Основною подією телетижня, безумовно, було святкування 61-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні. За традицією, до 9 Травня українські телеканали приурочили показ безлічі старих радянських і різного ступеню новизни російських тематичних художніх фільмів. I традиційно показали хід ветеранів війни Хрещатиком. А ось коментар Першого Національного до цього заходу був уже вкрай нетрадиційним i малопрофесiйним. Один iз прикладiв — фраза про часткову реабілітацію Муссоліні в Iталії. Коментатор, довго розказуючи про ставлення до цієї дати в Європі, договорився до того, що «досі не ясно, хто переміг, кого переміг»... Було б не ясно — мабуть, не довелося б йому коментувати...
Запам’ятався, але вже іншим, і сюжет Світлани Тараканової («1+1») про незреалізований ветеранський парад в одному з українських сіл, де на сьогодні серед живих лише четверо ветеранів (причому, один із них прикутий до ліжка). Через сильний дощ обмежилися покладанням вінків і скромним пригощанням від сільського голови. Єдину в селі жінку-ветерана останній підвіз додому у своєму авто. Чоловіки ж вирішили вирушити додому самостійно, під дощем... Ця картинка залишилася в пам’яті, як німий докір у тому, що після чергової річниці про них, як і про інших ветеранів, можливо, забудуть до наступного Дня Перемоги...
А ось «Iнтер» до цього дня підготував спецпроект «Спасибi за Перемогу!», учасники якого, відомі в Україні люди, сидячи на колодах біля багаття, ділилися спогадами про війну. Ті, хто старші, — зі свого дитинства, ті, хто молодші, — згадували розповіді про війну рідних і близьких, які пережили її.
Так, відома спортсменка, олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва розповіла про те, як її бабуся, яка жила під Полтавою, після окупації німцями її села, вимушена була разом з іншими дітьми (бабусі тоді було близько семи років) готувати їжу для німецьких солдатів — тоді як самі діти недоїдали. Слухаючи цю оповідь, Лілія Подкопаєва, за її визнанням, подумала: «А я зараз маю можливість сидіти на цьому стільці, їсти бабусин смачний пиріг.... Знаєте, напевне, ми недооцінюємо це життя».
А мати оперного співака Володимира Гришка, яка працювала під час війни на фабриці в Ганновері і виготовляла снаряди, одного разу не вимкнула на роботі світло — чи то забула, чи зробила це навмисно, — і авіація союзників розбомбила цю фабрику. За словами Володимира Гришка, вона в одній сорочці втекла вночі від покарання, а врятувала її німкеня, підібравши в полі.
У свою чергу народний артист України Микола Олялін поділився особистими спогадами. Він народився за місяць до війни, але в його пам’яті міцно осіло, як повз його будинок проходили люди, які поверталися з війни, — «хто без руки, хто без ноги, сліпі поверталися». Коли вони сиділи за столом, згадували про війну та плакали, він, маленький хлопчик, не розумів, чому так гірко плачуть дорослі чоловіки. А зараз, за визнанням актора, одне слово, один спогад про війну вже викликає в нього сльози — «тому, що з кожним днем дедалі менше залишається людей, які пройшли цю жорстоку війну та які подарували нам оце чудове, приголомшливе життя».
Можуть виникнути сумніви щодо того, наскільки доречним було запрошення для участі в подібному проекті окремих персонажів, які асоціюються переважно з «жовтуватим» телебаченням (проблема — не в самих людях, а виключно в стійких асоціативних зв’язках). Можливо, і творче втілення ідеї подекуди залишало бажати кращого. Але навряд чи можна оспорювати те, що саме особистий вимір Великої Вітчизняної війни через спогади самих ветеранів і їхніх нащадків, а зовсім не висвітлення офіційних заходів і філософствування експертів у студіях, найбільш доречний на телебаченні в День Перемоги. Адже саме завдяки особистим спогадам живе людська пам’ять про Велику (попри всі спроби применшити та «переусвідомити» її значення) Перемогу. I, на жаль, саме цього виміру на ТБ було не так уже й багато.
