Перш ніж розпочати звичайний телеогляд, змушений витратити свій час і час читачів на відповідь на інвективи на мою адресу з боку шанованого професора С.Кульчицького на шпальтах «Дня» в статті «Чи можна двічі увійти в одну річку?». Опонент, вельми вільно поводячись з нормами формальної логіки, звинувачує мене в тому, що нібито я стверджую, що якість населення визначається його етнічністю. Я цього не стверджував, навпаки, писав про те, що етнічна приналежність ще далеко не гарантує державницького патріотизму, говорив про надзвичайно істотні відмінності між етнічним і національним рівнем розвитку людських спільнот. Пана С.Кульчицького дуже лякає те, що він називає «політизацією етнічності в незалежній Україні». Але що таке політизація етнічності? Це перетворення етносу на націю. І перешкоджати цьому, боятися цього — все одно, що виступати проти неминучого перетворення дитини на дорослу людину. Усупереч С.Кульчицькому я вважаю, що більшість бід сучасної України виникає не через політизацію етнічності, а через дефіцит такої політизації. Коли в нас мільйони людей, дуже часто із задоволенням вдягаючи вишиванку, споживаючи борщ і галушки й називаючи себе українцями, не хочуть брати на себе відповідальність за долю української нації та держави — це сумні наслідки деполітизованої етнічності (яку С.Кульчицький вважає благом, а І.Лосєв безумовним злом). Коли мільйони етнічних українців голосують за відверто антиукраїнські партії — це теж деполітизована етнічність.
Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі цю саму думку висловив витонченіше: «Нація — це етнос, в тілі якого попрацювала Конституція». Але що це, якщо не натуральне політизування етносу? До речі, якість нації залежить і від здатності бачити свої національні інтереси й захищати їх. Без цього рівень інтелекту та професійної підготовки (на що справедливо вказує пан професор) населення працюватиме не на нього, а на інші нації та держави, на їхній успіх і благополуччя.
Що ж до висловлювань шанованого опонента з приводу моїх слів про «перелякану інтелектуальну прислугу колоніальної адміністрації...», у якій С.Кульчицький, за його власними словами, відчув щось йому знайоме (дослівно: «Я вже почав щулитися, відчуваючи себе такою прислугою...»), то тут я не смію втручатися в суто особисте сприйняття й самооцінку. А далі опонент висловив сумнів у тому, що можна виховати патріотичну українську інтелігенцію, почав наводити повчальні для мене історичні аналогії, з яких випливало, що я не інакше як збираюся скоювати масові вбивства за етнічною ознакою в стилі Й.Сталіна. Такі дивні, як мінімум, інвективи я залишаю на совісті вченого-історика. А йдеться ж про позбавлення каїнової печатки «совка», наприклад, панічного страху перед правдою, неугодною начальству або натовпу, догоджання перед владою, дефіциту особистої й національної гідності, збоченого «інтернаціоналізму» з готовністю захищати кого завгодно, крім власного народу, крім своїх співвітчизників і співгромадян (уявімо собі керівника добродійного фонду для дітей, у якого власні діти ходять голодні, брудні й безпритульні, — чи нормально це буде?..) С.Кульчицький викрикує: «...але не можу все-таки зрозуміти, коли, кому і якими методами треба виховувати українську інтелігенцію в патріотичному дусі?»
По-перше, одразу слід зазначити, що «українська інтелігенція» й «українська радянська інтелігенція» — поняття нетотожні, як нетотожними є поняття «селянин» і «колгоспник». А по-друге, я відповім на запитання колеги. Коли виховувати? Завжди. Кому? Усім нам, хто відчуває обов’язок перед Україною, й це буде одночасно і вихованням, і самовихованням. Якими методами? Різними, окрім безглуздих і диких. Йдеться й про освіту, й про дискусії, й про поширення позитивних національних цінностей. Тільки в дискусіях слід відмовлятися від прокурорського тону й приписування опонентові відсутнього в нього злого наміру.
