Вони активізуються як усередині нашої країни, так і за кордоном. До речі, «опоненти», це ще дуже м’яко і ввічливо сказано...
Спочатку про ворога зовнішнього. Особливо обурює заява московського диктатора про «один народ», яка заперечує за українцями право на існування, ігнорує очевидні й давно зафіксовані наукою факти. «Один народ» — але дві різні мови (для багатьох громадян РФ літературна українська мова залишається непереборною перешкодою). «Один народ» — але різний антропогенез і етногенез. «Один народ» — але різна ментальність. А ще різна культура і література, різна історія і різний політичний досвід, абсолютно різні фольклор, традиції і звичаї.
Цікаво, що на практиці і в Російській імперії і в Радянському Союзі до українців і білорусів не було ставлення як до одного народу. Ось, наприклад, білоруський академік Цвікевич писав: «...»місцевим уродженцям» (білорусам. — І.Л.) було заборонено займати посади (насамперед у міністерстві освіти) вище 5-го класу, а по службі православного віросповідання — вище священика. Було прийнято як правило — всіх, хто закінчував духовні семінарії в Білорусії, посилати на парафії не в Білорусію, а в центральні російські губернії». Це навіщо, якщо один народ? А в Україні в ХІХ ст. тим російським чиновникам, які після закінчення терміну служби не покидали «Малоросію», а залишалися на «обрусіння краю», виплачувалися підвищені пенсії, але (і це було особливо відзначено) за винятком «місцевих уродженців». Звідки настільки різне ставлення до тих, хто приїхав з Росії, і «місцевих уродженців», якщо один народ? У героя російської сатиричної літератури Козьми Пруткова йдеться про те, як російський чиновник, якщо у нього погано підуть справи в Росії, погрожує виїхати на Волинь на «обрусіння краю»... Дивно, чомусь Калугу і Вологду «обрусити» було не потрібно, а Волинь потрібно...
Мій покійний родич, сибіряк, росіянин, який закінчував свою військову службу в Київському вищому військово-морському політичному училищі, ще в радянські часи під великим секретом мені розповів, що в училищі пильно стежили за тим, щоб кількість курсантів-українців в жодному разі не перевищила кількість курсантів-росіян. Це навіщо, якщо один народ? Таких випадків можна назвати безліч... У цьому ж контексті згадаємо, як деякі «осколки імперії», в цьому випадку радянської, з ностальгією говорили, що «ми не звертали уваги на те, хто якої національності». Таке ж лицемірство, як «один народ». Мій приятель в Києві не мав шансів вступити до пристойного вишу у «благословенні» радянські часи. У нього було яскраве єврейське прізвище. Довелося їхати до Москви (імперії часто в центрі зберігають м’якіші правила, ніж на периферії, не дарма у нас говорили, що за те, за що в Москві «стрижуть нігті», в Києві «ламають пальці»), там вступити до якогось технічного вишу, до чого приятель зовсім не мав схильності, а після закінчення працювати на фабриці з виготовлення залізних ліжок. І тільки в незалежній Україні він без проблем зміг вступити до Київського інституту театрального мистецтва на відділення режисури. А народний депутат Мустафа Джемілєв розповідав, як за часів юності намагався вступити на факультет сходознавства Ташкентського університету. Але там йому швидко пояснили, що це можливо не з його національністю, кримські татари були в «чорному списку».
Ті люди, які розповідають про те, що не «звертали уваги», — можливо, і не звертали. Але були інші люди, які мають владу і повноваженнями. От їм було дуже навіть не байдуже, хто якої національності...
Варто згадати, що прем’єр-міністр Російської імперії Столипін видав указ про заборону всіх інородських, зокрема українських і єврейських організацій (це було особливо підкреслено), незалежно від цілей, які вони собі ставили.
Тут цікаво те, що українців офіційно вперше оголосили «інородцями» (неофіційно їх трактували набагато частіше), а крім того, народи імперії не мали права навіть на ті організації, які прагнули вести благодійну діяльність в інтересах бідних і хворих людей.
Після таких фактів дуже цікаво читати статті російського ліберала наших днів Ігоря Чубайса, про те, як чудово жилося в Російській імперії. Його милування імперією, яка існувала до 1917 року, звичайно, справляє карикатурне враження. 1917 року чомусь усі народи, які могли, втекли з цієї «ідеальної» імперії, мабуть, від великого щастя... 1991 року ситуація повторилася. Ось над чим варто було б замислитися пану Чубайсу, замість повторення примітивної схеми «бездоганні Романови — жахливі більшовики». Ну, а уявлення пана Чубайса про стародавню східноєвропейську історію це переспіви імперської офіційної історіографії ХІХ століття. Рекомендую росіянину ознайомитися з працями М.С. Грушевського.
Опоненти України активізувалися і на «українських» телеканалах. Наприклад, на каналі «Україна-24», де один з улюблених спікерів ведучої Наталії Влащенко Дмитро Співак почав знущатися над законом України про корінні народи. Не знаю, чим кримські татари, караїми та кримчаки зачепили Співака. Може, тим, що його самого не записали в корінні? Ну, якби він був кримчаком, тобто автохтонним кримським євреєм, який говорив на одному з діалектів кримськотатарської мови, то, напевно, записали б... До речі, закони про захист корінних народів ухвалені в багатьох цивілізованих країнах, наприклад, США, Канаді, Швеції, Норвегії, Фінляндії і т.д. Обурення Співака з цього приводу дуже нагадувало обурення Путіна з цього ж приводу.
А поділ України на три сорти в пропагандистських агітках 2003 року Співак чомусь приписав українським патріотам. Важко було позбутися відчуття, що його дратує все українське, як дратує і весь канал «Україна-24», який важко звинуватити в українському патріотизмі. Співак увесь державний провід України назвав «грабіжниками» та «злодіями». Типово популістська демагогія. Ось так до влади вели Зеленського — всі мерзотники, всі негідники і тільки Вася Голобородько — хороший. Співак обливає брудом усіх, але мені цікаво, кого він завтра вихвалятиме. Але ж буде. Інакше навіщо так нищівно критикувати, готуючи грунт для нових кумирів? Співак з піною у рота захищав режим Лукашенка, на його думку, Лукашенко дуже хороший, а Україна не має права його ображати. Фігуранту з «Україна-24» дуже не подобаються українські герої, які воювали за Україну. «Русский мир» і СРСР йому явно ближчі. До речі, він чомусь раптом вирішив змінити наш гімн і герб. Дивно, люди, які нічого не зробили для України, жадають її зруйнувати і побудувати заново за своїми божевільними рецептами.
Коли йде війна, навіть найдемократичніші держави запроваджують природні обмеження, щоб не стати жертвами підривної інформаційної діяльності, що має на меті розкласти країну й армію свого супротивника зсередини. А у нас антиукраїнські сили віртуозно навчилися маскувати антидержавну пропаганду під «свободу слова», «права людини» та «демократію» з «плюралізмом». Але крім телеканалів з давно сформованою негативною (в очах патріотичного суспільства) репутацією, щось дивне відбувається і на каналах опозиційних і дуже українських. На «Прямому» в ефір запросили якогось суб’єкта з гренадерськими вусами, який захищав режим Лукашенка в Білорусі. На «Прямому» коли-небудь навчаться фільтрувати своїх спікерів? Ось таким же нерозбірливим з багатьох поглядів був Петро Олексійович Порошенко, що й привело його до закономірного краху. А разом з ним і Україну...
