«Форма політичної розправи», «змова олігархічних груп», «використання адмінресурсу», «зробити прорив і зайняти лідерські позиції», «партія, що захищає Україну» — усіма цими політичними кліше знову забивають голови українців. Почалася передвиборча гонка до місцевих виборів. Засоби масової інформації і справді масово інформують своїх глядачів, слухачів і читачів про партійних функціонерів. Щоправда, кожен про «своїх».
Такого засилля прихованої політичної реклами медіа-експерти не пригадують уже давно. Особливо — в інформаційних, новинних блоках. Телеканали, які позиціонують себе як сучасні, нині демонструють кращі зразки «паркетної зйомки» — чиновник N і його партія згадали про ветеранів, відремонтували дороги, поставили теплові лічильники, зібрали допомогу для армії...
«Рекламування політсили в новинних блоках вважалося неприпустимим. Є певні кодекси щодо новинних програм, балансів і всього «кодексу правил». А цього року це розквітло буйним цвітом», — коментує «Дню» перший заступник голови Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, голова робочої групи з нагляду за дотриманням мовниками виборчого законодавства під час місцевих виборів Ольга ГЕРАСИМ’ЮК. У посилах фактично не змінилося нічого — реальні програми із розвитку міст ніхто не обговорює, умовний політичний «суповий набір» виглядає стандартно — безпека країни і регіону + тарифи. Є й голосні — а з огляду на реальний стан справ краще сказати голослівні — заяви про «повернення промислової та науково-технічної потужності» від «депутатів-металургів», характерні для індустріальних районів (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Маріуполь), які у своїй риториці найчастіше використовують депутати від «Опозиційного блоку». Технологія, м’яко кажучи, не нова, із «пролетарським» душком — одразу видно, на який електорат орієнтується партія.
«Що ж до програм партій, то, як і на попередніх виборах, ніхто особливо щодо цього не «заморочується», — коментує «Дню» медіа-експерт, виконавчий директор Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Світлана ЄРЕМЕНКО. — Кандидати в депутати не намагаються обговорювати, популяризувати, розтлумачувати свої програми виборцям. Не пояснюють, чим вони відрізняються від програм інших політичних сил. А, головне, яким чином вони збираються виконувати задеклароване. А для чого? Закидати обіцянками, про які вже завтра забудуть самі ж обіцяльники, проголошувати популістські заяви, кидати пусті лозунги — так простіше... Щодо політичних меседжів, то вони не несуть нічого нового, креативного, конкретного. Багато з них абсолютно абстрактні, за ними нічого не стоїть. Наприклад, «Одесі потрібна правда!». Усі політичні партії, кандидати спекулюють на почутті патріотизму. Кожен намагається довести, що він більший патріот, ніж інший кандидат. Дуже неприємно, що політичні сили та кандидати спекулюють на темах війни, волонтерського руху. Деякі волонтери, що балотуються в депутати міських рад, видають добрі справи своїх волонтерських організацій за досягнення політичної сили, від якої вони балотуються. Колишні регіонали, які перефарбувались і увійшли в ряди політичних сил «Наш край», «Відродження», сьогодні намагаються довести, що вони тепер інші, кращі, патріотичніші. Провладні партії, насамперед «Солідарність», переконують, що в країні та суспільстві «все добре». «Опозиційний блок», «Радикальна партія Ляшка», «Наш край», «Відродження» — навпаки, доводять, що «все погано»
Експерти звертають увагу, що в ефірі телеканала «Інтер» ідуть сюжети про «позапланове засідання опозиційного уряду» так, ніби це легітимний орган, а в студію ICTV у вечірній випуск новин запрошується Олександр Вілкул — при цьому ведуча із зосередженим виразом обличчя слухає, не перебиваючи, про створення пільг, інвестиційний клімат, транспорту сферу, медичне забезпечення, а головне — майбутню цілковиту «безпеку» Дніпропетровську; в студію ТРК «України» приходить Наталія Королевська і говорить про те, що нормандський варіант сьогодні єдино можливий для України... Це вже не просто політична реклама. Це — велетенський крок назад для телеменеджерів, які знову пропустили цих людей в ефір, і для журналістів, які роблять вигляд, що нічого екстраординарного не відбувається. А чим в такому разі українські ЗМІ кращі, ніж російські?..
