія був
відзнятий, наприклад, документальний фільм Роднянського «Прощай, СРСР-2»,
удостоєний «Ніки»). Потім Зотиков понад рік робив сюжети для «Телеманії»
(Студія «1+1»). Однак його, як самотнього вовка, завжди тягнуло на вільні
хліби, до реалізації власних проектів. Так з'явився цикл київських замальовок
«Дай п'ять», які щодня виходять на каналі ТЕТ. А до 200-річчя Пушкіна Олексій
Зотиков взявся за солідний серіал про великого поета для каналу «Інтер».
Нині цикл передач, що зацікавив глядачів не тільки маловідомими фактами
про життя Пушкіна в Україні, а й особистістю автора серіалу, підходить
до завершення. Як створювався серіал і які подальші плани телевізійного
блукальця — із цими запитаннями кореспондент «Дня» звернувся до Олексія
Зотикова.
— У своєму телесеріалі про Пушкіна в Україні ти розповідаєш
багато відомих і не дуже відомих історій, пов'язаних із поетом. Звідки
в основному ти черпав свої сюжети?
— Майже все, розказане мною, можна знайти у Вересаєва в
книжці «Пушкін у житті», але доповнене моїм суб'єктивним відеорядом і власними
знахідками. Він практично не коментував уривки, скомпільовані з мемуарів
людей, які в різних місцях і за різних обставин спостерігали за Пушкіним.
Треба зазначити, що у Вересаєва про Пушкіна розповідають
історичні персонажі, котрі за життя поета не дуже його полюбляли. Ця добірка
дає об'ємну картину — від повного схиляння до повного неприйняття. До речі,
саме Пушкін одним із перших серед російських письменників і діячів культури
назвав Україну саме Україною, а не Малоросією, як тоді було прийнято.
— В одній із серій ти показав сюжет про те, як Пушкіним
була написана поема «Брати-розбійники», яку пізніше він спалив. Читаючи
уривок, що зберігся з «Розбійників», ти раптом даєш як відеоряд... кадри
з кінохроніки громадянської війни. А потім ведеш свій сюжет про Пушкіна
на тлі... однієї з офіційних будівель Дніпропетровська. Як би ти все це
пояснив?
— Пушкін часом підіймався до неймовірних прозрінь. Уривок
його поеми про захват від розбою, який зберігся, можна поставити епіграфом
до будь-якої громадянської війни. І що ще надзвичайно цікаво: коли 20-річний
Пушкін був у Катеринославі (нинішньому Дніпропетровську), він, за спогадами
сучасників, бачив, як через Дніпро втікали із в'язниці двоє розбійників,
скутих одним ланцюгом. Потім, згадуючи про цей випадок, він і написав «Братів-розбійників»,
щоправда, перенісши дію на Волгу. Але ж насправді споконвічне місце мешкання
цих братів-розбійників — нинішній Дніпропетровськ... От які асоціації народжують
у мене пушкінські рядки, і це мені хотілося б донести до глядача.
— Дуже сильно прозвучав закадровий голос Миколи Караченцова,
який читає Пушкіна. Як тобі вдалося з ним домовитися?
— З самого початку читати Пушкіна мав Сергій Юрський. Загальновизнано,
що він читає геніально. У січні я приїхав до Москви, проник за лаштунки
театру ім. Моссовєта на спектакль «Хома Опискін», що його поставив Юрський
і в якому він грає головну роль. Після спектаклю я дочекався Сергія Юрійовича
і розповів йому про пропозицію озвучити його голосом фільм про Пушкіна.
У відповідь прозвучало буквально таке: «Молодий чоловіче, я Пушкіним вже
гикаю. У мене 9-годинна програма — і «Євгеній Онєгін», і «Будиночок у Коломні»,
і «Граф Нулін». Окрім того, я вже відпрацював в іншому аналогічному проекті.
Це — перебір».
