Коли власне слова «телебачення» ще й у проекті не було, національний менталітет народу формувала здебільшого література. Кожен із героїв українського твору якщо й не відображав якусь характерну рису народного менталітету, то принаймні впливав на національну ідентичність. Із остаточним визначенням телебачення як головного джерела інформації та носія масової культури національну свідомість стали формувати американські бойовики, латиноамериканські пристрасті та представники російської естради. Досить ввімкнути телевізор — і можна побачити, герої яких серіалів визначають роль і місце того самобутнього, з життя взятого та книгами описаного, українця в сьогоденні.
Німецький літератор Вернер Міч писав, що недоліки окремих людей називають гріхами, а недоліки всієї нації називають національним характером. Але ж наскільки спотворене ми маємо відображення нас самих на телеекранах!
Деякі українські телепрограми пропонуються до перегляду й за кордоном. І як можна пояснити сусідам по планеті, що ми — не бідні Насті й не пасинки американських поліцейських, що в нас є свої, а не «Італійські пристрасті»?..
«ЯКЕ ВРАЖЕННЯ ПРО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ТА ПРО МЕНТАЛІТЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ МОГЛО Б СКЛАСТИСЯ В ІНОЗЕМЦЯ, ЯКИЙ ВИВЧАВ БИ УКРАЇНУ ВИКЛЮЧНО ЗА ПРОГРАМАМИ ВІТЧИЗНЯНИХ ТЕЛЕКАНАЛІВ?»
Із проханням пофантазувати на цю тему «День» звернувся до експертів.
Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:
— Я думаю, в першу чергу іноземець подумав би, що українці — страшенні кіномани, що в них просто дах поїхав, бо вони дивляться тільки кіно. На Заході по телевізору показують не так вже й багато фільмів. А в нас, як відомо, деякі канали просто нагадують таку собі кінобудку. Фільми жахів, бойовики, єдиноборства, суцільний морок — основний добір фільмової продукції. Якби я був іноземцем, то подумав би, що в Україні живе й працює на телебаченні надто багато чоловіків-шовіністів. Для жінок, особливо старшого віку, на мою думку, це страшне — дивитись таке кіно. Хоча певним «залізним» леді такий кінопродукт, можливо, припаде до смаку...
Що ж до програм розважального плану, то на більшості телеканалів власних передач майже немає. Усі їхні рейтингові програми або просто куплені за кордоном, або зроблені за чужою колодкою. Тобто вітчизняне телебачення знов- таки демонструє повну відсутність цікавості українців до самих себе. У нас досить великий інтерес до того, що відбувається в світі, до сусідів — далеких і близьких, а разом із тим — повна нелюбов до себе. Індивід, який не любить себе, взагалі нікого не любить. І його відповідно потім ніхто не любить. А нація — це колективний індивід...
По-друге, іноземець був би дуже здивований тим, що в нас майже всі інформаційні блоки нагадують один одного. І особливо в частині висвітлення іноземних подій. Reuters, Reuters, Reuters… Немає власного пошуку. Ми задовольняємось чужим продуктом. Іноземний громадянин подумав би, що українець — це той, хто охоче вірить всьому, що йому показують і розказують із Заходу. Іноземець вирішив би, що українці — безтурботна, не рефлективна нація, яка не замислюється, ким і чим вона є.
По-третє, йому б здалося, що в Україні, крім Києва, практично більше нічого немає. Україна — це Київ, а Київ — це Україна. Української провінції на телеекрані майже не існує. Отже, Україна мислить себе тільки як стольний град Київ.
Іноземець, подивившись українські ток-шоу, подумав би, що ми — народ балакучий. На Заході люди говорять стисліше, економніше, хоча іноді бурхливо, але якось лаконічніше формулюють свої думки.
Позитивні емоції в іноземця викликали б українські жінки. Вони в нас скрізь красиві, й на телевізійному екрані також. Думаю, в цьому плані ми маємо всі підстави пишатись.
Віктор ВОРОНЮК, експерт Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки та оборони України:
— Під час перебування в Німеччині в мене була чудова можливість практично щодня дивитись польські, македонські, сербські, болгарські, румунські, навіть грузинські та вірменські телеканали. Проте українських каналів, що транслювалися в Німеччині, було найбільше: СТБ, Новий канал, 5-й канал, телеканал «Україна», ТЕТ та Enter. Погодьтеся, цей факт свідчить про певну зацікавленість Україною з боку країн Європи та НАТО. Однак більш за все здивувало те, що навіть про Росію іноземці робили свої висновки за допомогою українців, оскільки Перший канал російського телебачення (Всесвітня мережа) транслювався саме українською ком панією. Хоч як це дивно, реклама на каналі була саме від українських виробників. Проте особливо мене, як представника України на Заході, засмутила трансляція «чемпіонату зі стриптизу», який висвітлював телеканал СТБ. У Європі з Україною й так пов’язують мало приємних асоціацій, оскільки знають про наше злиденне життя, корупцію, транскордонну злочинність. До цього ж, на жаль, додалися ще й подібні «чемпіонати». Відтак, оскільки СТБ практично щодня пропагував «жіночий стриптиз», можете уявити моє становище, коли від закордонних колег я чув неприховане глузування як з представниць чарівної статі, так і з самої України.
У цілому, якщо ж порівнювати наше телебачення з європейським, то воно на сьогодні залишається досить агресивним. Ми прагнемо до Євросоюзу. Проте там є певні обмеження й щодо показу реклами, й щодо насильства, а тим більше еротичної та порнографічної продукції. Скажімо, в тій же Німеччині таку продукцію можна дивитися лише за окрему платню на так званих пей-ТБ (платних телеканалах). Якщо ж такі стрічки й запускаються на загальних телеканалах, то вони транслюються лише глибокої ночі.
На мій погляд, на українських телеканалах є ще доволі програм, які не несуть інтелектуального навантаження. І власне українське ТБ «виїжджає» завдяки новинам та музичним передачам. Свідченням цьому, певно, є й те, що одна з кіпрських компаній нещодавно інвестувала майже мільйон доларів в одну з нових українських співачок.
Можливо, в Україні слід було б подбати про інформаційну стратегію й робити ставки на те, що варто пропагувати, а не на те, від чого слід відмежовуватися. Адже й після стількох років незалежності іноземців найбільш вражає те, що українське ТБ «говорить» переважно російською мовою. Отже, Україну до сих пір в Європі сприймають переважно як частину Росії.
Насамкінець, хотів би зазначити, що прагнення українців жити й бути європейцями залежить лише від них самих. Все повинно підкріплюватися конкретними справами. Телебачення — це той механізм, який сьогодні виховує, вчить, пропагує та, врешті-решт, робить імідж держави в очах європейського Заходу. Відтак, думаю, керівникам телевізійних медіа, як і журналістам, слід уважніше думати й підходити до того, що потім говориться й показується в телеінформаційному просторі.
п’ятничному номері
