Говорячи про знакові події року на телебаченні, було б неправильно промовчати появу на Першому (Росія) нічного телеканалу «Новий день». Вона була шокуюча і за змістом, і за формою. Перший вважається і є законодавцем телемод на пострадянському просторі. Свого часу саме тут було впроваджено і успішно реалізовано ідею «розважаються всі». І тому те, що запропонував Перший у своєму нічному ефірі, явно буде якось потрактовано і у нас. «День» звернувся до свого автора — доцента Харківської державної академії культури Зої Алфьорової з проханням «розібрати» це явище з точки зору культуролога.
У наявності апріорі: багатство людської культури визначається результатами попередньої практики, але це багатство в повному обсязі не повинно зазнавати матеріально-прагматичної актуалізації і розчиняти свій вміст у наявних формах діяльнісного ставлення людини до світу. В іншому випадку неминуче «потоншання» історичного шару, а отже, базового культурного фундаменту нових поколінь людей.
Створення другої «документальної» реальності у візуальній парадигмі культури цілком закономірне і є необхідною і логічною формою сучасної культурно-історичної рефлексії.
Жанри неігрового кіно (кінобіографія, кінопортрет тощо) є закономірним і об’єктивним продовженням західноєвропейських форм рефлексії: проповіді та сповіді, так що неігрове кіно взагалі, і неігрове кіно на телебаченні, зокрема, необхідне для збереження культурної традиції, особливо в суспільстві атомізованому.
Візуальні версії історії, так званий «консервований час» — важлива складова існування соціуму взагалі і процесу соціалізації прийдешніх поколінь зокрема.
Екранний документалізм є унікальною системою в загальній концепції відображення і відповідає глибинній природі телебачення.
Кілька об’єктивних причин, за якими показ програм неігрового кіно по телебаченню ставиться абсолютно не в прайм- тайм і розрахований на досить вузьку несплячу аудиторію:
— Неігрове кіно побудоване не за принципом постмодерністського тексту- кліпу, колажу, а за принципом закінченого драматургічного твору, за принципом модерністським. Внаслідок цього воно, як структура, «випадає» з поля сприйняття сучасного глядача. Потрібне спеціальне «перекодування» документальних фільмічних структур на мову телебачення.
— Постмодерн як культурна ситуація передбачає наявність безлічі версій «історії». Постмодернізм іронічний і до минулого, і до нинішнього. Для нього не існує «історії», але лише «прослуховує» істориків. На жаль, сучасне вітчизняне документальне кіно не прагне до такої поліваріантності. А іронічно ставитися до минулого вважає за блюзнірство.
— Неігрове (документальне) кіно завжди було одним із важливих інструментів ідентифікації нації. Внаслідок того, що Росія кризу самоідентифікації долає швидше, там на підході відродження й індустрії неігрового кіно (пригадаймо Санкт-Петербурзький кінофестиваль «Послання до людини», фестиваль у Єкатеринбурзі, ВДІКівські оглядини). Українські студії неігрового кіно поки «архівують» вітчизняну історію переважно в одній концептуальній версії, і стадії самоідентифікації на сьогодні, як і наше суспільство, ще не пройшли.
— Оскільки у програм документального кіно на телебаченні є реальний телеконкурент, а саме: документальний серіал, формат, розрахований на великий екран у такій конкуренції з економічного і зорового погляду програє. Вітчизняні кінодокументалісти ще не навчилися (та їм особливо не дають це зробити) якісно працювати в серіальному форматі, тому телеканали користуються послугами перевірених фірм, таких, як Бi-Бi-Сi тощо.
— Там, де використовується серіальний формат (наприклад, як у спецпроекті каналу «1+1» про голодомор), він знаходить глядацький відгук.
— Правий був А. Сокуров, коли говорив, що владі не потрібне кіно, а потрібне телебачення, оскільки саме телебачення дозволяє повною мірою маніпулювати масою. І мала рацію Л. Роднянська (студія «Контакт»), коли говорила, що саме документальне кіно є красномовним свідком усіх злочинів влади.
Документальний екран за своєю природою надмірний, так само, як надмірна природа телебачення — їх об’єднує спільна тиранія екрану. А ось чи отримає неігрове кіно відповідний телебаченню формат і буде надалі найбільш запитаним екранним видовищем, покаже майбутнє.
Синтез ігрових і «документальних» структур вже має місце на телебаченні у вигляді real-show, і мистецтва в цьому шукати не треба, а іронії хоч відбавляй.