І, у свою чергу, виходячи з демократичних принципів газети «День», де немає «священних корів» і де всі автори перебувають у рівному становищі, хочу і я поділитися деякими сумнівами, що мучать мене. Тим паче що Премія імені Джеймса Мейса не лише дає мені на це право, а й зобов’язує. Я дуже уважно читав у «Дні» серію статей С.Кульчицького про Голодомор. І ось які в мене виникли проблеми. Насилу продираючись крізь візантійсько-дипломатичну «витіюватість» викладу авторської думки і втрачаючи здатність що-небудь зрозуміти, я хотів поставити професорові С.Кульчицькому лише одне запитання: «То чи був Голодомор — геноцид українського народу чи його все-таки не було?» Так, професор спочатку стверджує, що був, а потім виникає така величезна кількість «але», всіляких обмовок і вибачень перед опонентами, що все це фактично зводить нанівець вихідну тезу. Це принципово важливе, глобальне питання для України. Може, варто зайняти із цього приводу чіткішу й однозначнішу позицію, не надто хвилюючись, як на це подивляться російські колеги по історичному цеху?
Дивує й страх професора Кульчицького (в останній його статті в «Дні») перед тим, що він називає «русофобією», а я називаю прагненням говорити правду, навіть якщо вона дуже комусь не сподобається. Ось, наприклад, С.Кульчицький закликає українців відрізняти російське суспільство від держави, з чого в неявній формі випливає, що між цими сутностями є якийсь розкол. Він же закликає до рівноправ’я в російсько-українських відносинах. Чудово. Але гірка правда полягає в тому, що, за даними найавторитетніших соціологічних фундацій Росії, 70% росіян виступають за анексію України Росією. Ну, і яке рівноправ’я можливе на такій основі? З тим, хто мріє тебе ліквідувати... Можна, звісно, ховати голову в пісок, як відомий африканський птах, заплющувати очі. Але мені здається, що краще знати правду. І ще одна добра порада й професорові-історикові, й собі. Будучи людиною православною, дуже шанобливо ставлюся до Римського понтифіка Івана-Павла II, який, звертаючись до своєї пастви, часто закликав її: «Не бійтеся!» «Бунт на колінах», прагнення догодити всім і для всіх бути «пані приємною з усіх поглядів» до позитивного результату не призводять. Рівноправ’я не випрошується, воно завойовується. І як сказано у Святому Письмі: «шлях буде у вас «так-так», «ні-ні», а що крім цього, те від лукавого». Життя все одно колись змусить сісти на один стілець, визначитися. Щоправда, й мене це дуже тішить, в обговорюваній мною статті професор Кульчицький чітко й зрозуміло визнав Голодомор геноцидом титульної нації УРСР.
Але повернімося до подій минулого телетижня. Савік Шустер на Першому провів задушевну бесіду з Наталією Королевською в програмі «Сам на сам». Лідер партії «Україна — вперед» дещо розслабилася й розповіла багато цікавого про своє луганське «босоноге дитинство», зокрема про те, що в 90-ті роки вже заробила свій «перший мільйон», створила свою справу. Пригадала про жорстокі кримінальні війни в Донбасі того часу. Трималася розкуто, виблискувала дотепністю, явно прагнула зачарувати Шустера, й, схоже, їй це вдалося. Але чи вдасться зачарувати виборців? Виявилося, що це саме вона є ініціатором закону «Про престижність шахтарської праці». А як бути з престижністю праці решти сфер нашої економіки? Ось тут недавно ухвалили постанову, що діти шахтарів можуть на особливо пільгових підставах вступати до вишів. Але чим гірші діти селян, металургів, суднобудівників, залізничників, військових, лікарів, вчителів? Чи не є це порушенням Конституції в частині рівності громадян і чи не розколює це країну не лише за регіонами, а й за соціальними групами?