РЕГІОНИ З «РЕГІОНАМИ»
Справді, прикладів сьогоднішньої політичної агітації та чорного піару можна наводити безліч. Від класичних схем — до абсурдних. У програмі «Гроші» на «Плюсах» Володимира Кличка називають «продуктом 90-х» і порівнюють із рекетирами. На фоні — фото сьогоднішнього мера з битою. Офіційний привід — розслідування корупційних схем, пов’язаних із МАФами Києва. От тільки чомусь це розслідування дуже точно збіглося по датах із передвиборчими баталіями. На ICTV розповідали про «погодне регулювання» Кличка, яке має економити енергію та гроші і яке встановлюють у... 50 столичних будинках. Цифра для столичного мегаполіса, м’яко кажучи, мізерна, проте це не завадило зробити сюжет і навіть запросити мера в студію. Те ж, з якими паузами він відповідав на прості запитання ведучої, свідчить, що у виборчій гонці Володимирові Кличку буде непросто.
Жоден публічний захід не обходиться тепер без кандидатів у депутати і, звісно, без відеокамер, які усе це детально фіксують. Але найбільш «креативним» у цьому жанрі, напевно, виступив «Інтер». У короткому сюжеті про святкування 400-річчя Києво-Могилянської академії її випускниками канал вмістив тільки один коментар — Ростислава Шурми, генерального директора «Запоріжсталі», який більше розповідав про комбінат, ніж про свій навчальний заклад. Звідки ж такий дивний вибір спікерів? Ростислав Шурма — лідер «Опозиційного блоку» в Запорізькій області. А без цієї партії не обходиться ледь не жоден вечірній випуск новин на «Інтері».
«У мене таке враження, що ми повернулися в 2012 рік, коли були парламентські вибори, і експерти по всій Україні фіксували у ЗМІ засилля «джинси», — говорить Оксана РОМАНЮК, виконавчий директор Інституту масової інформації. — Різниця в тому, що раніше був централізований замовник, так звана «Сім’я», яка розміщувала як «джинсу» від імені посадовців, так і «заказуху» безпосередньо від «Партії регіонів». Сьогодні у ЗМІ, зокрема на ТБ, ми бачимо «політичний плюралізм» — замовні матеріали подаються в медіа від більшості політичних сил. Скажу так: із представлених нині в парламенті політичних сил «джинсують» абсолютно всі, на всіх центральних каналах. У регіонах ситуація не краща. Інститут масової інформації провів аналіз медіа в регіонах — зріз показав невтішну картину. Найгірша ситуація в Запорізькій і Дніпропетровській областях.
«У різних регіонах ситуація з політичною рекламою різна, — додає Світлана Єременко. — Здебільшого на регіональних телеканалах політичної реклами дуже багато. У деяких регіонах боротьба між кандидатами на посаду міських голів розгорілася не на життя, а на смерть. І тут, як кажуть, усі засоби хороші. У Харкові телеканали чітко розділилися на табори за підтримкою кандидатів. Наприклад, «7 канал» на повну силу переконує громадян, який видатний господарник і талановитий керівник, якого ніхто не замінить, Геннадій Кернес, який, як відомо, перебуває під слідством, але це чомусь не заважає йому балотуватися від партії «Відродження». У свою чергу канал «Симон» піарить свого власника Олександра Давтяна, який балотується на посаду міського голови від «Блоку Петра Порошенка». Схожа ситуація й у Дніпропетровську. Залежно від того, кому належить канал, реклами тієї політсили й більше... У Чернівцях ми зафіксували цікавий феномен — до десяти журналістів ідуть на вибори. Продовжувати свою діяльність колеги планують у лавах партій «Наш край», «Самопоміч», БПП, «Радикальній партії». Але, балотуючись в депутати, вони не пішли у відпустку і фактично використовують свої журналістські посади, зв’язки та можливості у передвиборчій боротьбі. Наприклад, Мар’яна К. — журналістка каналу «ТВА», балотуючись від «Сили людей», як ведуча запрошує на ефіри керівника цієї політсили Руслана Панчишина. Питання: наскільки це етично, судячи з усього, журналістку не хвилює. Варто підкреслити, що не всі кандидати в депутати мають однаковий доступ до телевізійної реклами, вочевидь, це пояснюється такими основними причинами: не мають достатньо коштів, не володіють власними ЗМІ або просто їх не допускають до медіа»
І це насправді так. Якщо на регіональних каналах ще можна помітити так званий плюралізм, коли за певну суму дають можливість висловитися всім, хто купить ефірний час, то на центральних каналах ситуація інша — тут уже домінують інтереси, а не гроші. Якщо брати за кількістю аудиторії та рейтинговістю, у нас є чотири загальнонаціональні телеканали із різних холдингів і різними власниками. Проте в політичній рекламі тут три проти одного, і перемагає... «опозиція». Збіг?.. У цей же час в Маріуполі на місцевому телеканалі в гостях — «депутат-металург», теж «опозиціонер». Маріупольці як ніхто мали б розуміти, до чого призводить в реальності такі політично-телевізійні розмови. Тому що сьогоднішня міра допустимості та сприйняття суспільством «джинси» — це завтрашній вектор розвитку країни.
