Коли у лютому 1999 «Вікна. Опівночі» (СТБ) уперше з’явилися в ефірі, їм передрікали недовгий вік — мовляв, неможливо за наявних у проекту ресурсів п’ять разів на тиждень видавати повноцінний інформаційно-аналітичний підсумок дня. Через чотири місяці виробництво «Вікон. Опівночі» дійсно було припинено — щоправда, з причин, які мають до творчого процесу вельми далеке відношення.
Через рік оновлена програма повернулася в ефір. В «Опівночі» з’явився другий ведучий (по черзі з Романом Скрипіним програму веде Андрій Тичина), услід за ведучими сама програма немов би одягла краватку і стала суворішою і дорослішою. Ймовірно, про якісні зміни доречніше буде судити восени, коли програма, як і все наше телебачення, знову набере «повне дихання». Однак уже зараз не можна не радіти її щасливому поверненню — хоча б тому, що телевізійної аналітики в нашому ефірі не так уже й багато.
Втім, сам автор і ведучий «Опівночі» Роман СКРИПІН дуже обережно ставиться до визначення «аналітична» у назві власної програми: «Не можна робити повноцінну аналітику за 6—8 годин». Саме з питання про телевізійну аналітику ми і почали нашу розмову.
— Прийнято стверджувати, що телевізійної аналітики в Україні немає. Ти згодний з таким твердженням?
— Мені здається, в українському ефірі аналітики, рівної ще не забутим програмам, тому ж «Вікна. Тижневику», сьогодні дійсно немає. Принаймні, чимало програм, які називаються аналітичними, точніше було б назвати PR- програмами.
— А в якому випадку аналітика трансформується в PR?
— Коли в програмі «правильно» розставлено акценти. Адже телебачення — дуже зручний інструмент для найбільш неймовірних перетворень, з розумної людини воно запросто може зробити дурну, і — навпаки.
— Що, по-твоєму, є невід’ємним атрибутом аналітичної програми?
— Насамперед — позиція ведучого. Саме особиста позиція, а не та, за яку людині платять гроші. Особиста позиція ведучого передбачає у тому числі й шанобливе ставлення до думки інших людей, навіть якщо ця думка — прямо протилежна. А крім того, для аналітики необхідний фактаж, документи, а цього ми, як правило, не маємо. Факти з’являються рідко, і говорити, звідки ти їх узяв, — не можна, тому що цим можна просто «підставити» іншу людину. Тому ми працюємо на межі певної умовності, на рівні, як кажуть, «можливий такий розвиток подій» або «не виключено, що...» Коли працюєш оглядаючись, серйозний аналіз недоступний. Ну і звичайно, для справжньої аналітики потрібна незалежність.
— Незалежність кого — автора чи телеканалу?
— Повинна бути певна позиція каналу в подачі інформації, при якій ведучий програми відчуває себе вільним. Я, наприклад, коли готую «Опівночі», відчуваю себе вільною людиною, тому що на СТБ мені ніхто не диктує, що має бути сказано в програмі, а що — ні, і кого саме запрошувати як гостя. Хоча іноді трапляється, що представники опозиції після участі в нашій програмі пророкують: «Вас закриють». Але поки що, як бачите, безпідставно.
— Чи легко спілкуватися з політиками в прямому ефірі?
— Я б сказав, що з ними легко вести розмову за кадром. У гримернiй, наприклад, вони відкрито висловлюють свою думку. А в ефірі важко дізнатися від них щось нове. Адже вони ніколи не забувають про свій імідж, і, як правило, їхні відповіді досить передбачувані.
— Тоді навіщо запрошувати в програму гостей, заздалегідь знаючи про те, що саме вони говоритимуть?
— Передусім тому, що те, що знаю я, зовсім не означає, що це знає і глядач — він-то якраз може багато почерпнути з нашої бесіди. Та й сама бесіда може набути несподіваного повороту — коли розмова вимагає додаткового запитання, якого немає в плані. І коли це запитання звучить, глядач може якщо не почути відповідь на нього, то, принаймні, побачити реакцію гостя на нього.
— А буває так, що гості йдуть з ефіру ображенi?
— Тільки одного разу. Але причиною цього був суто технічний казус. Коли в нас у програмі брав участь Ле Пен, під час ефіру в навушнику відійшов контакт, і гість просто не чув перекладача. Довелося відразу перейти до наступного сюжету, під час якого виправляли цю накладку. Та Ле Пен все одно дуже на нас образився і по закінченні програми навіть назвав комуністами.
— У таких випадках ведучому, напевно, важко зберегти незворушність?
— Головне — не нервувати. Адже живий ефір — є живий ефір, і від накладок у ньому ніхто не застрахований. Це перше, чому вчишся, працюючи у прямому ефірі.
— Чому ще навчила тебе робота в «Опівночі»?
— Вона позбавила мене від романтизму юності щодо політики і політиків.
— Коли «Вікна. Опівночі» тільки починалися, ти скаржився на те, що у нас в країні дуже часто «нічого не відбувається» і дуже важко буває відшукати «подію дня». Зараз подій стало більше?
— Можливо, не подій стало більше, просто ми навчилися їх бачити. Ми зрозуміли, що навіть коли починається політичне затишшя, життя не зупиняється. А також те, що у період бурхливого політичного життя виникають теми, які важливіші від багатьох політичних подій. Мені здається, це дуже важливо — набути такого уміння бачити головне. Адже це гарантія того, що «Опівночі» не перетвориться на такий собі «парламентсько-президентський вісник» — ми цього не хотіли б. Думаю, і наш глядач — теж.