Проміжною кандидатурою в нас був Євген Миронов із театру
Табакова. Але частина моїх знайомих вважала, що його в Україні недостатньо
знають, і в останній момент виник Микола Караченцов. Тим більше, що в пам'яті
був той чудовий цикл пісень Гоцуленка і Бистрякова «Дорога до Пушкіна»,
що просочився буквально уривками. Замовник цього циклу, президент одного
з московських банків, сам був «замовлений» кілеру й убитий. А все відео
й аудіоматеріали записів якимсь дивним чином зникли. І величезна, вражаюча
праця оператора, режисера й виконавця — Караченцова, який тут перевершив
самого себе, залишилася тільки на копії в непрофесійному відеоформаті VHS.
Приголомшливі кліпи! Вони були записані в Парижі, в Карден-центрі, коли
театр Ленком приїжджав туди.
І спочатку наш цикл телепередач про Пушкіна бачився так:
спочатку я як ведучий розповідаю чергову історію із життя поета, потім
— кліп із Пушкінського циклу Гоцуленка — Бистрякова у виконанні Караченцова.
Але ми вчасно зрозуміли, що не можна змішувати Пушкіна хоч би з ким, і
Микола Петрович у нашому телециклі просто читає Пушкіна за кадром. А пісні
Бистрякова ми приберегли, й восени, можливо, «Інтер» покаже їх. Не впевнений,
що нові кліпи за ними будуть такі ж розкішні, як зняті в Карден-центрі,
але сам по собі цикл дуже цікавий, і аудіозаписи зроблені на вищому рівні.
— Як поживає твоя передача про Київ «Дай п'ять», яка
йде на ТЕТі?
— Їй уже півтора року. Це жанр, який для мене оформився
давно, ще до моєї співпраці з «1+1» у «Телеманії». Такі міні-розповіді
про Київ для мене природні, у мене сюжетів — на багато років наперед. Тут
мій учитель — Григорій Сковорода, цей цикл у мене виходжувався ногами по
київських тротуарах й дворах, випитувався, винюхувався. Для мене в ньому
важлива спроба співучасті глядача в процесі створення сюжету, я ніби дізнаюся
подробиці разом із ним.
«Дай п'ять» — це мій стиль життя, це щоденне співіснування
з киянами і спроба обмінятися з ними кров'ю. А ще «Дай п'ять» — це як шкала
настройки в старому трофейному «телефункені», яка повзає від довгих хвиль
до коротких, від історій і персонажів свого власного двора до реалій Володимира
Красне Сонечко. У кожної епохи свої знакові системи, свої думки на берегах.
Ти відчуваєш, що людське мислення по суті єдине, воно тільки оформляється
в різні віньєтки, в різні словесні звороти.
Одного разу я заїкнувся в ефірі про те, що програма «Дай
п'ять» претендує на місце в Книзі рекордів Гіннесса, принаймні — українській,
оскільки вона єдина серед авторських передач виходить уже півтора року
щодня без перерви. І через тиждень у мене зняли фінансування. Це не жарт:
із 1 квітня цього року. У будь-якому випадку, я вдячний спонсорам, які
утримували цю програму п'ятнадцять місяців. Зараз ми її випускаємо за рахунок
виключно внутрішніх резервів і доброї волі каналу ТЕТ.
— Та ось приходить до завершення Пушкінський цикл. Я
знаю, в тебе є плани на майбутнє?
— Це тема, яка набуває особливого значення перед виборами:
про рідну нашу українську бюрократію як інституцію, котра старша від України
як держави, і, мабуть, старша від Київської Русі. У моїх архівах є свідоцтва
існування бюрократії, у вигляді апарату збору податків, ще з часів Хазарського
каганату. Хочу розповісти про українську бюрократичну машину на конкретних
прикладах: чому, наприклад, Столипіна убили саме в Києві, або чому всі
міністри фінансів і прем'єри «золотого віку» Російської імперії були саме
звідси, або от чому саме в Україні, на Дніпрі народилася ідея пушкінських
«Братів-розбійників».
