Останніми роками часто виникають проекти реформування Першого Національного телеканала. Це природно. Думаю, що таке бажання спадає на думку багатьом глядачам, що мають час дивитися програми «Першого». За часів Леоніда Кучми «Перший» цілком змирився зі своїм статусом офіціозу, від якого годі й вимагати своєрідності, неординарності, якихось творчих пошуків тощо. Канал існував задля того, щоби розповідати про візити і заяви президента, прем’єра, звернення Верховної Ради і тому подібних потреб. Чимало народних депутатів використовували безвідмовний «Перший» для своїх не дуже цікавих виступів, розглядаючи його, як щось на кшталт парламентської газети «Голос України», зобов’язаної друкувати опуси нардепів незалежно від якості й здорового глузду запропонованих текстів.
У цьому сенсі «Перший» влаштовував усіх, крім глядачів. Проте на глядацькі емоції влада тривалий час уваги не звертала. Однак після Майдану, коли нові господарі владних кабінетів чомусь відчули себе носіями зовсім нового порядку, згадали й про «Перший» як про обличчя цієї самої влади, мовляв, новій владі — нове обличчя. Замість захланного кучмівського — свіже «помаранчеве»... З цією метою «революційна» Банкова делегувала на канал своїх «польових» командирів, надавши їм повноваження перебудувати, реформувати, оновити... Першим «революційним» шефом тут призначили одного з героїв Майдану Тараса Стецьківа. Він не впорався і втік до звичного і затишного депутатського крісла, чомусь всупереч традиціям наших феноменально балакучих народних обранців уважаючи за краще не розводитися про те, що відбулося на «Першому» під час його чуйного керівництва. З деяких фраз можна було тільки зрозуміти, що пан Тарас хотів організувати громадське мовлення, але йому не дали... Хто конкретно і яким способом «не давав», залишилося за кадром...
Проте значно більше розповіли його опоненти, насамперед, представники трудового колективу телеканала (саме так — трудового, а не творчого). Виявилося, що на каналі працює велика кількість людей, з якої можна було б сформувати кілька телеканалів формату «5 каналу», «Тонісу», «СТБ» і т. д. Ця величезна кадрова «гора» вже багато років народжує «мишу» творчих звершень. Як тепер стає зрозумілим, пан Стецьків також був вражений страшенним розривом, навіть прірвою між штатною кількістю і якістю кінцевого продукту.
До речі, «геніальний продукт» каналу цілком можуть виробляти 10% нинішнього штату. Але усі реформаторські прагнення нового керівництва наразилися на згуртований опір працівників, які хотіли без усяких творчих «судом» спокійно досидіти до пенсії — колгосп «тихе життя», що називається «Першим», їх цілком влаштовував. Працівники активізували місцеву профспілку і героїчно стали на захист свого спокою і робочих місць. Наполеонівські плани «помаранчевих» вождів щодо каналу тихо згасли...
Між тим, реформувати державне ТБ можна було ще тоді, забракло креативного підходу реформаторам (та й звідки він візьметься після багаторічного сидіння в нашій Верховній Раді?). До речі, цілком розумію Оксану Забужко, яка відмовилась від гарантованого місця в парламенті, мотивуючи відмову побоюваннями здеградувати як людина і митець. Користуючись нагодою, пропоную створити морально-психологічний реабілітаційний центр для колишніх нардепів. Звісно, це не є абсолютне правило, ми знаємо певну кількість приємних винятків...
А креативний підхід у даній конкретній ситуації мав полягати в наступному: як відомо, в будь-якому колективі є актив і пасив, він же баласт. Не чіпаючи баласту, слід було зробити ставку на актив, забезпечивши йому добре фінансування і комфортні умови для творчості. Завдяки цьому було б сформовано живильне середовище для талановитих здібних людей, і це предметно продемонструвало б — хто є хто на Першому. Що стосується баласту, то він мав би можливість тихенько досиджувати до «заслуженого відпочинку», заздрячи успішним, популярним і грошовитим колегам. А критерієм — чесним і об’єктивним, — стали би рейтинги проектів, розголос у пресі та суспільстві. Але не так сталося, як гадалося. Після Стецьківа на посаду шефа Першого каналу призначили такого собі Докаленка..
