Деяким українським ЗМІ дуже муляє сам факт появи у Києві патрульної поліції. То на сайті «Вестей» з’явиться інформація про втрату за добу патрульними двох пістолетів і чотирьох автомобілів. Ясна річ, що ця «деза» широко поширюватиметься російськими та проросійськими мас-медіа, ще й з коментарями — мовляв, у міліції таке було би неможливо. То радіо «Вести» у своїй рубриці «Народна приймальня» запросить усіх охочих поділитися своїми враженнями, досвідом спілкування та взаємодії з новою патрульною поліцією. То ведучий «Вестей» громадянин Росії Матвій Ганапольський зачитає в ефірі сльозливий лист від анонімного дільничного міліції — мовляв, як погано стало жити з появою поліцейських, — і після цього заведе дискусію: чи потрібна взагалі ця поліція, може, це обман населення, може, краще без неї, може, повернемо ту міліцію, яка була до цього...
Звісна річ, свобода слова — це надзвичайно важливе досягнення цивілізації. Але не варто забувати, як цією свободою свого часу скористалися Ульянов-Ленін із Троцьким і Гітлер із Геббельсом для здобуття тоталітарної влади, котра перекреслила будь-яку публічну можливість вільно висловлюватися — тільки на кухні, і тільки пошепки. Та й то не завжди допомагало...
Так от, щоб не опинитися там, куди вслід за Троцьким і Геббельсом Україну, схоже, не проти завести деякі ЗМІ, потрібна особлива увага до висвітлення діяльності та проблем патрульної поліції. Поки що рівень довіри до неї, за даними соціологів, надзвичайно високий — на тлі надзвичайно низького рівня довіри до «класичної» міліції та всіх інших «правоохоронних» органів, які народ уже давно і вмотивовано не вважає правоохоронними. Не буду наводити цифри — їх публікувала нещодавно Соціологічна група «Рейтинг», — краще запропоную читачам свіженький анекдот.
Глупа ніч. Хтось починає гамселити у зовнішні двері квартири киянина.
— Хто там?
— Відчиняйте! Міліція!
— Хто-хто?
— Негайно відчиняйте, а то висадимо двері! Міліція!
— Забирайтеся геть, а то я викличу поліцію!
Оце і є властиво народна оцінка ситуації з «міліцією-поліцією», і жоден Ганапольський із «самої Москви» тут не потрібен.
Але справа в іншому, а саме в тому, що така висока оцінка поліції — це те, що не надто грамотно зветься «кредит довіри» (бо ж слово «кредит» походить від латинського credit, що теж означає довіру, її конкретний вияв). За якийсь час цей своєрідний аванс почне вичерпуватися, тим більше, що ми вже наочно бачимо охочих прискорити цей процес. Отже, необхідно постійно і грамотно, без істерик і без захвалювання відстежувати діяльність поліції та аналізувати її проблеми, поточні та перспективні. Це можуть зробити, зрозуміло, тільки найпрофесійніші та найвідповідальніші у соціально-політичному сенсі мас-медіа — і передусім має йтися про телебачення, як про загальноукраїнські, так і про місцеві канали.
А от тут виникає сумнів, бо ж для більшості цих телеканалів головне — суто поточні інтереси власників, а не загальнонаціональні інтереси. Проте надія на краще, як відомо, помирає останньою...
І не тільки у формі телепубліцистики, новин чи журналістських розслідувань можливі передачі про патрульну поліцію. Не забуваймо класичні зразки західних кіно- та телефільмів, де міститься справжня осанна поліції, нехай навіть у комедійній формі. Тільки два приклади: французька серія фільмів про Фантомаса й американська багатосерійна «Поліцейська академія». Попри всі свої комічні вчинки, комісар Жюв, який переслідує Фантомаса, — це по-своєму хоробрий, а разом із тим вигадливий і невгамовний поліцейський. І поліція разом із мас-медіа (які представляє газетяр Фандор) відбивають усі підступи злого генія, який змінює маски — бо ж зло справді багатолике... Ну, а «Поліцейська академія» — це взірець того, що можна витиснути з теми на сучасному телебаченні. Ясна річ, копіювати її не має сенсу — он у Росії кілька років тому робили «Міліцейську академію», а результат? Головне — дух, аура, атмосфера того, що колись звалося «героїчна комедія», з елементами сатири, сарказму та «чорного гумору». Хіба це неможливо в Україні?
Що ж стосується вартості стрічки... «Поводир» коштував близько мільйона доларів. А там були й актори-іноземці. Тож, видається, за вдвічі більші гроші можна зняти фільм, який спершу в односерійному вигляді («екшн»!) піде в кінотеатрах, а потім у багатосерійному (6—8 серій, більш спокійний перебіг подій, діалоги, домашні сцени тощо) — по телебаченню. В разі успіху можна буде зняти й продовження; і за кордон його можна буде спробувати продати (ясна річ, не у Росію, Казахстан чи Білорусь, а втім...).
Так чи інакше, будувати країну, в якій можна нормально жити і працювати — завдання складне. Без ефективних правоохоронних органів, яким довірятиме більшість суспільства, це завдання не розв’яже ніхто. Тож, видається, уже сьогодні варто було би подумати, як засобами мас-медіа (ще раз підкреслю — передусім телебаченню) посприяти становленню таких органів, принципово нових, у тому числі — й патрульної поліції.
