Яскравою подією фестивалю «Молодість» у середу стала презентація
стрічки «Гріх» київського режисера Олеся Саніна, яка демонструвалася в
рамках конкурсної програми документального кіно і, на думку присутніх критиків,
має неабиякий шанс здобути перемогу у своїй номінації.. Олесь представляє
департамент телепроектiв «Інтерньюз-України».
— А наскільки я розумію, вибір теми для фільму був усвідомлений
зі студентської лави, адже в Леоніда Осики ти закінчив курс кінорежисури?
— Коли я йшов на кінорежисуру після акторського факультету,
дізнався, що курс набирає Леонід Осика. За тими його фільмами, котрі я
бачив, здалося, що це людина саме таких переконань, поглядів, які мені
найбільше підходять.
— Фільм «Гріх» нагадує ланку нерозривного ланцюжка, який
бере свій початок на початку століття. У витоках — Василь Стефаник, який
створив новелу «Камінний хрест», за ним — Леонід Осика, що тридцять років
тому зняв однойменний фільм, і, нарешті, Олесь Санін, котрий документально
фіксує означений соціальний пласт уже в 90-х роках. Це завершальна ланка
чи чергова констатація замкненого кола?
— Це ще одна сторінка життя одного і того ж народу, ще
один зріз його історії. Будь-яка драматична дія все одно базується на якійсь
міфологемі. У «Камінному хресті» ми спостерігаємо занепад із надзвичайно
глибоким корінням. Занепад, емоційно пережитий спершу Василем Стефаником,
а потім Леонідом Осикою.
Покуття взагалі історично нещаслива земля. Останні півтори
сотні літ тут увесь час проходили війни, постійно земля переходила від
однієї держави до іншої. Постійно місцеві жителі шукали заробітку чим далі
від рідних місць, постійно перебували в стані відбудови. Перший український
емігрант, на ім’я Іван Ахтемійчук, перед від’їздом поставив камінного хреста
на горі для пам’яті по собі. Спираючись на реальні події, Василь Стефаник
створив вражаючу новелу про похорон душі чоловіка, який не мислить себе
без рідної землі. У самому селі Русів це стало притчею.
Свій же фільм я побачив у тому, яку ситуацію продукував
фільм мого вчителя в середовищі, де він знімався. Люди, котрі жили в цьому
селі, все чудово бачили, вірили в те, що відбувається на знімальному майданчику.
Вони бачили, що знімається кіно і знімається так, що це не заперечує легенд
із приводу камінного хреста, якими живе село.
Осика придумав цей фільм як відправу по живій людині: зібралося
все село ховати живого чоловіка, бо він їде від них. У фіналі фільму звучить
голос священика, який читає відправу. Можна було покликати професійного
актора, щоб той прочитав текст, але і режисер, і знімальна група вже жили
тим міфом, до створення якого доклали власних зусиль. Місцевий батюшка
відмовився зробити це, оскільки відправа без небіжчика — страшний гріх,
і людина, що замовляє таку відправу, замовляє її по своїй душі. Осика —
глибоко віруюча людина — поїхав до Київського патріархату, де врешті-решт
місцевому батюшці дали настанову. Таїнство відправи по живій людині залишається
на кіноплівці.
— Отож ми підійшли до назви твоєї картини. Чи цей єдиний
гріх ти мав на увазі?
— Я схильний убачати глибокий сакральний зміст у всьому,
що відбувалось навколо історії з камінним хрестом протягом усіх цих років.
Після згаданих подій Леоніда Осику насправді спіткало чимало нещасть: важка
хвороба, інфаркт, тромб сонної артерії. Це можна, звичайно, розглядати
з різних боків, але хоч би що там стало причиною, насправді Осика глибоко
вірив у такі речі. Щодо гріха, то невідомо, який гріх був тяжчий: жити
в цій країні, бачити неправду і спробувати зробити кіно зі справжніми цінностями
і, спровокувавши людську пам’ять, протистояти системі, що знищувала людські
цінності, — чи не знімати кіно.
— Головний герой «Гріха» теж Іван Дідух. Кіномеханік, який
демонструє «Камінний хрест» сучасним жителям села Русів. Однак від першого
до останнього кадру фільм сповнений безвиході, що, здавалось, накопичувалася
протягом століття. Чи справді ти не вбачаєш виходу для своїх героїв?
— Сьогодні вже минуло 35 років від тих часів, і в цьому
селі вже народилось покоління, яке не бачило «Камінного хреста», оскільки
в Русовi вже десять років узагалі не показують кіно. І в мене виникла ідея
привезти їм у село фільм і показати. Я знайшов місцевого кіномеханіка,
який тепер працює на фермі електриком. Він при мені плакав, згадуючи, як
заряджається кіноплівка в апарат.
Ми показали кіно жителям села Русів — тим, хто сам знімався
в ньому, чиї батьки знімалися. Вони знову сприймали фільм як сімейну хроніку.
У тому була своя магія і для мене як режисера. Ми прокладали шлях до сутності
цих людей, і ця сутнісь свідчила на плівці про доволі страшні речі.
Коли Стефаник писав свої новели, існував поділ на заможних
панів і бідних селян, які тяжко працювали на своїй землі. Коли фільм знімав
Осика, навколо були люди без землі, без роду, без коріння. І сьогодні,
начебто в нас десять літ як самостійна держава, змінився устрій, нема соціалізму,
— однак якщо земля нічия, вона не родить. Голос Івана Дідуха звучить у
кожному кадрі, помножений на часовий проміжок у 90 літ.
— Чи справді варто так драматизувати ситуацію? Я маю на
увазі те, що бракує в українському кінематографі міфу з позитивним знаком...
— Документальне кіно — це насамперед відображення реальності.
А перед камерою речі якраз зовсім невеселі. Перед нею — земля, що не родить,
бо людина не господар на ній; перед нею — людина, доведена до відчаю. Така
загальна картина складається зовсім не тому, що документалісти в пошуках
драматизації заходилися навколо чорнухи. Ці часи вже минули, слава Богу.
Ми, навпаки, намагаємося знайти трохи променів світла з-поміж суцільного
бруду, але цього світла дуже мало.
