Задовго до 9 Травня Перший Національний телеканал з дня у день у прайм-тайм почав демонструвати міжпрограмні ролики, присвячені війні, яка досі в Україні зберігає сталінську назву «Велика Вітчизняна». Ідея непогана — дати глядачам стислу інформацію про головні події того часу та драматичні воєнні сюжети. Але, крім загальної ідеї, нічого позитивного про ці ролики сказати не можна. А от негативного вистачило б на цілу брошуру. Починаючи від ідеології і закінчуючи військовими термінами.
Почнімо з ідеології. Хронологія подій, охоплена роликами, бере відлік від 22 червня 1941 року. З погляду історичної науки це невігластво, з погляду моралі — блюзнірство. Адже Друга світова війна для українців та України розпочалася вранці 1 вересня 1939 року. Саме тоді німецька авіація завдала удару по Львову, Луцьку та ряду інших міст Західної України, саме тоді вояки-українці у складі Війська Польського прийняли на себе перший удар танкових корпусів Гудеріана та Гьопнера; загалом до польської армії були мобілізовані приблизно 200 тисяч українців, число загиблих серед них йшло на тисячі, так само, як і серед цивільного населення. Невже ж ті, хто воював із нацистами тоді, коли СРСР підписував угоду про дружбу з Гітлером, для Першого Національного та нинішньої влади, рупором якої він є, нічого не варті? Невже ж десятки офіцерів-українців, розстріляних у Катині й Харкові — в числі полонених командирів Війська Польського — не заслуговують на згадку і пошану? А ще українці у складі польських формувань на Західному фронті воювали з осені 1939 по весну 1945 року — невже цього не було?
Та й для СРСР ці роки не були мирними. У вересні 1939 року близько мільйона жителів УРСР мобілізували до війська; тоді ж був сформований Український фронт на чолі із Семеном Тимошенком. «Визвольний похід» на Захід, бойові втрати вбитими і пораненими... А далі — 30 листопада: це вже війна з Фінляндією, на яку було відправлено чимало сформованих в Україні з’єднань і на якій поміж інших зазнала розгрому 44-а Київська дивізія... Десятки тисяч похоронок в українських сім’ях — це що, не рахується?
До речі, ці масштабні воєнні дії (а ще ж був Халхін-Гол, були радянські льотчики, танкісти й моряки в Іспанії та в Китаї) засвідчують фальшивість тези про те, що Червона армія не мала у 1941 році бойового досвіду. Чому ж тоді, скажімо, значна частина командирів не лише авіаційних дивізій, а й авіаполків у західних округах станом на 22 червня була Героями Радянського Союзу? Не на парадах же вони ці звання здобували, а в боях...
І ось ролик, присвячений нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. Дикторський голос одразу напучує нас, що, мовляв, 22 червня «розпочалася найкривавіша війна ХХ століття». Це, знов-таки, і брехня, і блюзнірство. Найкривавіша війна розпочалася 1 вересня 1939 року, а 22 червня 1941 року Радянський Союз став її повноцінним учасником. Те, що Сталін вигадав «Велику Вітчизняну», зрозуміло: йому треба було, по-перше, приховати свою роль у розпалюванні Другої світової і зробити вигляд, наче СРСР весь попередній час займався «мирною працею»; по-друге, не міг Сталін поставити себе на одну дошку з різними «буржуями», що почали війну з нацизмом раніше (і проти яких він фактично діяв, економічно допомагаючи Німеччині). Але ж ми живемо не у сталінські часи, чи не так? І нам добре відомо, що перемогу у війні одержали Об’єднані Нації, антигітлерівська коаліція, без допомоги інших членів якої Червона армія, за оцінкою маршала Жукова, не змогла б продовжувати бойові дії. То навіщо перетворювати Перший Національний канал України на ретранслятор сталінських міфів?
Ще речення — і знову неправда. «В наступ пішли німецькі сухопутні підрозділи та армії союзників». 22 червня тільки один німецький союзник вступив у бій — Румунія. Словаччина й Угорщина приєдналися пізніше, потім з’явився й італійський корпус. А на Фінляндію СРСР напав сам, без оголошення війни 25 червня розбомбивши житлові квартали Гельсінкі та інших міст...
А що означає «перша група військ вермахту рушила на Псков і Ленінград, друга — на Мінськ і Смоленськ, третя — в Україну»? Ці групи мали власні назви: «Північ», «Центр» і «Південь»! До цих груп входили, розповідає нам диктор, 190 дивізій і 20 бригад. Насправді 190 дивізій у західних округах мала Червона армія, а німці та румуни 22 червня — тільки 146 дивізій. Хоча при цьому не всі радянські дивізії були повністю укомплектованими, довести їх до штатного чисельного складу можна було за одну-дві доби. «Особлива роль відводилася моторизованим підрозділам», — чуємо ми з екрану. Підрозділ — це взвод, рота, батальйон. Суть же бліцкригу полягала в дії великими групами танків та мотопіхоти за масованої підтримки авіації. А великі групи — це дивізії та корпуси, тобто з’єднання за усталеною військовою термінологією. Зрештою, це танкові групи та армії — оперативні об’єднання. Невже ж важко було вивчити такі елементарні речі?