Королевська вихвалялася тим, що колись «ходила» на Київ зі своїми земляками «вибивати» гроші для шахтарів. Пам’ятаємо, пам’ятаємо ці походи... А вибивати гроші з донецьких олігархів вона не пробувала? До речі, сама ж Наталія повідала, що коли гроші з’являлися, то доводилося їх безпосередньо скидати кожному шахтареві на банківську картку, оскільки якщо гроші йшли через шахти (нагадую, що в Києві шахт немає!) або виробничі об’єднання, то негайно зникали. То навіщо ж було шукати в Києві те, що розкрадалося в Донбасі? Дивна, однак, манера боротися за свої права десь подалі від рідного дому й не бачити своїх експлуататорів і кривдників у себе «під носом»... Королевська захоплювалася стійкістю Ю.Тимошенко, але не пояснила своєї стрімкої «ретиради» з її партії. Ну а обридле марнослів’я про «нових і старих політиків», мабуть, свідчить про слабкість аргументів у частині, що стосується відмінностей власної партії порівняно з іншими. Автор огляду вже давно намагається зрозуміти, в чому ж полягає «новизна» Наталії Королевської в нашій політиці, й вимушений чесно визнати цілковитий крах своїх зусиль.
Варто звернути увагу на політичну рекламу «Нашої Україні» пана Ющенка. Виявляється, дискредитувати українське можна талановито й натхненно. Впізнавані гасла, улюблені мотиви, хвилюючі звуки «Козачого маршу», зловживання рідним і дорогим — і все це на тлі колосального тягаря політичного банкрутства людини, яка давно стала дрібною розмінною монетою нинішньої влади. Ну й, звісно, як же без «противсіхства», без випадів проти Об’єднаної опозиції, проти Кличка за схемою «всі мерзотники, окрім нас, коханих». І Ющенко, і Королевська, і Ляшко мусять розуміти, що свої 3-4% вони віднімуть не у влади, а саме в опозиції, й не вдавати потім, що абсолютно не причетні до наслідків. Ось партія «Собор», як і обіцяла, переконавшись, що не набере на виборах 5%, зійшла з дистанції, щоб не дробити голоси. Чесні й порядні люди, що зберегли свою репутацію. Усім, хто претендує на таку ж чесність і порядність, не завадило б узяти з них приклад.
А 19 жовтня на Першому Національному телеканалі в програмі «Шустер — LIVE» сталося щось дивне: зображення було, а звук зник. Може, це пов’язано зі специфічною темою обговорення? Йшлося про телефільм, показаний на Першому на день раніше. Він був присвячений терористичним актам у Дніпропетровську, й там пролунала чи то думка, чи то натяк, що до вибухів нібито були причетні якісь опозиційні лідери. Але повноважний представник слідчої групи СБУ в студії подібні натяки заперечував. Дві журналістки, які віддувалися за цей фільм, щось лепетали про те, що вони розглядали всі можливі версії (сподіваюся, що версію про причетність перших осіб держави вони не розглядали?). Ось іще всі принади нашої «правової держави»: суду не було, вироку немає, а «паліїв Рейхстагу» вже знайшли й активно популяризують.
Сам Савік спалахнув праведним гнівом: чому цей фільм показали за десять днів до виборів? За його заявою, це питання до керівництва Першого Національного. Ну, навряд чи Бенкендорф і Арфуш проявили тут самодіяльність. Такі фільми просто так не з’являються... Звісно, в такі антиопозиційні натяки повірять лише люди, які вірять у кристальну чесність Партії регіонів. Але виникає інше питання: скільки ще подібних атракціонів подарують нам у дні, що залишилися до виборів? І чи не будуть вони надто обтяжливими? Але хоч би як там було, післязавтра — година «Х». Нехай кожен виконає свій обов’язок. Як то кажуть, роби, що маєш, і нехай буде, що буде.