«ЗАБОРОНА ШТОВХНЕ РИНОК У ПОВНУ ТІНЬ»
Зараз у середовищі медіа-експертів різне бачення розв’язання існуючої проблеми. «Хтось вважає, що основна проблема — політична реклама. На нашу думку, проблема безпосередньо в «джинсі», — зауважує Оксана Романюк. — Медіа-ринок фактично відсутній, тому багато ЗМІ не можуть чесно заробляти. Але якщо ми заборонимо політичну рекламу, то це штовхне ринок у повну тінь. І тільки власник визначатиме, кого пускати в ефір, а кого — ні. Нині ціни на рекламу мають бути фіксованими, з ними можна ознайомитися... Ми пропонуємо: зменшити кількість політичної реклами, наприклад, заборонити агітацію в зовнішній рекламі (бігборди та ін.); чітко визначити «період тиші»; припинити зловживання в соціальній рекламі, коли в ній фігурують політичні партії, посадові особи; запровадити прозорість у висуванні кандидатів на місцевих виборах (обов’язкове публічне інформування парторганізаціями про дату, час і місце проведення зборів) та надати журналістам права присутності на таких зборах. На «джинсу» повинна адекватно реагувати Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Якщо держава не відстежуватиме такі речі, то проблема продовжуватиметься. У свою чергу громадські медіа-організації готові допомогти регулятору, зокрема надати результати своїх незалежних моніторингів», — додає виконавчий директор ІМІ.
Нацрада і справді може реагувати на «джинсу». Щоправда, лише листами до ЦВК та каналів, запевняють юристи регулятора. На запити Нацради канали можуть відповідати протягом... місяця, тобто фактично уже після виборів. А з ЦВК... упродовж останніх десяти років Нацрада не отримала жодної відповіді. На сьогодні у регуляторі працює моніторингова група з нагляду за дотриманням мовниками виборчого законодавства під час місцевих виборів. Фіксуються порушення і відправляються листи. Але реального впливу на процес агітації вони не мають. Торік після виборів саме Нацрада пропонувала у своєму звіті внести зміни до чинного законодавства, щоб у регулятора були більш серйозні повноваження контролю за дотриманням стандартів. От тільки є один момент — в парламенті ті ж депутати, які сьогодні на ефірах користуються «дірками» в законах.
«Засилля «джинси» можна пояснити кількома факторами. Головний із них — в українських медіа ще не відбулося Революції Гідності. Немає «нових правил гри», солідарного руху, саморегуляції, коли журналісти могли б впливати на контент. 2014 року, коли в нас були президентські та парламентські вибори, ми не фіксували так багато замовних матеріалів. «Замовники», певно, були спантеличені, перелякані... Сьогодні, складається враження, все стало на свої місця», — підсумовує Романюк.
«На жаль, ні Революція Гідності, ні неоголошена війна Росії проти України, ні зміна влади і посилення громадянського суспільства — нічого не змінили. Прикро це визнавати, але різниця між журналістикою і піаром усе більше розмивається», — виділяє ті ж «симптоми» Єременко.
У свій час фраза: «Ніхто не забутий ніщо не забуте!» підмінила саму пам’ять і, зрештою, вихолостила її. В українській журналістиці, здається, забувається все, навіть фрази. Тут немає постійних друзів чи ворогів, зате є постійні інтереси. Сьогодні вони — партійні. І це чудово демонструє картинка на ТБ.