Ну, а у твердженні про чотири-восьмикратну перевагу гітлерівців на основних напрямах удару ми знову чуємо сталінський голос. Насправді група армій «Південь» разом із румунами мала меншу чисельність, ніж радянські Південно-Західний і Південний фронти. У Червоної армії було істотно більше літаків та гармат, а у танках вона мала на цьому напрямі десятиразову(!!!) перевагу. Але вермахт воював професійно: він створював тимчасову перевагу у два-три рази на напрямах головного удару, туди націлювалася авіація — і наслідком ставав прорив радянської оборони. У ролику говориться про істотну перевагу німецьких військ, які атакували 5-ту радянську армію. Так от, 22 червня це була єдина ділянка фронту на південь від поліських боліт, де вермахт мав більше солдатів, ніж Червона армія...
І знову перед мікрофоном товариш Сталін. Голосом диктора він говорить, що «Радянський Союз був вимушений 1939 року підписати з Німеччиною пакт про ненапад і договір про дружбу і кордон». Це чому ж «вимушений»? Навіть справді не надто боєздатна після Великого Терору Червона армія цілком спроможна була вести оборонні бої і контратакувати вермахт у його тодішньому стані, бо ж, поміж іншого, він мав запас снарядів і патронів на один-два місяці інтенсивних бойових дій — і добру половину витратив, долаючи опір не надто могутнього Війська Польського. Отож, спираючись на лінію укріплених районів уздовж кордону, воювати з Гітлером можна було. А далі — виснажена економічною блокадою Німеччина та скоординований удар Червоної армії та англо-французьких військ...
Наступне. У ролику говориться, що передислокація Червоної армії з тилових округів до кордонів почалася у середині травня. Це неправда — у середині квітня. Та справді значна частина радянських військ перебувала 22 червня у русі. Проте і немало німецьких військ та з’єднань їхніх союзників — загалом десятки дивізій — також ще не вийшли на рубежі розгортання. І взагалі — українського театру воєнних дій це не стосувалося, тут було напхано стільки військ, що навіть після тяжких втрат 22 червня радянських літаків на цьому театрі лишалося вп’ятеро більше, ніж німецьких. Про це, звісно ж, телеглядачам ніхто не сказав. Так само і про те, що головним складником втрати за перший тиждень боїв половини танків Південно-Західного фронту стали не снаряди та бомби ворога, а різноманітні технічні проблеми — у різних мехкорпусах на ці проблеми списано «падіж» від 70% до 90% наявних броньових машин. Єдиний 8-й мехкорпус, який завдав потужний удар на Дубно, мав порівну бойових і небойових утрат.
І нарешті. «Основною зброєю піхоти Червоної армії була трьохлінійка — гвинтівка Мосіна зразка 1891 року, модернізована 1930-го». А чом би не сказати, що основною зброєю піхоти вермахту була гвинтівка Маузера зразка 1898 року і що в Червоній армії 1941 року автоматів та автоматичних гвинтівок було більше, ніж у вермахті, от тільки правильно використовувати їх — так само, як і танки, літаки та артилерію — радянське командування виявилося нездатним?
На цьому варто поставити крапку; ми розібрали лише один ролик — до інших претензій не менше, а часом і більше. Коли в одному сюжеті механізовані корпуси називаються то «моторизованими», то «танковими», це означає одне: професійну некомпетентність як авторів проекту, так і керівництва Першого Національного. Коли до числа нових танків зараховуються тільки Т-34 та КВ, виникає закономірне запитання: а як же із дизельними БТ-7М 1940 року випуску (у німців серійних танків із дизелями не було до кінця війни), а як із модернізованими після фінської війни середніми Т-28, що за цілим рядом даних були кращими за однотипні німецькі Pz-IV? А як із плаваючими легкими танками Т-40 зразка того ж 1940 року (їх на Південно-Західному фронті було близько сотні)? Як оцінити таку дискредитацію Червоної армії та харківських конструкторів і заводчан (бо саме там випускалися БТ-7М)?
Та годі. Зауважу тільки одне: те, що червоноармійці у 1941—1942 роках не рвалися у бій «За Родіну, за Сталіна», — це нормальна людська реакція на жахіття радянського тоталітаризму. І саме ця реакція плюс бездарність та непрофесійність усіх ланок командування (винятки були не такими частими) й зумовили поразки того періоду війни, коли вермахт відносно невеликими силами перемолов велетенські формування Червоної армії. Цю правду, хоч би якою вона була сумною, належало сказати з екрану чесно і компетентно. Натомість Перший Національний відтворив найбезглуздіші міфи сталінського розливу.
