Напевно, найнесподіванішою подією минулого телетижня стало раптове рішення Віталія Кличка завершити свою спортивну кар'єру. Це трапилося перед вирішальним боєм, і суперник, не повіривши в серйозність травми нашого боксера, звинуватив його в боягузтві та симуляції. Але подібні «дрібниці» недовго непокоїли наших телевізійників — попліткували кілька днів про можливі причини того, що трапилося (адже йти з рингу — це трагедія для спортсмена), наше ТБ поспішило зайнятися політичною «приміркою», накидаючи на Кличка партійні прапори і прикидаючи його шанси взяти участь у столичних виборах мера.
Звичайно, якщо Кличко прийме пропозицію війти в партійний список «Нашої України» (про таку пропозицію оголосив «1+1»), то комуністам в парламентських боях доведеться несолодко, навіть проти законопроектів із приводу вступу до СОТ біля парламентської трибуни. Проте для Кличка «списковий» вибір буде таким же відходом від боротьби, як і відхід зі спорту. Інша справа «побуцатися» за мерство. Але, якщо таке рішення й буде прийнято, навряд чи хтось повірить у відсутність змови між нинішнім столичним градоначальником і його можливим чемпіоном-спадкоємцем. Так і суспільство наше ще не готове прийняти місцевого «шварцнеггера».
Не готове українське співтовариство і серйозно ставитися до теми розпаду України. Зате таку можливість дуже серйозно обговорювали в студії Савіка Шустера («Свобода Слова», ICTV). Зрозуміло, що політична «розділова» диверсія, відпрацьована на президентських виборах, не була одноразовою. Вже можна передбачити, хто підхопить «упавшее знамя» на виборах парламентських. І як не намагався Тарас Чорновіл переконати Леоніда Кравчука, ярого противника подібних ідей, що, по суті, говорять вони про одне й те саме, сам він навіть не помітив, настільки першому президенту неприємні були ці його двозначні компліменти. Дещо наївним було і твердження про те, що ідея федералізму в Україні поки що не дозріла через бідність держави. Мовляв, коли всім усього вистачатиме, тоді й можна буде говорити «беріть суверенітету стільки, скільки зможете донести». Та навпаки, подібні ідеї бідністю й годуються, а коли всім усього удосталь, то й різниці немає, якщо, звичайно, не загострити до межі релігійний чи етнічний аспекти співдружності в одних державних кордонах. До речі, й це напевно, на жаль, не залишиться невикористаним під час виборів.
Набагато цікавіша телеглядачам тема зростання й обмеження депутатських доходів. Уже понад тиждень на кожному кроці обговорюються розміри деяких пенсій, народ хоче знати імена пенсіонерів-мільйонерів, хоча Віктор Пинзеник, який кинув на наші голови цю вибухонебезпечну інформацію, імен не називав. А народ стає дедалі розлюченішим і запитує: за що? За що, за які заслуги в нашій країні можна «заробити» таку пенсію? Ні, якщо хтось винайшов вічний двигун чи відкрив формулу альтернативного палива, то заради Бога. Тільки судячи з паливних скандалів і відсутності в нас нобелівських лауреатів, справа не в цьому. Те ж і зі зростанням депутатського добробуту. Якось дуже далекі вони в цьому плані від народу.
Загалом робота, що у нашій країні одна з найбільш високооплачуваних — це робота парламентаря. Причому, як було сказано одним із учасників програми «Я так думаю» («1+1»), в нинішньому скликанні парламенту й так 300 мільйонерів. Запитується, «Кіса, навіщо вам стільки грошей?». Коли мільйонер бере ще і безкоштовну квартиру чи її грошовий еквівалент — це вже просто «жлобство». А ось навіщо стільки — це вже зовсім інша історія. Тут головне — «повипендрюватися». Машинами, годинниками, шмотками. Загалом, «дорогий діамант дорогої оправи вимагає». А страх все це втратити? А бажання «заробити» на безбідну старість? І що таке легальні депутатські зарплати в порівнянні з оплатою нелегальною, що вже і не секрет? Жах, як важко бути депутатом, та ще й кожного дня чути та говорити (!) про необхідність посилення боротьби з корупцією…
Не менш цінним був сюжет у рамках підсумкового «ТСН» із приводу змін в іміджах найрейтинговіших українських політиків. Дивно, щоправда, що до цієї когорти було зараховано нарівні з Кучмою, Ющенком, Януковичем, Морозом, Литвином, Тимошенко та Симоненком ще і Бродський. Ну, напевно «яскраво забарвлені» для контрасту завжди потішні. Але не рейтинговий перелік звернув на себе увагу, а ті моменти, які, в основному, й «пожирають» кошти, які кандидати витрачають під час виборчої кампанії. Наприклад, на фахівця по НЛП, який своєму підопічному «втирає» основи нейролінгвістичного чаклування, щоб кожне кандидатське слово влучило в ціль. Головне тут — створити потрібне враження, запам'ятатися на підсвідомому рівні. Що робити, якщо наші політики безмірно вірять у подібні технології. Всі хочуть зробити «масу» слухняною і податливою, щоб робила те, що треба, й надто не замислювалася. Загалом, як у собаки Павлова — лампочку ввімкнули — слина потекла. А про те, що слиною ситий не будеш, народ подумає пізніше — коли прибуткові місця в парламенті буде розібрано…