За винятком звичайних в таких випадках обіцянок і авансів тут знову нічого на краще не змінилося. Дещо побільшало нудних ток-шоу з нецікавими ведучими та нецікавими гостями, та й теми вибиралися якось надто вже обережно, щоб нікого не зачепити. Якщо подивитися на сітку мовлення каналу, то ми побачимо, що вона рясніє різноманітними передачами, на загал щодня виходить десь 23—25 програм, але все це нагадує радянський магазин, коли всього повно, а купити нічого... Трохи покращились новини, стали змістовнішими, але кожен канал, що на щось претендує, повинен мати свої знакові постаті, особистостей, з якими ототожнюють цей канал і які є його привабливим обличчям. Таких «Перших» практично не має. Добре, що прийшов (уже в добу Ілащука) Микола Вересень, але йому ще потрібен час на «розкрутку» в форматі каналу. Проте, ніхто не може гарантувати, що в нього все буде добре на новому для нього каналі. Тут, як і на футбольних полях, може скластися, а може й не скластися. Згадаймо, яким геніальним гравцем Андрій Шевченко був у «Мілані» і як він підупав у лондонському «Челсі» (незважаючи на всі мільйони Романа Абрамовича). Але дуже хочеться, щоб у Миколи Вересня і «Першого», на радість глядачам, усе склалося б.
Дивує хронічний симбіоз Першого каналу із ТРК «Ера», не годиться офіційно головному телеканалу країни ділити свій ефір ще з кимось, тим більше, що позиції першого і «Ери» часто бувають абсолютно протилежними.
А що стосується «громадського мовлення», то канал має можливість стати таким навіть без формального проголошення цього статусу. Для цього лише (!) треба бути голосом українського суспільства, а не остогидлої купки нардепів і політиканів, та політологів, що їх обслуговують. Мільйони українців уже давно знають заздалегідь, що скаже Нестор Шуфрич, Ганна Герман, Інна Богословська, товариш Чечетов, Ксенія Ляпіна та іже з ними. Однак в Україні є чимало мудрих людей, вчених, підприємців, викладачів, яким є що сказати своїм співвітчизникам. Було б добре, якби «Перший» не обмежувався старою засмальцьованою колодою набридлих фігурантів, наполегливо шукаючи нові обличчя і нові ідеї. Саме він має стати всеукраїнським громадським майданчиком для обговорення найпекучіших проблем нашого суспільства.
Тільки не треба на той майданчик тягти тих, хто за ці роки вже продемонстрував усе, на що був здатен. Не треба цих завсідників політичних тусовок і довічних депутатів парламенту. Залиште їх Савику Шустеру та «Свободам слова» на «Інтері» та ICTV. Україна як повітря потребує свіжих людей і свіжих поглядів. Якщо Перший національний піде цим шляхом пошуку, він буде приречений на успіх.
Нинішньому шефу «Першого» панові Ілащуку можна побажати діяти в процесі реформування каналу методом «точкових ударів», себто, не чіпаючи кадрового баласту, не збурюючи пристрасті, створювати осередки творчого зростання, гуртуючи навколо себе все живе й талановите, що є на «Першому», розкручуючи перспективну молодь і умовляючи визнаних метрів з інших телекомпаній допомогти каналу. Крім того, серед нашої наукової і творчої інтелігенції є чимало цікавих істориків, мистецтвознавців, культурологів, філософів тощо, які залюбки співпрацюватимуть з цим телеканалом. А це уможливить розширення кола ідей і проектів. Себто йому треба мати свій актив, своїх прихильників, виступаючи головним громадським консолідатором інтелектуальних і творчих сил країни. Адже громадське мовлення не можна створити за вказівкою влади зусиллями якогось телеканалу. Це має бути справою цілого суспільства. Проте, якщо «Перший» і надалі виступатиме в ролі служниці політиканів і бюрократів, обслуговуючи їхні демагогічно-електоральні інтереси, то про громадське мовлення, як і про оновлення «Першого», треба буде забути назавжди.
Напевно, панові Ілащуку таки ж доведеться побити глечики з багатьма підлеглими, що роками продукують не лише нерейтингові, а відверто антирейтингові, очевидно бездарні програми. Було б наївно вимагати від цих людей кращого, вони працюють так, як здатні...
Побажаймо третьому після Майдану реформатору Державного каналу успіху й перемоги, бо його успіх буде нашою спільною перемогою. І будемо чекати очевидного творчого прориву до нової якості телеефіру «Першого». Нехай це відбудеться якомога швидше. Зрештою, Україна заслужила право на гідний Перший Національний телеканал, позбавлений тавра провінційності та другорядності. Але от тільки чи вдасться його зробити таким у добу практично нескінченних дострокових парламентських виборів?
